39. Конструкционные материалы, применяемые в химическом машиностроении.

40. Металлы и сплавы.

Большинство основных элементов химического оборудования изготовлены из металлов и их сплавов и в первую очередь из стали и чугуна, так как они в наибольшей степени удовлетворяют высоким требованиям материалов химического машиностроения.
Сталями называют железо-углеродистые сплавы с содержанием углерода до 2٪ и различным содержанием других компонентов на механическую прочность, а также на корозионную стойкость в различных средах. Очень большое влияние оказывает процент содержания углерода и ряда лигирующих добавок конструкционных стали разделяют на группы:
- стали углеродистые с нормальным и повышенным содержанием марганца;
- стали легировные с содержанием лигирующих компонентов до 2,5٪, низко лигированных от 2,5-10٪, средне лигировнные более 10٪, высоко лигированные углеродистые, обычного качества.
Широко применяемые для изготовления элементы оборудования работающие в контакте с не агрессивными средами в интервале температур от -20 до +423, при давлении меньше 5 МПа
При этом промышленные преимущества распростр. получили стали поставн. по механическим свойствам, они обозначаются буквами СТ и один цифрами СТ1, СТ2 до СТ7, причем начиная с 4 номера соответствуют значению σ времени деленному на 10.
Стали качественные углеродистые конструкции 1050-74 применяются для изготовления разнообразных элементов машин и аппаратов работающих с не агрессивными и мало агрессивными средами в интервале температур от -20 до +475, при давлении до 10 МПа.
Эти стали обозначаются двухзначными цифрами, сталь 05, сталь 20 и т.д., где цифры указывают на содержание углерода стали в долях процента.
Лигированые стали применяются в случаях, когда деталям на ряду с высокой прочностью предъявлены дополнительные требования корозионной стойкости, износостойкости, теплостойкости и др.
Лигированые стали обозначаются двухзначными цифрами, отражающие содержание углерода в долях процента и следует за тем беквенными обозначениями лигирующих элементов. Цифры возле заглавных букв обозначают содержание этого элемента в процентах.
Если содержание лигирующих компонентов меньше1, цифра не ставится.
Высококачественные стали обозначаются буквой А в конце обозначения.
Стали низко лигированые и конструкционные ГОСТ 192702-73 с содержанием лигирующих компонентов до 2,5٪ применяются для изготовления элементов оборудования до 10 МПа и температуры от -70 до + 475 в не агрессивных средах.
Стали лигированые конструкционные ГОСТ 4543-71 с содержанием лигирующих элементов от 2,5٪ до 10٪, до 10МПа, с температурой от -40 до +560 в мало агрессивных средах.
Стали высоко-лигированые и стали корозионно стойкие, жаростойкие и жаропрочные ГОСТ 5632-72 применяются при повышенных давлениях и агрессивных средах при температуру от -253 до +700.
Двухслойные стали находят все большее применение так как позволяют экономить дорогостойкие и дефицитные высоколигирующие стали, состоят из 2 листов гомогенно связаных между собой основной высокопрочной и недорогой углеродистой конструкционной сталью и блокирующих зампитн слоев из высоко-лигированых сталей цветных, благородных.
Основной слой от 140 мм блокирующих до 20 мм.

41. Чугуны.

Чугунное литье в зависимости от состояния углерода различают белый чугун, содержащий 4 процента углерода в виде карбида, отличается высокой твердостью, износостойкостью, теплостойкостью и корозионной стойкостью, основной его недостаток плохая обработка резанием и хрупкость.
Черый чугун ГОСТ 1412-85, в котором углерод находится в свободном состоянии в форме пластичного графита, что улучшает его антитропные свойства и обрабатываемость.
Стандартно предусматривают у СЧ12, СЧ15, СЧ40, СЧ44. Цифры указывают представление прочности при растяжении.
Для отлива дешевых сложных деталей, работающих в слабоагрессивных средах.
Высопрочной чугун, в котором углеро в значительной степени или полностью находится в свободном состояниив формемаровида, графита меньше раслабляет металлическую основу чугуна.
Ковкий чугун ГОСТ 7283-85 получают путем отжима из белого чугуна, с содержанием углерода в виде отбеленого граффита.
Предназначен для отливки деталей и узлов простой конфигурации, работающий в контакте с сильно-агрессивными средами, солями, в интервела температут от 0 до 70, метериал очень хрупкие, трудно обрабатываемые резанием и весьма чувствительны к напряжения возникающим при рабочих температурах.
Жаростойкие и корозионостойкие чугуны ГОСТ 11949-76. Применяется для изготовления деталей работающих при повышенных температурах от 100 до 500 в агрессивных средах.

42. Цветные металлы и сплавы.

43. Полимерные и композиционные материалы.

Пластмассы это композиционные системы в которых дисперссионной фазой является полимер, а дисперсной накопитель в виде газа или твердых веществ улучщающих механические свойства. К природным полимерах относятся многочисленная группа веществ, животного и растительного происхождения. Особенно большое значение имеют для промышленности ссистематические полимер, являющимися продуктами переработки нефти, угля, горючих веществ.
За последние 10 лет производство полимеровных материалов получило небывалый темпы развития, это связано с исключительным преимуществом пластмасс по сравнению с другими известными материалами. Практически неограниченые ресурсы сырья: меньше от 2 до 4 раз капиталовложения в строительство заводов пластмасс по сравнению с металлоам, высокая степень автоматического производства и высокая производимость труда. Возможность изготовления готовых деталей выкопроиводительости автоматическими методами без стружки, трудоемкость которых 5-10 раз меньше, чем изготовление металлических деталей, малая плотность пластмассы при достаточно высокой прочности, то есть максимально удельная прочность.
Высокая корозионостойкость во многих агрессивных средах, высокие фрикционные иантифрикционные, оптические, электроилязационные, вибропоглощающие, шумопоглощающие и многие другие полезные физико-механические свойства. По отношению к воздействию тепла пластмассы подразделяют на термопластические, которые при нагревании размягчаются без химических превращений и под воздействием  внешних сил преобретают формы готового изделия.
Термореакен. пластмассы под действием тепа и давления переходят в пластичное состояние и могут быть отфармованы в готовое изделие при стечении небольшого промежутка времени, при дальнейшем нагревании связующие вещества перетерпев химические превращения, затвердевают, что исключает возможное их повторной переработки в готове изделие.
Термопластические материалы, полеэтилен. Широко применяется в качестве прокладочного материала для химической аппаратурыы посуды, и трубопроводов, работающих при температуре от -60 до +60, при давлении до 1 МПа со средами средней и повышенной агресивностию
Хорошо обрабатываются пресованием, меньше под давлением, легко свариватся и склеиваются, выпускаются в виде гранул, листов, труб, пленки.
Полипропилен обладает хорошими механическими характеристиками, сохраняют вплоть до температуры различных применений для аппаратуры насосов, вентеляции, трубопроводов и арматуры работающих от - 10 до +100, давлении менее 0,7 МПа. Средней и повышенной агресивности переработка такая же как и полиэтилена.
Поливинил хлорид из него изготовляется винилплас и пластикат, обладает  высокой корозионной стойкостью во всех кислотах, щелочах и растворах солей любых концентраций за исключением сильной окислителя азотной кислоты, из него изготовляются трубопроводы, арматуры, аппараты работающие при температуре от 0 до 40 и давлении менее 0,06 МПа.
Пластикат менее химически стоек, чем винипласт, применяется для приводных ремней, уплотнений, насосов и компресоров.
Второпласт, промышленостью освоено много марок этих полимеров, 4 исключительно стойкий в действии почти всех кислот и растворов, область робочей температуры от -200 до +260, имеет хороую электроизоляционные свойства, малый коэфициент трения, широк используется для изготовления химически стойких деталей и покрытий, не требует смазки, прокладок, набивок для уплотнения, для арматуры, насово и компресоровю
Слойистые пластинки это фенолформальдагид или другие свзующие со слоистыми параметрам в виде бумаги, ткани, волокна.

1. Визначити предмет, завдання курсу історії України та методологію його вивчення.
З навчальної дисципліни “Історія України” розпочинається цикл гуманітарної підготовки студентів технічних вузів. Гуманітарна галузь налічує близько 40 наукових дисциплін, однак найбільший вік та самий вагомий науковий потенціал серед них має історія.
Предметом курсу “Історія України” є вивчення історичної діяльності і суспільного життя українського народу в соціально-економічній та державотворчій сферах. Історія України як наука вивчає питання походження українського народу, формування різних прошарків українського суспільства, особливості державотворчих процесів, соціально-економічних відносин, національно-визвольних рухів.
Завдання курсу “Історія України”:
– здобуття навичок наукового аналізу, спрямованих на забезпечення самостійного осмислення закономірностей історичного розвитку;
– вироблення у підростаючого покоління вмінь застосовувати набуті знання з історії у повсякденному житті для орієнтації в політичній ситуації та прогнозування суспільних процесів;
– виховання патріотичних і морально-етичних переконань майбутніх фахівців.
Методологія вивчення курсу “Історія України” передбачає оволодіння студентами принципів та методів дослідження.
Для об’єктивного вивчення історії важливо керуватися принципом історизму, який вимагає, щоб усі події, процеси і явища розглядалися історично, лише у зв’язку з іншими подіями і з конкретним досвідом історії. Це вимагає при висвітленні історичних подій дотримуватися історико-хронологічної послідовності.
Другим основним принципом вивчення історії є принцип об'єктивності. Він вимагає неупередженого, вільного від політичних уподобань, всебічного і глибокого вивчення всієї повноти історичних фактів.
Метод (шлях досягнення) – спосіб побудови і обґрунтування наукових знань, сукупність засобів, з допомогою яких досягається мета наукового дослідження. При роботі з джерельним матеріалом істориками використовуються загальнонаукові методи дослідження: історичний та логічний.
Історичний метод передбачає відтворення (в мисленні) історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.
Логічний метод – це спосіб, за допомогою якого історичний процес відтворюється (у мисленні) у теоретичній формі, в системі понять.
Необхідною вимогою вивчення української історії є її відтворення в контексті світової історії.
Вивчення історії привчає мислити історичними категоріями, бачити суспільство у розвитку, оцінювати суспільні явища, діяльність політичних партій і окремих політиків. Історія вимагає розгляду різних позицій, гіпотез і подає вже перевірені часом висновки. Такі можливості створює інтеграція історичної науки з іншими гуманітарними дисциплінами (політологія, соціологія, філософія), які вивчаються у ВНЗ.

2. Проаналізувати основні стадії первісного ладу на українських землях.
Перші люди на території України з’явилися близько 1 млн. років тому. Заселення українських земель відбувалося з південного заходу (від Західної України) на Схід. Основними стадіями первісного ладу на території України були: кам’яний вік (1,5 млн. – ІV тис. до н.е.); енеоліт /мідний вік/ (ІV – ІІІ тис. до н.е.); бронзовий вік (др. пол. ІІІ тис. до н.е. – 900 р. н.е.). Залізний вік в Україні починається з кімерійців (ХVІ-ХV – VІІ ст. до н.е.) – …
Одним з перших поселень, яке з’явилося близько 800 тис. років тому, є стоянка біля с. Корольове в Закарпатті. Формою соціальної організації давніх людей було спочатку первісне людське стадо, а з періоду пізнього палеоліту (35-10 тис. років тому) – родова община. Господарство первісних людей мало привласнюючий характер (збирання їжі, полювання). Приручення домашніх тварин та поява примітивного землеробства, разом з іншими змінами в економіці, зумовили “неолітичну революцію” (епоха неоліту, нового кам’яного віку, охоплює кін. VІ-ІV тис. до н.е.). Її наслідком став перехід до відтворюючого господарства та сусідської общини (у соціальному аспекті) і подальше суперництво між землеробським та скотарським населенням.
Представниками “пересувних землеробів” в Україні стали носії трипільської культури (період мідного віку або енеоліту, др. пол. ІV - кін. ІІІ тис. до н.е.; відкрита наприкінці ХІХ ст. київським археологом Вікентієм Хвойкою біля с. Трипілля на Київщині). Вона охоплювала всю Правобережну Україну аж до Карпат та Волині, площею 190 тис. км2. Основу господарства становило землеробство (найбільш відомі “протоміста” – Майданецьке, Тальянка, Нобелівка налічували від 1600 до 2700 будівель різних типів, від 15 до 20 тис. жителів; через 30-50 чи 60-80 років трипільці залишали засновані поселення) та скотарство (використовувалися запряжені волами сані, але ще не було колісного транспорту). Високого рівня досягає гончарство (розписний посуд) та металообробка (Трипілля було сполучною ланкою між Заходом і Сходом у торгівлі металом, та належало до найрозвинутішої в енеолітичну добу Балкано-Карпатської металургійної провінції).
Носії скотарських культур в Україні стали переважати на рубежі ІІІ-ІІ тис. – представники ямної культури (ями – поховання під курганними насипами; сер. ІІІ тис. – ІІ тис. до н.е.; степова смуга та центр. обл. Лісостепу або 2/3 тер-ї України). Ямники розводили велику та дрібну рогату худобу, винайшли колісний транспорт – віз, розвинули мережу грунтових шляхів, спорудили тисячі курганів; вели перші справжні війни. Поява приватної власності (на худобу) посилила соціальну диференціацію суспільства і сприяла зародженню класових відносин.
Державотворчі процеси на українських землях розпочалися у період залізного віку – спочатку у кімерійців (ХVІ-ХV – VІІ ст. до н.е.; північноіранські племена, представники зрубної культури, вперше згадані Гомером у “Одісеї”; вперше навчились виплавляти залізо і виробляти сталь), а потім Скіфському та Боспорському царствах.
Скіфське царство (VІ-III ст. до н.е.; іраномовні племена; його тер-я майже збігалася з суч. кордонами України). Держава складалась з 3-х царств (влада спадкова), суспільство – з общинників, воїнів та жерців. До нашого часу збереглись відомі царські поховання – кургани Солоха, Куль-Оба, Чортомлик, Гайманова і Товста Могила. Значним внеском у формування передслов’янської культури є скіфські звичаї та міфологія: скіфське походження мали слов’янські божества Хорс (бог сонця) і Сімаргл (бог землі й підземного царства), поклоніння річкам, вшанування берегинь і русалок.
Боспорське царство стало одним з основних центрів грецької колонізації Північного Причорномор’я у VІІІ-VІ ст. до н.е. – ІІІ-ІV ст. н.е. (Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані, м.Боспор Кіммерійський з гол. осередком у Пантікапеї, нині – Керч, та Херсонес – околиці суч.Севастополя). Боспорське царство проіснувало з V ст. до н.е. – ІV ст. н.е., воно об’єднувало 20 грецьких міст, Крим і Кубань. Греки (і римляни) Північного Причорномор’я торгували з місцевими племенами, вирощували зерно, займалися виноградарством, скотарством, рибним промислом. Вони прискорювали (опосередковано) політичний та економічний розвиток місцевого населення, втілювали власні технічні досягнення в архітектурі, ремеслі, мистецтві.
Формування слов’янських племен на українських землях, як свідчать археологічні джерела, почалося у першій половині І тис. н.е.: черняхівську культуру ІІІ-ІV ст. пов’язують з слов’янським угрупуванням, відомим за письмовими джерелами під ім’ям анти; антам V-VІІ ст. належить пеньківська (Черкаська обл.) і колочинська (Лівобережжя) археологічні культури. У V - VІІ ст. Правобережну Україну заселяють склавіни (празько-корчаківська культура, яка займає територію від Ельби й Одеру на заході до Дніпра на сході, від Дунаю на півдні до Прип’яті на півночі). Середнє Подніпров’я у VІ – VІІ ст. заселяють поляни. У VІІІ-ІХ ст., за свідченням арабських авторів, існувало 3 осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом; з нею арабські автори пов’язують літописну Руську землю), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Основою господарства східних слов’ян було землеробство, допоміжну роль відігравало розвинуте скотарство та сільські промисли; розвиток ремесла (залізообробне, металургія, ювелірне, гончарне) та обміну сприяли активізації торгівлі (у VІІІ-Х ст. – зовнішньої). Суспільний лад слов’ян еволюціонував від первісно-родового до класового суспільства.
Отже, у період первісного ладу на землях України відбувається тривалий процес еволюції людини, розвитку господарства та появи перших державних утворень. Першими державними утвореннями у давні часи на території України стали Скіфське та Боспорське царства, які заклали передумови для створення слов’янської державності. Витоки українського народу історики вбачають у інтеграції різних етносів, зокрема вважають прямим спадкоємцем склавінів і частково антів.

3. Охарактеризувати передумови виникнення та походження Київської Русі.
Держава Київська Русь виникла не водночас, передумови для створення державності у східних слов’ян формувалися протягом декількох століть. Відомо, що у кінці ІV – на поч. VІІ ст. існував антський племінний союз (князі Бож і Мезамир). У VІ – VІІ ст. у середньому Подніпров’ї виникає племінний союз полян, а у VІІІ – IX ст. перша східнослов’янська держава – Руська земля. Досить детально про розселення східних слов’ян у VІІІ-ІХ ст. розповідає “ПВЛ”: поляни – на Київщині й Канівщині, деревляни – на Київському Поліссі й Східній Волині, уличі – на південь від полян, у Південному Подніпров’ї і Побужжі, … сіверяни – на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж Десни і Сейму. Степове Подніпров’я з лівого боку Дніпра заселяли впереміш алани, булгари і слов’яни, залежні від заснованого у VІІ ст. тюркськими народами Хозарського каганату.
Основними передумовами утворення Київської Русі історики називають:
– соціально-економічні: господарське піднесення краю (орне землеробство, ремесло, торгівля) сприяло розвитку тісних зв’язків між племенами (спочатку обмін, потім торгівля), що прискорило розклад первісного ладу і формування класового суспільства у східних слов’ян;
– політичні: розвиток феодалізму та переростання органів племінного управління в державні органи влади сприяли створенню союзами племен великих об'єднань державного характеру навколо великих міст - Києва, Новгорода, Чернігова.
– зовнішньополітичні: захист від зовнішніх ворогів (напр., чудь, меря, весь платили данину варягам, поляни, сіверяни і в’ятичі – хозарам) сприяв консолідації праукраїнських племен.
Причини, хронологія, основні етапи й обставини утворення Давньоруської держави досі залишаються мало вивченими (хоча ця тема вже понад 200 років перебуває в центрі уваги істориків). У зв’язку з цим у історичній літературі існує декілька теорій походження Київської Русі:
1) Найбільш популярна – норманська теорія походження державності запропонована німецькими вченими 18 ст. (Г.З.Байєр, Г.Ф.Міллер): К.Р. заснували нормани, точніше шведи (в основу теорії лягла описана у “ПВЛ” легенда запрошення варягів на Русь).
2) антинорманська теорія (рішуче відстоювали М.Ломоносов та М.Грушевський) – К.Р. має місцеве, слов’янське походження;
3) хозарська теорія (запропонував проф. Гарвардського університету О.Пріцак): К.Р. заснували хозари (тюркські племена Хозарського каганату, мешканці прикаспійських степів, півд.-сх. сусіди К.Р.), тобто О.Пріцак вважає ідентичними полян і хозар;
4) Вітчизняні історики: К.Р. утворилася на власній основі як результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку східно-слов’янських племен (на час приходу Олега вже існували малі держави-землі) у результаті об’єднання двох важливих політичних центрів – Києва і Новгорода (півд.-захід. і півн.-західних племен).
Дискусійним у історичній науці через брак джерел є і саме поняття “Русь” (К.Р. – умовна назва держави, стала вживатися з ХІХ ст.; у вітчизняних літописах – “Русь” (VІІІ ст.) та “Руська земля” (IX ст.)):
– фінського походження (М.Котляр) – ruotsi спочатку означало скандинавів-дружинників давньоруських князів, з часом поширюється на полян і всіх східних слов’ян;
– іраномовного: від назв річок у Середньому Подніпров'ї – Рось, Роська, Росава (від іран. – світлий), які пішли від назв іраномовних племен, що входили до антського союзу (сармати, алани...);
– слов'янського походження поняття “Русь” (“світлий, руський”): р.Русса, що впадає в оз. Ільмень.
Київська Русь об’єднала фактично усіх східних слов’ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи.
4. Проаналізувати основні етапи політичного розвитку Київської Русі.
Існування К.Р. охоплює період з ІХ ст. до 40-х років ХІІІ ст. Політичний розвиток Київської Русі характеризується становленням та розвитком (еволюцією) державності (Княжа доба в історії України). Умовно цей період розділяється на 3 етапи:
1) Становлення державності (882 - 972 рр.). Перші київські правителі – Олег, Ігор, Ольга – намагалися закріпити свою владу над ін. східнослов’янськими “землями”. Олег приєднав союзи словенів і кривичів, підкорив мерю, весь, чудь; у 907 р. здійснив похід на Візантію, 911 р. – вдруге (міжнародне визнання К.Р., вихід до торгівельних ринків). За князя Святослава було приєднане останнє із східнослов’янських племен – в’ятичі на р. Ока, слов’яни колонізують Поволжя. Важливим внеском у становлення державності була “податкова” реформа Ольги: впорядкування збору данини з допомогою уставів, уроків та погостів.
2) Піднесення і розквіту (980 - 1054 рр.). Володимира Великого (980-1015) називають першим реформатором на Русі: проводить релігійну реформу – бл.988 р. Русь приймає християнство, адміністративну – будує надплемінну державу за принципом територіального підпорядкування (вождів племінних княжінь заміняють в різних містах держави сини Володимира й старші дружинники –12 синів – “ПВЛ"), судову (“Устав земляний”) – закріплює правові відносин, укріпляє кордони (“змієві” вали – на півдні, печеніги) та будує нові міста на заході й півдні.
Ярослав Мудрий (1019-1054) завершив будівництво Давньоруської держави: у 1036 р. він посів Київський престол і підпорядкував своїй владі всю Русь. При ньому стабілізувалися державна територія й кордони (значно розширені - від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до р. Оки), було створено перший кодекс державних законів “Руська правда”. 1051 р. за сприяння князя було обрано першого митрополита з русичів – Іларіона. Бібліотека Софійського собору налічувала до 1000 томів рідкісних книг. У зовнішній політиці важливу роль мали міждинастичні шлюби («тесть Європи»). Дружні відносини з Польщею, Скандинавськими країнами (Швецією, Норвегією), Угорщиною, Францією (одруження Анни з Генріхом І у 1049 р.). Таким чином, К.Р. досягла зеніту свого розквіту, стала в ряд з головними країнами середньовічного світу: Візантією та Герман. імперією.
3) Період занепаду та розпаду К.Р. (Сер. ХІ – 40 рр. ХІІІ ст.).
Після смерті Ярослава Мудрого починається занепад К.Р., йде міжусобна боротьба князів за київській престол (Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину – Святославові, Переяславщину – Всеволодові, Володимир-Волинський – Ігореві, а Смоленськ – В’ячеславові, старшинське столонаслідування). Тріумвірат князів змушений був воювати проти половців (прийшли в першій пол. ХІ ст. в Причорноморські степи з Прикаспію). У 1073 р. між Ярославичами стався розкол – переміг Святослав (помер у 1076 р.). Київським князем став Всеволод, який перерозподілив столи, перевівши Святославового сина Олега на Волинь, а Чернігів віддав своєму – Володимирові Мономаху (!). 1078 р. влада знову перейшла до Ізяслава – він позбавив Святославичів всіх найважливіших володінь. Почалася міжусобна боротьба та напад половців. У серпні 1078 р. Ізяслав загинув, влада перейшла до Всеволода. Його князювання було успішним – завдяки синові Володимирові Мономаху. Він брав участь у 83 битвах (з 13 років займався активною князівською діяльністю). Після смерті батька у 1093 р. відмовляється від влади на користь сина старшого Ярославича – Святополка Ізяславича, сам займає Переяслав (20 років князював, воював проти половців).
1097 р. з ініціативи Мономаха у Любечі відбувся князівський з’їзд, який схвалив принцип отчини – володіння, що належали батькам. Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава в особі київ. князя Святополка Ізяславича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав – Володимирові Всеволодовичу (Мономаху). Після з’їзду спалахнула жорстока усобиця.
Перше десятиліття ХІІ ст. пройшло у протистоянні з половцями. Значних успіхів у боротьбі з ними досяг переяславський князь Володимир Мономах. 1113 р. він став київським князем – крім Переяслава, Новгорода і Києва заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню, зміг відновити єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого (1113-1125). Останнім київським князем, верховенство якого визнавали інші князі, зокрема, у зв'язку з успішною зовнішньою політикою (боротьбою проти половців), був син Мономаха – Мстислав (1125 - 11З2).
З 1132 р. на Русі починається феодальна роздробленість (міжусобна боротьба князів за київській престол), К.Р. перетворилася на федерацію відносно незалежних, економічно процвітаючих земель-князівств (від 15 до 50). Припинила існування К.Р. у 1240 р. внаслідок нападу монголо-татар.
Політичний устрій К.Р. – ранньофеодальна монархія на чолі з великим князем на перших двох етапах та федерація відносно незалежних земель-князівств на чолі з Києвом – на останньому. Великому князю належала законодавча і виконавча влада. Значний вплив на державну владу мали віче і боярська дума.

5. Дати оцінку соціально-економічним процесам у Київській Русі.
Соціально-економічний розвиток: економіка К.Р. була розвинутою і багатою. Її провідними галузями були с/г (вирощування зерна, скотарство, сільські промисли (мисливство та рибальство), ремесло (металургія, ювелірна справа, виготовлення керамічного глиняного посуду, обробка шкіри, дерева й кістки, прядіння, ткацтво – корпорації ремісників на зразок західно-європ. цехів), торгівля (про внутр. торгівлю в К.Р. відомо мало. Гол. напрямком зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний – до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля – з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Булгарією. Постійними були торгівельні контакти Русі з Герм., Угорщиною, Чехією, Пол.). Державні доходи формувалися із данини, торгового мита, прибутків княжого суду. Князівські фінанси не ділилися на приватні і державні. Гроші: арабські, візантійські, перші руські гроші : Володимир Великий на честь хрещення Русі - відомо більш 300 срібляників і лише 11 златників . У період феодальної роздробленості - срібні гривні вагою від 160 г. (київські) і до 200 г. (чернігівські і новгородські). Еквівалентом грошам були шкури лисиць, куниць, білок, хутро бобра і ведмедя.
К.Р. IX - Х ст. не знала класового устрою (панівний прошарок складався з княжої дружини, що протягом тривалого часу утворювала адміністративний апарат, стягувала данину й чинила суд на місцях). Становлення феодальних відносин, формування класу землевласників відбувається у другій полов. XI - першій полов. ХІІ ст. Феодальна ієрархія складалася таким чином:
– великий князь;
– дружина (феодальна знать), багаті землевласники, місцеві князі і бояри;
– їх військові слуги, які теж наділялися землею за службу.
Нешляхетське вільне населення: міське і сільське. Міське населення (у Києві могло проживати до 50 тис. чол., у Чернігові й Галичі – до 25 тис., у Переяславі – до 12 тис.) поділялося на такі верстви: до вищої належали купці (“гості”, “купці”) та міська аристократія (князі, бояри, вище духовенство, лихварі); до нижчої верстви входили ремісники, дрібні торговці, нижче духовенство. Зокрема, до вільного населення міст: біле (мирське) і чорне (монашеське) духовенство (у ХІІІ ст. у Києві нараховувалося 18 монастирів). Церква стала великим колективним землевласником – починаючи з Володимира Великого на своє утримання вона мала 1/10 частину княжих доходів.
Сільське населення складалося також з кількох категорій:
– вільні общинники-смерди: володіли ділянкою землі, платили данину, виконували деякі повинності (при необхідності - участь у військових походах);
– напіввільні: закупи (напівраб, холоп, залежний через взяття "купи"): боргова кабала і самозаклад власникові маєтку до відробітку боргу (за втечу - у холопи); виконували панщину, доглядали панську худобу; могли мати і своє господарство, худобу та реманент.
До феодально залежних людей належали й вотчині ремісники (їх життя оцінювалося у 12 гр.), а також “відпущенники”, “задушні люди”, “прощеники” (“церковні люди”).
Найнижчою категорією населення були невільники (“Руська Правда”): “челядь”, “холопи”, “раби”, “обельні люди” (народження від раба, кара за злочин; неволя за борг, який не можна повернути, самозапродання або продаж батьками дітей, одруження з невільницею, народження від невільників тощо).
Проміжне становище між вільними і невільними займали ізгої – ними піклувалася церква (холопи, звільнені, але без господарства; розорені купці; селяни без общини; неосвічені поповичі; осиротілі княжичі).
Загалом К.Р. була типовою середньовічною феодальною державою: охоплюючи величезну територію без централізованого управління, вона так і не стала дійсно єдиною і монолітною державою.
6. З’ясувати історичне значення прийняття християнства на Русі.
Найбільшим досягненням у діяльності Володимира Великого було прийняття християнства. У Володимира була альтернатива – християнство або іслам – дві високо розвинуті на той час релігійні системи. Він обрав християнство, за допомогою якого сподівався досягнути нових, більш значних результатів у політичному і соціально-економічному розвитку Київської Русі. Християнство було відоме на Русі задовго до Володимира (вважається, що одним з перших прийняв християнство у ІХ ст. князь Аскольд, християнкою була княгиня Ольга – з ХІІІ ст. вшановується православною церквою як свята), однак київські князі не поспішали з хрещенням держави, оскільки за законами Візантії прийняття хрещення в Константинополі означало перехід охрещеного народу під васальну залежність від Візантії. Однак Володимир зміг добитися своїх умов від Візантії – прийняття християнства без будь-якого васалітету.
Першою спробою Володимира провести релігійну реформу на Русі стало створення у 980 р. нового язичницького пантеону з шести ідолів, верховних божеств шести слов'янських племен: полян, древлян, сіверян, дреговичів, кривичів та ільменських словінів.
Руська держава була оточена сусідами-християнами – поляками, чехами, болгарами, візантійцями. Безпосереднім поштовхом до прийняття християнства на Русі стали політико-династичні причини: на прохання візантійського імператора Василя ІІ надати йому військову допомогу Володимир погодився за умови свого одруження з сестрою візантійського імператора Анною та зобов’язався охреститися разом з усім народом своєї країни.
У 988 р. відбулося хрещення киян, за наказом князя знищувалися старі язичницькі ідоли, швидко будувалися християнські храми. Однак християнізація просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то в злій січі. Майже через сто років літопис фіксує спалахи язичницької реакції у Новгороді, Ростовській землі та Києві. Найконсервативніший з обрядів – поховальний – зберігав елементи язичництва аж до рубежу ХІІ-ХІІІ ст.
Церква, організаційні структури і служителі якої були запозичені і привезені з Константинополя, отримала широкі привілеї та автономію на її потреби надходила частина княжих прибутків (десятина).
Могутніми церковними організаціями стали монастирі. Деякі центральні монастирі, наприклад, Києво-Печерський (заснований у ХІ ст.) стали своєрідними духовними академіями, до них охоче вступали сини бояр і заможних міщан, які прагнули зробити кар’єру. У таких монастирях були прекрасні бібліотеки, ченці писали літописи і складали проповіді.
Запровадження на Русі християнства мало позитивне значення. Воно сприяло більш тісному об’єднанню навколо Києва окремих земель, створювало кращі умови для розвитку зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими країнами, для піднесення авторитету Київської Русі. Нова релігія та її структури сприяли зміцненню великокнязівської влади. Духовенство переконувало народ в тому, що «властителі бо от бога устроєні», що покорою і послуханням в цьому житті людина купує собі блаженство після смерті.
В Київській Русі християнство мало великий вплив на подальший розвиток культурного і економічного життя країни. Його впровадження сприяло збагаченню руської літератури, більш інтенсивному поширенню письменності і освіти, залученню народу до культурних багатств Візантії, інших країн Європи.

7. Визначити причини занепаду Київської Русі, охарактеризувати піднесення Галицько-Волинського князівства, його роль в історії українського народу
Занепад і розпад К.Р. були закономірним явищем. Величезна середньовічна імперія (входило 20 різних племен і народностей) не мала централізованого управління та міцної бюрократичної системи. У ХІІ ст. на території Русі виникло від 10 до 15 удільних князівств (5 з них – на тер. України), найбільші – Галицьке, Волинське, Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Ростово-Суздальське, Новгородське, Смоленське, – мали незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. На поч. ХІІІ ст. було вже 50 окремих князівств.
Титул „великого князя” у ХІІ ст., поряд з київським, мали чернігівський, владимирський та деякі інші князі. Пожвавлюються процеси визрівання трьох слов’янських народів – українців, білорусів і росіян. Одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород і Владимиро-Суздальське князівство (на російських теренах). Все ж, К.Р. до сер. ХІІІ ст. була єдиною державою, а Київ – стольним містом (хоча дедалі більшою мірою формально).
Причинами занепаду К.Р. історики називають:
1) політичні причини: а) боротьба за великокнязівський престол численних нащадків Володимира Великого і Ярослава Мудрого, б) посилення боярства і втручання його у державні справи.
2) економічні причини – розвиток феодальних відносин, поява вотчинного землеволодіння, прогрес землеробської культури привели до економічного піднесення удільних князівств. Натуральний характер феодальної вотчини зміцнював суверенітет цих князів (тепер князі боролися не за захоплення влади у всій країні, а за розширення кордонів свого князівства за рахунок сусідів).
3) зовнішньополітичні причини та занепад столиці К.Р. – Києва: а) безперервні напади кочовиків на Київ; б) зменшення значення шляху “з варягів у греки” – європейські купці з кін. XI ст. обминають Київ і встановлюють прямі зв'язки між Західною Європою та Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом (хрестоносці у 1204 р. пограбували Константинополь та Багдад).
Державотворчі традиції на південно-західних землях продовжило Галицько-Волинське князівство. Воно єдине з руських князівств вистояло і відродило свою державність після завоювання українських земель монголо-татарами у 40-х роках ХІІІ ст.
Галицька земля відокремилася від Києва у 1097 р., а Волинь – у сер. ХІІ ст. (там почала формуватися власна князівська династія; тоді ж почалися внутрішні міжусобиці та розпад на кілька уділів). Засновниками галицької династії князів були Ростиславичі – нащадки онука Ярослава Мудрого. На політичне життя Галицького князівства суттєво впливало незалежне від князя боярство.
У міжусобній боротьбі після Любецького з’їзду Ростиславичі відвоювали собі право на Галичину, хоча край певний час залишався переділеним на кілька уділів. Об’єднати їх під єдиною владою зміг Володимирко, 1141 р. він переніс свою резиденцію до Галича.
Ярослав Володимирович (Осмомисл) – 1152 – 1187 рр.: розширив кордони Галицького князівства, встановив добросусідські відносини з Угорщиною, Польщею та Візантією і найвпливовішими руськими князями. Найбільші проблеми князь мав з власними боярами. У 1199 р. помирає його син Володимир – останній з династії Ростиславичів.
Край усобицям на Волині поклав син Мстислава Ізяславича Роман – у 1199 р. він приєднав до своїх володінь Галичину.
У 1199 р. утворилася Галицько-Волинська держава. Її столицею Роман обрав Галич. У 1202 р. він змістив київського князя і встановив контроль над Київським і Переяславським князівствами. У 1205 р. Роман загинув, держава розпадається.
З 1208 р. чвари у галицько-волинській справі посилилися – небажання повернення в ГВК нащадків Романа. Данило, коли йому виповнилося 18 років, разом з Васильком став збирати батькову спадщину і спершу відвоював Волинь. Лише 1238 р. Данило оволодів Галичем (у 1238 р. у битві під Дорогичином переміг рицарів-хрестоносців). Він також утвердився у Києві, назначивши своїм намісником воєводу Дмитра. Столицю переніс у м. Холм.
У 40-х рр. ХІІІ ст. Галицько-Волинська держава була спустошена монголами, але її втрати були меншими, ніж в інших князівствах. На князюванні залишився Данило Галицький. У 1245 р. Данило зламав опір бояр, дав відсіч Угорському королівству та остаточно утвердився у Галичі. Значних зусиль він докладав для організації боротьби проти монголо-татар. Його успіхами зацікавився папа Інокентій ІУ – він надіслав Данилу корону (іншою умовою була релігійна унія між православ’ям і католицизмом у ГВК). У 1253 р. Данило Галицький був коронований. Похід 1253 р. не було здійснено. А 1254-1255 рр. війська Данила відвоювали болохівські міста в районі Случі й Тетерева. Данило Галицький об’єднав майже всю Правобережну Україну з Києвом. У внутрішній політиці Данило намагається посилити єдність держави, придушує боярські змови, будує нові міста (Львів), фортеці, церкви та монастирі, сприяє розвитку культури.
Після смерті Данила у 1264 р. ГВК розпадається на кілька частин (між синами). Спробу об’єднати батьківські землі зробив старший син Лев (1202 – 1301), але Волинь було передано Мстиславу Даниловичу.
Об’єднав землі королівства внук Данила Юрій І Львович, 1301 – 1308 – час розквіту, спокою та економічного добробуту. Він теж прийняв титул „короля Русі”. У 1303 р. було утворено окрему українську православну митрополію – Галицьку. Встановив добросусідські відносини з сусідніми країнами, уклав союз з Тевтонським орденом. Спадщина Юрія І дісталася його синам – Андрію та Леву ІІ, які правили удвох. Орієнтувалися на союз з Тевтонським орденом і Польщею для боротьби проти ординців. У 1323 р. загинули.
У 1325 р. князем був обраний Юрій ІІ Болеслав (племінник Андрія та Лева ІІ) – правив до 1340 р. У зовнішній політиці тримався союзу з Тевтонським орденом (як противага Польщі), мав дружні стосунки з Литвою. Сприяв поширенню католицизму і був отруєний. Литва, Польща та Угорщина розділили ГВК.
Історичне значення ГВК:
продовжило традиції державності на укр. землях (з 1199 до 1340 рр.): політичні та культурні – „перша форма української державності” (М.Грушевський);
організовувало опір монгольській навалі;
важлива роль у духовно-культурному розвитку українського народу.

8. Проаналізувати особливості політичного розвитку та соціально-економічних процесів на українських землях у др. пол. ХІV – перш. пол. ХVІІ ст.
У др. пол. ХІV – першій пол. ХVІІ ст. українські землі не мали власної державності і були розділені сусідніми країнами (більша їх частина входила до складу Литви і Польщі, однак суттєвий вплив на ситуацію на українських землях мали також Угорщина, Молдавія, Московська держава, Кримське ханство і Туреччина). Період ХІV – першої половини ХVІІ ст. умовно можна назвати литовсько-польською добою в історії України.
Боротьбу за українські землі Польща і Литва розпочали з поділу у 1340 р. Галицько-Волинського князівства: Польща отримала Галичину, а Литва – Волинь. У 50-х роках ХІV ст. литовці завоювали Чернігіво-Сіверщину і Переяславщину (Придніпров’я), у 1362 р. – Київщину і Поділля. Польща у 1387 р. остаточно закріпила за собою Галичину, розпочавши ополячення та окатоличення галицьких земель.
Литовські завойовники, звільняючи руські землі від Золотої Орди, розширили кордони Литовської держави до Чорноморсько-Азовського узбережжя. Утворена ними держава стала зватися Велике князівство Литовське (ВКЛ), 90 % її населення становили українці та білоруси (русини). Литовці зберегли на українських землях стару систему управління князівствами, релігію і культуру, руську мову та закони Київської Русі, залишили родові землі українським боярам.
У 1385 р. литовський князь Ягайло, який став польським королем, уклав Кревську унію з Польщею: Литва приєднувалася до Польщі і приймала католицтво. Однак проти цієї унії виступив намісник Ягайла, князь Вітовт Великий (1392–1430 р.) та литовська, українська і білоруська знать. У 1392 р. Вітовт був визнаний намісником польського короля, довічним правителем Литовського князівства. ВКЛ отримало адміністративну автономію – колишні звичаї і закони продовжили діяти на Русі, однак Вітовт усунув місцевих князів від управління. У Волинській, Новгород-Сіверській, Київській, Подільській землях стали управляти великокнязівські намісники. Вітовт намагався добитися повної незалежності і королівського титулу для себе і для Литви, однак безуспішно. У цей час посилився вплив Польщі і католицької віри на литовських і руських землях.
У другій пол. ХV ст. литовський уряд змінює політичний курс щодо українських князівств і ліквідує їх автономію. Князівства перетворювались на воєводства – звичайні провінції на чолі з намісниками, яких призначав литовський князь. Литва посилює національний, соціальний та релігійний наступ на українське населення.
Наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. на українські землі посилюються напади сусідніх держав: Московського князівства та Кримського ханства. На поч. ХVІ ст. Московське князівство приєднало Чернігівське князівство. Щорічно з кінця ХV ст. нападали на українські землі кримські татари (Кримське ханство виникло у 1449 р., відокремилось від Золотої Орди).
Загроза зовнішніх ворогів і феодальні міжусобиці роблять становище Литви майже катастрофічним та змушують заключити союз з Польщею. Внутрішнє і зовнішнє становище Польщі було стабільним, приєднання Литви (й українських земель) було дуже вигідним для її економіки.
Об’єднання Литви і Польщі в одну державу відбулося на сеймі у 1569 р. Підписана на ньому Люблінська унія передбачала утворення нової держави, яка стала зватися Річ Посполита (“Республіка”). Люблінська унія змінила не лише політичну ситуацію в Україні, а й справила великий вплив на соціально-економічні відносини на Україні.
В економічному розвитку українських земель у ХІV ст. велику роль відігравали мисливство, бортництво і рибальство, а також торгівля. В ХV – ХVІІ ст. відродилося сільське господарство, на світових ринках зріс попит на зерно. Польські феодали (власність на землю належала лише шляхті) стали перетворювати свої маєтки на фільварки (ці господарства виробляли зерно для продажу на світових ринках, використовуючи працю кріпосних селян). З кінця ХV ст. в Галичині й на Волині запроваджується кріпосне право (14 днів на рік), у ХVІ ст. закріпачується селянство Брацлавщини і Придніпров’я (Литовський статут 1588 р., термін розшуку селян-втікачів збільшувався з 10 до 20 років).
У містах поширюється цехова форма організації виробництва: розквіт цехового виробництва припадає на ХV-ХVІ ст. (у Києві, Львові, Луцьку нараховувалось по 15-30 цехів). У ХV ст. з’являються постійні ярмарки (у Львові, Києві, Галичі, Луцьку). У сер. ХVІ – перш. пол. ХVІІ ст. в Україні виникають перші мануфактури (виробляли поташ, залізо, селітра, сіль). У ХІV ст. на українських землях поширюється магдебурзьке право (привілей на виборне самоврядування): спершу його отримали Санок та Львів. З початку ХV ст. воно поширюється по всіх великих містах Русі й Поділля та ВКЛ (Волинь, Київщина, Переяславщина). Інші міста залишалися приватновласницькими.
У ХІV – ХVІ ст. паралельно етнічному та релігійному виникає поділ на стани (“стан” об’єднує людей на основі юридично визнаних прав, привілеїв і обов’язків).
Основними станами суспільства литовсько-польського періоду були:
– шляхта – військово-службовий стан, головним обов’язком якого було несення військової служби у князя за власний кошт. За службу отримували земельні пожалування, мали широкі політичні й економічні права;
– духовенство;
– козацтво (як стан з 1572 р.);
– міщани (1-15 % населення);
– селянство складало майже 80 % укр. населення.
У ХІV – перш. пол. ХVІІ ст. український народ був позбавлений власної державності. Українські землі зазнавали посилення соціального, національного і релігійного гніту. Втягнення українських земель у європейські економічні відносини призвело до остаточного закріпачення селян та піднесення шляхетського стану.

9. Обґрунтувати причини Люблінської унії, її сутність та наслідки для українських земель.
Політичний занепад ВКЛ і загроза зовнішніх ворогів зробили становище Литви майже катастрофічним. Литовський уряд змушений був шукати союзу з Польщею, яка добивалася об’єднання з ХІV ст. Кревська унія 1385 р. (шлюбна унія) – передбачала приєднання ВКЛ до Польщі і прийняття Литвою католицизму. Однак через опір очолюваної князем Вітовтом (1392 – 1430 р.) опозиції литовської української та білоруської знаті Литва фактично залишалася окремою державою.
З часу Кревської унії 1385 р. по 1501 р. Польща зробила 8 спроб заключити союз з Литвою. З поч. ХVІ ст. Польща була шляхетською республікою з виборним монархом на чолі. Її внутрішнє та зовнішнє становище було стабільним (“золотий вік”). Польська шляхта мала широкі права й політичну незалежність, що приваблювало українську шляхту Литви.
Зацікавленість з боку Литви у союзах з Польщею пояснювалася:
внутрішньою слабкістю Литви;
нападами зовнішніх ворогів: Московського князівства та Кримського ханства. Московське князівство на поч. ХVІ ст. приєднало Чернігівське князівство, а загалом у війнах перш. пол. ХVІ ст. ВКЛ втратило майже 1/3 своєї території. В умовах посилення польської політики (соціального та релігійного гніту, ополячення і ліквідації автономії) в українських землях посилюються проросійські настрої: для деяких князів Москва мала стати захисницею православних від релігійних переслідувань. Кримське ханство виникає у 1449 р. (відокремилося від Золотої Орди, у 1475 р. стало васалом Турецької імперії). Його економіка розвивалась екстенсивним шляхом – кочове скотарство і примітивне землеробство. Потреби держави і прожитковий мінімум місцевому населенню кримські татари намагались забезпечити шляхом зовнішньої експансії. З кінця ХV ст. татари щорічно нападали на українські землі – з 1450 до 1556 р. татари зробили 86 великих грабіжницьких походів. Втрати населення внаслідок нападів татар на Україну протягом ХV – ХVІ ст. становлять за деякими підрахунками як мінімум 2-2,5 млн. вбитих і поранених (при загальній чисельності населення – 4 млн.).
Польща була зацікавлена у союзі з Литвою з таких причин:
нові землі, придатні для сільськогосподарського виробництва (на них потім створювалися фільварки), в умовах зростання попиту на сільськогосподарську продукцію в Європі;
боротьба проти посилення експорту російських продуктів у Західну Європу.
Об’єднання Литви і Польщі в одну державу юридично закріпила Люблінська унія 1 липня 1569 р.: Річ Посполита (“Республіка”) мала єдиного виборного короля, загальний сейм і сенат, грошову систему, податки та зовнішню політику. ВКЛ зберегло часткову автономію – місцеве самоврядування, військо, фінанси та судочинство. Українські землі (Підляшшя, Волинь, Київщина і Брацлавщина) стали власністю Польщі і були поділені на 7 воєводств. Однак на їх території діяло “литовське право” (другий Литовський статут 1566 р. – Волинський).
Люблінська унія мала неоднозначні наслідки для українських земель:
– поширення через Польщу нових форм соціального та правового життя (принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування);
– колонізація південних земель, створення кварцяної армії для захисту південних рубежів від кримсько-татарських набігів;
– посилення соціального, національного та релігійного наступу на українське населення.

20. Проаналізувати політичний розвиток українських земель наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст., обґрунтувати причини ліквідації Російською державою автономного устрою України.
Наприкінці ХVІІ ст. українські землі виявились поділеними між сусідніми державами: Правобережна Україна перебувала під владою Польщі (у її складі залишались Волинь і Галичина); Лівобережна, Слобідська Україна і Запорожжя – під владою Російської держави.
На Правобережжі Річ Посполита стала відроджувати порядки, які існували до Визвольної війни:
– у 1699 р. ліквідується правобережне козацтво; українські землі знову були поділені на воєводства (Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське);
– активно відновлюється магнатське і шляхетське землеволодіння, фільварково-панщинна система у сер. ХVІІІ ст. поширюється на всю територію Правобережжя;
– відновлюється переслідування православної віри.
Гайдамацький рух і, особливо, Коліївщина 1768 р. значно послабили Річ Посполиту (у “коліївщині” добавилися релігійні мотиви – повстанці (≈ 2 тис. чол.) захопили Умань, жорстоко розправилися із магнатами, шляхтичами, євреями-орендарями, католицькими священиками.). Наприкінці 18 ст. Річ Посполита була розділена Австрією та Росією. Австрійська імперія приєднала Галичину (1772), Буковину (1775), а також контролювала Закарпаття. До Росії у 1793-1795 рр. відійшли Київщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина (1797 р. – Київська, Волинська та Подільська губернії).
Політика Російської держави на українських землях з кінця ХVІІ і, особливо у ХVІІІ ст. мала централізаторський характер. Особливістю політичного розвитку Лівобережної (Гетьманської) та Слобідської України у ХVІІІ ст. був поетапний наступ на автономні права України і включення її до складу імперії:
Вирішальним етапом у відносинах між Україною і Російською державою стало гетьманування І.Мазепи (1687-1708). У 1708-1709 рр. з метою відновлення автономного статусу України він перейшов на бік шведського короля і виступив проти Петра І. Після поразки у Полтавській битві 1709 р. Мазепа разом із своїми прибічниками (близько 4-5 тис. запорозьких козаків і 45 осіб зі старшинського оточення гетьмана) знайшов політичний притулок у с. Бендерах (в Молдавії, під владою Туреччини). Після смерті Мазепи гетьманом у вигнанні був обраний П.Орлик, який у 1710 р. склав проект першої Конституції (“Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська”).
У відповідь Петро І розпочав політику обмеження та ліквідації автономії України: 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І.Скоропадського (1708-1722 рр.), з 1709 р. діяльність гетьмана контролювалася резидентом; у 1720 р. вперше офіційно заборонено українську мову; з 1724 до 1727 р. Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія (утворена ще 1722 р.).
Повернуто частину прав та вольностей Україні було у 1727-1734 рр. (знову відновлено посаду гетьмана – ним став Данило Апостол). Д.Апостол провів судову реформу, ревізію землеволодіння, навів порядки у фінансах і сформував державний бюджет).
Після смерті Д.Апостола владу в Україні отримало “Правління гетьманського уряду” (3 росіян і 3 українців). Чергове повернення автономних прав Україні відбулося у 1750-1764 рр. за часів гетьманування К.Розумовського: провів судову реформу (Гетьманщина була поділена на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд), почав скликатися з’їзди старшини – Генеральні Збори (шляхетський парламент), модернізував військо (вдосконалив артилерію, ввів однакове озброєння та уніформу).
У 1764 – 1783 рр. було остаточно ліквідовано українську автономію: 1764 р. – ліквідовано гетьманство (влада перейшла до ІІ Малоросійської колегії); у 1775 р. – зруйновано Запорізьку Січ (25 тис. козаків було переселено на Кубань, 5 тис. запорожців заснували Задунайську Січ на території Туреччини, значна кількість козаків отримала статус селян); у 1781 р. – скасовано полковий устрій Лівобережжя (намісництва, а з 1796 р. – губернії, Слобожанщина – 1765); у 1783 р. запроваджується кріпосне право, а також ліквідовано козацтво як стан; у 1785 р. українську старшину зрівняно у правах з російським дворянством. Наприкінці ХVІІІ ст. Україна перетворилась на звичайну провінцію Російської імперії.
Катерина ІІ продовжила розпочату Петром І політику централізації України. Остаточна ліквідація гетьманства не викликала будь-якого протесту ні серед козацької старшини, ні серед простого народу. Російська влада запрошувала українську знать на державну службу та роздавала їй військові чини та дворянські титули. Для народу українські пани були нічим не кращими від російських. Ліквідація Запорозької Січі пояснюється непотрібністю Січі для боротьби проти кримських татар, претензіями на козацькі землі російських дворян та бунтівним статусом Січі (козаки брали участь у всіх народних повстаннях в Україні).
У 1783 р. до складу Російської імперії ввійшли відвойовані у Туреччини території Кримського ханства. Почалася активна колонізація Південної України – Новоросії. Вихід до Чорного моря, освоєння Півдня сприяли економічному розвитку Росії та України.
Отже, українська держава в обмеженому вигляді проіснувала на Лівобережній Україні до поч. 80-х років ХVІІІ ст. (на Правобережжі уряд Польщі скасував козацький устрій ще на поч. ХVІІІ ст.). Входження Правобережної України до складу Російської імперії мало позитивне значення для більшості українських земель, майже 80 % яких було об’єднано в межах однієї держави. Етнічне возз’єднання правобережних і лівобережних українців, поновлення позицій православної церкви сприяли консолідації української нації.

21. Проаналізувати соціально-економічний розвиток України у складі Російської імперії у першій половині ХІХ ст.
До складу Російської імперії у ХІХ ст. входили ≈ 80 % українських земель – Правобережна /Південно-Західний край/, Лівобережна /Гетьманська – Малоросія/, Південна /Новоросія/ і Слобідська Україна. Російський уряд у 1796 р. замість намісництв створює губернії: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У сер. ХІХ ст. Україна була поділена на 9 губерній (у ХІХ – на початку ХХ ст. українські землі, які входили до складу Російської імперії, називались Наддніпрянською Україною).
Головним сектором економіки в українських губерніях було сільське господарство, а стан аграрних відносин визначав, значною мірою, динаміку всього суспільного розвитку. У першій пол. ХІХ ст. в аграрній сфері переважало поміщицьке землеволодіння (в укр. землях ≈ 75 % усієї землі, і 60 % селян). Однак у розвитку с/г спостерігалися такі тенденції:
– занепадають поміщицькі господарства (технічна відсталість, зниження прибутків, заборгованість державі /понад 83 млн. крб. – наприкінці 50-х рр. майже кожен четвертий маєток був оформлений під заставу/);
– посилюється експлуатація селян: поміщицькі (Східна і Правобережна Україна), державні (Лівобережна і Південна Україна), удільні. Панщина становила 4-6 днів на тиждень, додаткові повинності /будівельні дні/, натуральний та грошовий оброки (державні селяни – феодальна грошова рента). На сплату селянських податків йшло майже 40 % селянських прибутків; селянські господарства підривало зростаюче обезземелення (необхідний мінімал. наділ – 5 дес., наявний – 1,2 дес. у Подільській губ.). Рятуючись від обезземелення, селяни переселялися (в Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край) або йшли на заробітки.
У 1847 – 1848 рр. на Правобережній Україні царські власті провели інвентарну реформу (спроба законодавчо врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпаків): у кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосницьких повинностей. Але визначати їх мав сам поміщик, уся земельна власність якого залишалася недоторканою. Все це сприймалося як прагнення державної влади увічнити кріпосницькі відносини. Тому селяни виступили проти інвентарної реформи. Царським властям довелося запроваджувати її силою.
У перш. пол. ХІХ ст. в аграрному секторі зароджуються капіталістичні відносини (Південна і Правобережна Україна) – товарне зернове землеробство (житниця Європи), товарне тваринництво, регіональна спеціалізація (поміщики Правобережної Укр. вирощували цукрові буряки, катеринославські і херсонські – льон, соняшник, картоплю, полтавські – коноплі і тютюн); формується заможна селянська верхівка (підприємців).
У промисловості глибокі капіталістичні зміни сталися у 30-40-х рр.: промисловий переворот на цукрових заводах і суконних мануфактурах (перехід від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики, технічний переворот) прискорив розвиток машинобудівної, металургійної і вугільної галузей промисловості. Головними галузями у перш. пол. ХІХ ст. були харчова і переробна (поміщицькі або державні підприємства; конкуренцію їм створювали купецькі – торгівельна фірма “К.М.Яхненко та Ф.С.Симиренко” у 40-х рр. відкрила три великі цукрові заводи у селах Ташлик, Руська Поляна й Городище Черкаського повіту Київської губ. – парові машини; Терещенки, брати Болдирєви). Формування національного ринку прискорювали чумаки (за один рік у 40-х рр. перевозили до 600 тис. возів різних товарів; найбільш популярним був Контрактовий ринок у Києві (за один день – тисячі контрактів), через чорноморські порти (Одеса, Херсон, Миколаїв) Україна все більше втягувалася до всеросійського ринку.
Розвиток капіталістичних відносин руйнував класову структуру феодального суспільства, виділяючи клас буржуазії (підприємці виділяються з середовища поміщиків, селян, міщан та купців) та клас найманих робітників (розорені селяни й ремісники). Станова система обмежувала отримання освіти: нижчі верстви населення мали право навчатися у парафіяльних двокласних школах; діти дворян, купців, службовців і заможних міщан – у повітових училищах,гімназіях, ліцеях; діти дворян – у гімназіях, ліцеях та університетах.
Отже, основою суспільного розвитку Російської імперії у перш. пол. ХІХ ст. стали дві суперечливі тенденції: криза феодальних і зародження капіталістичних відносин. Загострення протиріч між цими тенденціями викликало у сер. ХІХ ст. кризову (революційну) ситуацію в Російській імперії: кріпосне право заважало формуванню ринку вільної робочої сили, стримувало індивідуальне підприємництво та вільну ринкову конкуренцію; розвиток державного управління стримував громіздкий бюрократичний і, до того ж, корумпований апарат; розвитку капіталізму перешкоджав становий устрій; відсталість країни від передових країн Європи показала поразка Росії в Кримській війні 1853-56 рр. – навесні 1855 р. 8 повітів України були охоплені масовими селянськими виступами (“Київська козаччина”)). Вихід з кризи передова частина російських правлячих кіл (Олександр ІІ /1855-1881/) вбачала у розробці та впровадженні курсу реформ, спрямованих на модернізацію економіки (і політичних відносин).
22. Обґрунтувати необхідність реформ 60 – 70-х років ХІХ ст. у Російській імперії та їх наслідки для Наддніпрянської України.
Загострення протиріч між феодальними та капіталістичними відносинами викликало у сер. ХІХ ст. кризову (революційну) ситуацію в Російській імперії. Причини цієї кризи:
- кріпосне право заважало формуванню ринку вільної робочої сили, стримувало індивідуальне підприємництво та вільну ринкову конкуренцію;
- масові селянські виступи проти кріпацтва: навесні 1855 р. 8 повітів України були охоплені масовими селянськими виступами (“Київська козаччина”);
- великий корумпований бюрократичний апарат (за 100 років кількість чиновників збільшилася з 16 тис. у сер. ХVІІІ ст. до 100 тис. у сер. ХІХ ст.);
- становий устрій обмежував отримання освіти: нижчі верстви населення мали право навчатися у парафіяльних двокласних школах; діти дворян, купців, службовців і заможних міщан – у повітових училищах,гімназіях, ліцеях; діти дворян – у гімназіях, ліцеях та університетах;
- відсталість країни від передових країн Європи показала поразка Росії в Кримській війні 1853-56 рр.
Вихід з кризи передова частина російських правлячих кіл (Олександр ІІ /1855-1881/) вбачала у розробці та впровадженні курсу реформ, спрямованих на модернізацію економіки (і політичних відносин). Модернізація – це оновлення, вдосконалення, перетворення відповідно до сучасних вимог економіки. Російська модернізація була наздоганяючою – засвоєння передових технологій та економічних механізмів відбувалося під впливом більш розвинутих держав.
Першим кроком на шляху модернізації стала селянська (аграрна) реформа 1861 р. (робота над нею велася з 1857 р.):
– селяни отримали особисту свободу (“відкріплялися від землі”), цивільні і економічні права (розпоряджатися своїм майном, займатися торгівлею, підприємництвом, заводити фабрики, переходити в інші стани);
– селяни наділялися землею (викуп за польовий наділ становив 11 річних податків з селянського двору, виплачували за посередництвом держави 49 років, аж до 1906 р.). Ціна землі була завищена, селяни сплатили поміщикам на 50 % більше її справжньої вартості. До того ж, у ході реформи селяни втратили 1 млн. дес., тобто понад 15 % землі (“відрізки”, здавались поміщиками селянам в оренду). У 1863 р. право викупу землі отримали удільні селяни, а у 1866 р. – державні селяни (розміри їх наділів по всій Україні, за винятком Харківської губ., збільшилися на 15 % і майже вдвічі перевищували розміри наділів колишніх кріпаків);
– на певний час зберігалася панщина (“тимчасовозобов’язані”, протягом 20 років);
– зросла роль громади (недосконалий землеустрій, низький агротехнічний рівень обробітку землі, відсутність худоби і реманенту, соціальна диференціація селянства на куркулів, середняків та бідняків; паспортне закріпачення /на рік/).
Аграрна реформа 1861 р. проводилась з максимальним урахуванням поміщицьких інтересів, однак вона створила умови для розвитку капіталізму у сільському господарстві (поміщики Правобережної України і селяни-фермери Південної України – експортна сільськогосподарська продукція продавалася за демпінговими цінами, адже американське зерно було набагато дешевшим).
Велику роль у соціально-економічній модернізації країни (гармонізації і стабілізації) відіграли інші реформи 60-70-х рр.:
земська 1864 р. (місцеве самоуправління вибиралося з представників дворян, міщан, купців та селян – господарчі, освітні питання, медична допомога, поштовий зв’язок, статистика);
судова 1864 р. (безстановість судів, гласність судових засідань, незалежність від адміністрації; прокурор, адвокат, суд присяжних у карних злочинах);
освітня 1864 р. (доступність освіти для нижчих верств; певна автономія вузів);
військова реформа 1874 р. (модернізація війська, заміна рекрутчини загальною військовою повинністю, скорочення терміну військової служби до 6 – 7 років).
У 60 – 80-х рр. ХІХ ст. в українських губерніях завершується промисловий переворот. Характерними рисами капіталізації економіки Наддніпрянської України стали:
– індустріалізація – важка промисловість (вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна галузі) перетворилась в основу економіки, а головною металургійною базою України вже тоді був Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн. В кінці ХІХ ст. Україна виробляла майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % заліза і сталі; 85 % загальноросійського виробництва цукру і 50 % тютюну. 90-ті роки стали періодом промислового підйому.
– бурхливе будівництво залізниць (1880 – всі основні міста України і промислові центри Донбасу і Кривого Рогу, 1884 – Катеринославська залізниця).
– велику роль у важкій промисловості відігравав іноземний капітал (у 1900 р. його частка в Україні становила 80 – 90 %);
– лише 15 % підприємств в Україні виготовляли готову продукцію, а всі інші – постачали сировину для російських підприємств; найменш розвинутою була легка промисловість (тканини виробляли у домашніх умовах).
– українське суспільство залишалось аграрним.
У процесі модернізації склалася нова соціальна структура суспільства: більшість українського населення наприкінці ХІХ ст. складали селяни – 84 %, на Західній Укр. – 95,5 %; міське населення – 13 % (робітники – 1,5 млн., на Зах. Укр. – 400 тис.). Буржуазія в Україні була багатонаціональною – Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Чикаленки, Терещенки, Бобринські, Захаріаді (Бессарабія). Інтелігенція налічувала 24 тис. осіб з вищою і близько 17 тис. з середньою спеціальною освітою – 0,2 % всього населення (різночинська інтелігенція). Загалом соціально-класова структура була незавершеною.
23. Проаналізувати соціально-економічний розвиток Наддніпрянської України другої половини ХІХ ст., визначити особливості промислового перевороту на українських землях.
У 60 – 80-х рр. ХІХ ст. в українських губерніях у складі Російської імперії завершується промисловий переворот. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості – вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн, що вже тоді став головною металургійною базою України.
У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя ХІХ ст. виникли 17 великих металургійних заводів. Більшість з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів – завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам’янському (тепер – Дніпродзержинськ); французьких – Гданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського – поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр’ївського – у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам’яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості України. На багатьох заводах адміністративно-управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями. В кінці ХІХ ст. Україна виробляла майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % заліза і сталі; 85 % загальноросійського виробництва цукру і 50 % тютюну. 90-ті роки стали періодом промислового підйому.
Капіталістам-іноземцям на поч. ХХ ст. в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об’єднань, переважна більшість прибутків яких спливала закордон. Франція і Бельгія інвестували в кам’яновугільну, машинобудівну, металообробну промисловість, Німеччина – в машинобудівну, металообробну промисловість.
Значного розвитку набули і традиційні для України галузі промисловості, пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції, передусім цукрова. Загальна кількість цукрових заводів в Україні з початку 60-х до середини 90-х рр. зменшилася з 247 до 153 (зі збільшенням загальної кількості робітників з 38 тис. до 78 тис.). Виробництво цукру на них зросло в 14 разів: з 1,6 млн. до 23 млн. пудів (84 % виробництва всієї Російської імперії). Щоб не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, найбільші цукрозаводчики України 1887 р. у Києві об’єдналися в цукровий синдикат – перше у Російській імперії капіталістичне монопольне об’єднання. Вже через 5 років у його підпорядкуванні перебувало понад 90 % усіх цукрових заводів України.
Наприкінці ХІХ ст. тут виникають перші великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони випустили 233 паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні становила 8417 км. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, обслуговувало всю імперію з її найдовшими у світі залізничними магістралями. Всі головні залізниці спрямовувалися до великих промислових і культурних центрів Росії та Прибалтики. В Україні будівництво залізниць йшло бурхливо: перша залізниця Одеса – Балта почала працювати у 1865 р., у 1880 р. – залізниці з’єднали всі основні міста України і промислові центри Донбасу і Кривого Рогу, з 1884 р. запрацювала Катеринославська залізниця.
Фактично однобічний, колоніальний характер мав товарообмін. Лише 15 % підприємств в Україні виготовляли готову продукцію, а всі інші – постачали сировину для російських підприємств; найменш розвинутою була легка промисловість (тканини виробляли у домашніх умовах). Готові товари, що завозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, накопичення капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Гужові дороги в Україні у той час набули слави найгірших у Європі. Перевезення вантажів водними артеріями було розвинуте слабше. Частка пароплавів серед суден річкового флоту була не більше однієї шостої. Майже всі несамохідні судна були дерев’яними, а пристані не мали причалів, вантажно-розвантажувального обладнання. Однак в Україні розвивається річковий та морський транспорт – по річках України ходило 220 пароплавів. У 70-ті роки завершується процес створення телеграфної мережі в Україні.
Все ж, українське суспільство залишалось аграрним. Зросла роль України у експорті сільськогосподарської продукції за кордон. Її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90 %. На Україні збирали 43 % свіжого врожаю ячменю, 20 % - пшениці, 10 % – кукурудзи. Переважна більшість українських селян потерпала від нестатків. За своє майно (хату, землю, худобу) селянин повинен був сплачувати значні податки на користь держави, а поміщикам – викупні платежі за своє особисте звільнення з кріпацтва і за земельний наділ. Малоземелля змушувало більшість селян постійно орендувати у поміщиків землю за виробітки, найматися до заможних односельців або поміщицьких економій. Добра половина господарств мала не більше, ніж по 5 десятин. У середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, тоді як на один поміщицький маєток – 507. Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і наймалися на фабрики та заводи. Наприкінці ХІХ ст. в Україні налічувалося до двох мільйонів сільськогосподарських робітників.
Для аграрного сектора були характерні два типи господарств, що розвивались за американським та прусським шляхами розвитку. Перший переважав у господарствах півдня України та господарствах державних селян та козаків Правобережжя та Лівобережжя, другий – в селянських господарствах Правобережної та Лівобережної України. Наприкінці ХІХ ст. в 6 з 9 губерній переважала капіталістична система господарювання (Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Київська, Подільська, Херсонська та Волинська), у 2 – х – змішана система (Полтавська та Харківська), відробіткова – в одній (Чернігівська).
У процесі модернізації склалася нова соціальна структура суспільства: більшість українського населення наприкінці ХІХ ст. складали селяни – 84 %, на Західній Укр. – 95,5 %; міське населення – 13 % (робітники – 1,5 млн., на Зах. Укр. – 400 тис.). Буржуазія в Україні була багатонаціональною – Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Чикаленки, Терещенки, Бобринські, Захаріаді (Бесарабія). Інтелігенція налічувала 24 тис. осіб з вищою і близько 17 тис. з середньою спеціальною освітою – 0,2 % всього населення (різночинська інтелігенція). Загалом соціально-класова структура була незавершеною.
У другій половині ХІХ ст. відбувається умовний поділ України на два регіони: промислово-розвинений Південно-Східний та аграрно-відсталий Північно-Західний. Українська промисловість розвивалась у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас мала свої особливості.
24. Дати оцінку суспільним рухам першої половини ХІХ ст. на українських землях у складі Російської імперії.
Політичний розвиток українських земель у складі Російської імперії характеризувався посиленням політичної реакції, феодально-кріпосницьких порядків та переслідуванням українських рухів. Реакцією суспільства на політику самодержавства у першій половині ХІХ ст. були опозиційні суспільні рухи: російський (масони і декабристи – прихильники конституційного ладу), польський (відродження Польської держави на Правобережжі) та український національний.
Російський опозиційний рух (дворянський) в Україні був представлений масонськими ложами і декабристськими організаціями. Масонські ложі: 1818-22 – “З’єднані слов’яни у Києві” (польська), 1818-19 – “Любов до істини” у Полтаві: Мих.Новіков – були першими таємними політичними товариствами, які ще не мали яскраво виражений національний; “Малоросійське товариство” (1821) В.Лукашевича захищало ідею державної незалежності України, ліквідації кріпацтва і запровадження європейських форм державного устрою.
Декабристський рух (офіцери російської армії) мав на меті встановлення у Росії конституційного ладу, однак він не зміг виробити спільної концепції щодо методів реалізації своїх планів, внутрішнього устрою держави та статусу національних окраїн: 1815-16 рр. – “Залізні персні” у Кам’янці-Подільському, 1821 р. у Тульчині (на Поділлі) – Південне товариство (полковник Павло Пестель і Олександр Юшневський), 1823 р. у Новограді-Волинському – “Товариство об’єднаних слов’ян” (Андрій і Петро Борисови, у 1825 об’єдналися з Південним товариством). Лише програма “ТОС” вимагала утворення федеративної слов’янської держави.
Польський опозиційний рух на Правобережній Україні (1830-31 рр.) був спрямований на відродження Польської держави. Протягом 30-40-х рр. тут зіткнулися російські і польські порядки, звичаї і впливи (російська влада закрила Віленський ун-т та Кременецький ліцей, 1838 р. на Правобережжі скасовано церковну унію і насильно запроваджено православ’я).
Формування українського національного руху розпочалося наприкінці ХУІІІ ст. Першим осередком українського національного відродження стала Слобожанщина – у 1805 р. у Харкові було відкрито університет – єдиний на той час вищий навчальний заклад у Наддніпрянській Україні. У 1816 – 1819 рр. у Харкові друкується перший масовий популярний часопис “Український вісник”. У 20-х рр. студенти університету А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Корсун утворили літературне об`єднання під назвою “Харківські романтики”. У своїх творах вони оспівували військові походи запорожців та козацькі суспільні порядки. У 1834 р. у Харкові були видані “Малоросійські повісті”, автор яких Григорій Квітка-Основ`яненко був визнаний “батьком української прози”. Продовженню процесів українського національного відродження на Правобережній Україні сприяло заснування у 1834 р. Київського університету.
Теоретичну програму українського національного відродження запропонувало у 40-х рр. ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське товариство (кін. 1845 – поч. 1846 р., М.Гулак, М.Костомаров, В.Білозерський, Т.Шевченко, П.Куліш та ін.). Соціальна програма кирило-мефодіївців вимагала скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу, політичні зміни ґрунтувалися на принципах християнської етики, ідеї слов’янської федерації та лібералізму (особистої свободи людей, незалежної від їхнього соціального статусу). Діяльність товариства була обмежена науковими дискусіями та просвітницькою діяльністю серед учнівської молоді. На поч. квітня 1847 р. товариство було розкрите й розгромлене.
Отже, суспільні рухи першої половини ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні відображали найбільш гострі проблеми соціально-політичного розвитку і містили вимоги ліквідації кріпосного права, ухвалення конституції Російської імперії та національного відродження українського народу.
25. Охарактеризувати процес національного відродження в Наддніпрянській Україні у першій половині ХІХ ст., дати оцінку діяльності Кирило-Мефодіївського товариства.
Формування українського національного руху розпочалося наприкінці ХVІІІ ст. із відродження автономістичних настроїв козацької старшини: діяльність на Лівобережжі Герольдичної комісії по визнанню дворянських титулів (1797-1835) викликала сильний інтерес до історії серед провідної верстви українського суспільства (Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, маршалок шляхетства Роменського повіту Василь Полетика, Андріян Чепа, Федір Туманський). Цей інтерес підсилювався практичними потребами багатьох козацьких старшин – герольдія не визнала дворянства і наказала виключити з дворянських книг близько 23 тис. чол. із 100 тис. претендентів.
Для розвитку українського національного відродження велике значення мало видання у 1798 р. в Петербурзі поеми І.П.Котляревського “Енеїда”, написаної українською народною мовою, народної за змістом і духом. “Енеїда” започаткувала нову українську літературу і перетворення народної мови на літературну. У 1819 р. на сцені Полтавського театру вперше були поставлені п’єси І.Котляревського “Наталка-Полтавка” і “Москаль-Чарвник”, написані теж українською мовою.
Великий вплив на укр. національне відродження мали французька революція, наполеонівські війни та ідеї романтизму (прославлення народу, його пісенної культури, традицій). Вплив романтизму був особливо відчутним на Слобожанщині, де у 1805 р. у Харкові за ініціативою місцевого діяча В.Каразіна було відкрито університет – єдиний на той час вищий навчальний заклад у Наддніпрянській Україні. У 1816 – 1819 рр. у Харкові друкується перший масовий популярний часопис “Український вісник”. У 20-х рр. студенти університету А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Корсун, І.Срезневський утворили літературне об`єднання під назвою “Харківські романтики”. У своїх творах вони оспівували військові походи запорожців та козацькі суспільні порядки. І.Срезневський у 1833 – 1838 рр. у Харкові видав шість книжок фольклорно-історичної збірки “Запорожская старина”, яка стала своєрідним маніфестом українського романтизму. У 1834 р. у Харкові були видані “Малоросійські повісті”, автор яких Григорій Квітка-Основ`яненко був визнаний “батьком української прози”. Продовженню процесів українського національного відродження на Правобережній Україні сприяло заснування у 1834 р. Київського університету.
Теоретичну програму українського національного відродження запропонувало у 40-х рр. ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське товариство (кін. 1845 – поч. 1846 р., М.Гулак, М.Костомаров, В.Білозерський, Т.Шевченко, П.Куліш та ін.). Соціальна програма кирило-мефодіївців вимагала скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу, політичні зміни ґрунтувалися на принципах християнської етики, ідеї слов’янської федерації та лібералізму (особистої свободи людей, незалежної від їхнього соціального статусу). Діяльність товариства була обмежена науковими дискусіями та просвітницькою діяльністю серед учнівської молоді. На поч. квітня 1847 р. товариство було розкрите й розгромлене.
Українське національне відродження мало культурницький характер (література, фольклор) і не загрожувало політичній системі Російської імперії. Однак покарання учасників КМТ виявилося досить жорстоким.
26. Дати оцінку суспільним течіям та рухам в Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ ст.
У другій пол. ХІХ ст. відбулося певне пом’якшення політичного режиму і збільшення прошарку інтелігенції. Різні течії російського опозиційного руху виступили із власним баченням шляхів модернізації Російської імперії:
народницький (60 рр. ХІХ ст. – поч. ХХ ст., головна мета - селянська революція під керівництвом інтелігенції):
У 60 – 80-х рр. як у російських, так і в українських губерніях (Київ, Одеса, Чернігів) виникають нелегальні народницькі організації, які підтримували між собою зв`язки та підпорядковувались центральній організації “Земля і воля” в Петербурзі. Піддаючи критиці капіталістичні зміни в російському суспільстві, революційні народники вбачали ідеал суспільного ладу в самоврядній селянській общині, через яку після ліквідації самодержавства планувалось перейти до соціалізму. Для пропаганди своїх поглядів серед селянства народники розпочали “ходіння в народ” (вони постійно мешкали у селах, працюючи писарями, вчителями, фельдшерами, ковалями, і проводили бесіди з селянами). Народники вважали, що селянство “по духу” вже є соціалістичним, а самодержавство позбавлене соціальної бази в суспільстві – все це, на їх погляд, і мало обумовити соціалістичну революцію. Однак селянство, яке зажадало передачі землі не колективу, а в приватну власність, не підтримало народників. “Ходіння в народ” закінчилось поразкою. Наприкінці 70-х років у народницькому русі відбувся розкол на дві організації: поміркований “Чорний переділ” та більш радикальну “Народну волю”. Її члени – А. Желябов, С. Перовська, М. Кибальчич – стали на шлях індивідуального терору проти царських урядовців і самого царя. 1 березня 1881 р. під час одного з таких терактів загинув цар Олександр ІІ, однак смерть царя не підштовхнула російське суспільство до революції, як сподівались народники, а стала приводом для припинення ліберальних реформ, у першу чергу – політичної, яка могла б перетворити Російську імперію на конституційну монархію.
ліберальний (70-ті – 1881 р., земства вимагали конституційних реформ у Росії; найбільш опозиційним було Чернігівське земство).
марксистський (найбільш популярний). На початку 1875 р. в Одесі виникає “Південноросійський союз робітників” – перша політична організація пролетаріату в Україні. Члени цього “союзу” висунули вимоги політичних свобод і “визволення робітників з-під гніту капіталізму”. У 80-х рр. виникають нелегальні марксистські групи і гуртки у Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні. У 90-х рр. ідеї марксизму розповсюджуються у промислових регіонах України. У 1897 р. у Києві і Катеринославі, за прикладом Петербурга, виникають “Союзи боротьби за визволення робітничого класу”. Члени цих союзів займаються пропагандою ідеології марксизму, суть якої полягає у неминучості соціалістичної революції та встановлення політичної влади пролетаріату у формі диктатури. Результатом діяльності марксистських гуртків було посилення соціального напруження у суспільстві і утворення політичних партій. Пропагандистами марксизму в Україні виступали вчені Київського університету М.Зібер та С.Подолинський.
Розвиток українського національного руху у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. пройшов декілька етапів: 60-70 рр. – культурно-освітній (громадівський) і у 90-ті рр. – поч. ХХ ст. – політичний (завершився утворенням партій).
Громади – культурно-освітні організації, які ставили своїм завданням поширювати національну ідею шляхом видання книг, журналів, проведення вечорів і створення недільних шкіл).
У своєму розвитку громадівський рух пройшов два етапи:
1) українофільський (культурно-просвітницький) кін.50-поч.60-х рр.: 1859 р. було засновано першу укр. громаду у Петербурзі, а у 1861 р. – у Києві (В.Антонович) та в інших містах Наддніпрянської України. У 1863 р. було розгромлено Полтавську і Чернігівську громади, проведено арешти у Києві та Харкові і закрито усі недільні школи. Таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва (1863) заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань.
2) науково- політичний у 70-х рр. (Київ – Стару Громаду очолив проф. В.Антонович, Полтава, Чернігів, Харків, Єлисаветград і Одеса) (з видавничою діяльністю і обговоренням національних справ). У 1873 р. Київська громада виступила з вимогою федеративного устрою Росії з наданням широкої автономії для України (Одеська громада – більш радикальна), проте після Емського указу 1876 р. про заборону української мови в Україні її було розігнано.
80-ті роки ХІХ ст. увійшли в історію українського руху як “мертві” – розвивалися культурна і наукова галузі (до політичної боротьби за федеративний устрій Росії закликав за кордоном М.Драгоманов).
У 90-х рр. ХІХ ст. український національний рух політизується. Перші чіткі політичні вимоги висунуло таємне товариство “Братство тарасівців” (1891-93, І.Липа, Б.Грінченко та Мих. Коцюбинський): широка політична автономія України (самостійність), захист культурних та соціальних прав українського народу. Активну підтримку ідеї “Братства” знайшли серед українських студентів, за винятком ідеї самостійності України (проти – старе культурницьке покоління та молоді українські соціалісти). Подальше втілення програма братства отримала в діяльності різних національних партій самостійницької орієнтації.
27. Проаналізувати адміністративно-політичний статус та соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у кінці ХУІІІ – на поч. ХХ ст.
Після розділів Польщі наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі – Закарпаття, Галичина і Буковина – увійшли до складу Австрійської імперії. Закарпаття входило до складу Угорського королівства і в адміністративному плані підпорядковувалося Братиславському намісництву. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий край „Королівство Галичини і святого Володимира”. Буковина, яка мала статус герцогства, до 1849 р. входила до складу Галичини на правах окремого округу.
Населення західноукраїнських земель становило 7 млн. осіб. Більшість населення цих земель складали українці (70 % усього населення регіону), однак частіше їх звали “русинами” або використовувались місцеві назви – гуцули, лемки, бойки, буковинці. Крім українців (“русинів”) на західноукраїнських землях мешкали поляки, румуни, угорці, євреї, німці та інші народи.
Західноукраїнські землі у ХІХ ст. виконували роль аграрно-сировинного придатку Австрійської імперії. Найбільш розвинутим регіоном була Галичина (тут проживало 3,5 млн. чол., адміністративна влада належала німецьким і польським землевласникам). Основу її економіки становило відстале сільське господарство (у 1796 р. у Галичині було відновлено панщину і фізичні покарання селян). Промисловість Галичини знаходилася в початковій стадії розвитку і лише у 1843 р. з’явилися перші парові машини на 20 кінських сил. Вартість продукції галицької промисловості становила 5 % вартості продукції всіх промислових підприємств імперії. Буковина (влада належала німцям і румунським боярам) і Закарпаття (проживало 300-тис. чол., підпорядковувалося Угорщині) піддавалися ще більшим утискам з боку феодалів, які не дбали про економічний розвиток цих земель, а використовували їх природні багатства і сировину.
Австрійський уряд у квітні 1848 р. скасував у Галичині панщину, декларував демократичні свободи (непорушність національності й мови) і заснував наприкінці 1848 р. у Львівському університеті кафедру укр. мови (очолив Я.Головацький).
У 1867 р. Австрія перетворилася на конституційну монархію – Австро-Угорську імперію (була поділена на дві частини). Галичина і Буковина ввійшли до австрійської частини імперії, а Закарпаття – до складу її угорської частини. У 1873 р. Галичина отримала автономію (до компетенції Галицького сейму належало право виносити рішення, що стосувалися культури, освіти і суспільної опіки.
Низький рівень агротехніки, малоземелля, високі податки, тиск з боку австрійської адміністрації – все це гальмувало розвиток ринкових відносин в Західній Україні та призводило до масової еміграції українців в Європу та інші країни світу.
У соціально-економічному житті західноукраїнських земель найбільш тяжким було становище селян, які страждали від малоземелля і проблему аграрного перенаселення намагалися вирішити за допомогою еміграції до США і Канади, Бразилії і Аргентини. Покращити життя сільського населення мав на меті кооперативний рух – близько 500 кредитних організацій, кооперативних магазинів, культурницькі організації – “Просвіта” (у 1914 р. мала 77 філій та бл. 3 тис. читалень). У цей час виникли спортивно-пожежні товариства “Сокіл” (1898) і “Січ” (1900), які стали зародком майбутнього українського війська.
Розвиток фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях у 70 – 90-ті рр. ХІХ ст. охопив такі галузі: лісопильну, нафто-, соледобувну, паперову, тютюнову, цегельну, металообробну. В інших галузях переважали дрібні підприємства. Великий вплив на розвиток промисловості наприкінці ХІХ ст. справив іноземний капітал (австрійський, нім., англ., фр.). Втягнувшись у світові ринкові відносини, західноукраїнські землі виконували роль постачальника сільськогосподарської сировини та напівфабрикатів і ринку збуту готових фабричних виробів Заходу.
Отже, політичне життя західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії було більш активним, ніж на східних землях, хоча соціально-економічне становище набагато тяжчим. Політичні реформи австрійського уряду перетворили Галичину на базу українського національного відродження у ХІХ ст. Однак стримування промислового розвитку краю та малоземелля зумовили початок у 70-90-х рр. ХІХ ст. трудової еміграції із Західної України.
28. Визначити основні течії у суспільному русі західноукраїнських земель у ХІХ – початку ХХ ст.
На початку ХІХ ст. територія Галичини, Буковини та Закарпаття входила до складу Австрійської імперії. Більшість населення цих земель складали українці. Однак частіше використовувалось поняття “русини” або місцеві назви – гуцули, лемки, бойки, буковинці та ін. Крім українців (“русинів”) на західноукраїнських землях мешкали поляки, румуни, угорці, євреї, німці та інші народи.
Українське національне відродження у Західній Україні розпочинається у 20 – 30-х роках ХІХ ст., його ініціаторами стало греко-католицьке духовенство. На початку 30-х років у Львові виникає культурне об’єднання “Руська трійця”, до складу якого входять студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії – М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Політичним ідеалом “Руської трійці” була слов’янська федерація. У літературному збірнику “Русалка Дністрова” (Будапешт, 1837 р.) вони оспівували національно-визвольний рух українського народу та його ватажків – Довбуша, Морозенка, Бойчука та ін. Влада заборонила альманах, а незабаром “Руська трійця” розпалася. Однак цей гурток заклав нову демократичну культуру в Галичині, засвідчив про формування об’єднаної української нації.
Під тиском революційних подій в Європі австрійський уряд ліквідував у 1848 році кріпосне право в Галичині та Буковині, а у 1853 р. – у Закарпатті. У квітні 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією. Українці отримали можливість організувати орган місцевого самоврядування в Галичині – Головну Руську Раду, яку очолив Г. Яхимович. Рада представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним австрійським урядом протягом 1848 – 1851 рр. Однак національному та політичному відродженню українців у Галичині перешкоджав опір з боку польського населення, яке створило свій політичний орган – Центральну Народну раду і вважало Галичину польською територією. У суспільному житті та освіті панували німецька, польська та угорська мови. Українська мова не мала доступу у суспільно-культурну сферу на західноукраїнських землях.
У 1849 р. у Львівському університеті була відкрита кафедра української мови, першим професором якої став Я. Головацький. Однак незабаром Я. Головацький перейшов на позиції слов’янофільства і виступив за русифікацію Галичини. У 50-х роках його підтримала частина західноукраїнської інтелігенції, яка розчарувалась у майбутньому політичного розвитку Галичини у складі Австрії. Була висунута концепція “єдиного російського народу”, представниками якого були мешканці Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття – “русини”. Ця течія у суспільно-політичному житті Західної України отримала назву “москвофільської” або “русофільської”. Їй протистояли “народовці”, що виступили за об’єднання східних і західних українців (молоде покоління інтелігенції). До їх числа належали Ф. Заревич, В. Шашкевич, В. Згорський, Ю. Федькович, С. Смаль-Стоцький. У 1885 р. вони створили “Народну Раду” на чолі з Ю. Романчуком. Народовці отримали перемогу над “москвофілами” на виборах у парламент Галичини у 1891 та 1897 роках.
У Львові народовці у 1863 р. заснували першу громаду, а у 1868 р. – товариство “Просвіта” на чолі з викладачем гімназії О. Вахненіним. Діяльність “Просвіти” мала науково-просвітницький характер – відкривались читальні, друкувалась і розповсюджувалась література з історії та етнографії України та ін. Мета діяльності товариства – піднести національну свідомість українців, зберегти українську мову, сприяти росту писемності та культури серед українців. Аналогічні “Просвіті” функції виконували і москвофільські науково-просвітницькі товариства: “Галицько-Руська Матиця”, “Товариство імені М.Качковського” та ін.
У середині 70-х років в українському русі виникає радикальна течія на чолі з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким. Франко, погляди якого сформувалися під впливом ідей М.Драгоманова, популяризував у Львові ідеї соціалізму. Через часописи “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Світ” радикали закликали до політичної діяльності у другій половині 70 – 80-х роках широкі народні маси.
У 90-х роках ХІХ – на початку ХХ ст. на західноукраїнських землях виникають напівтаємні військово-спортивні товариства: “Сокіл” (1894 р.), “Січ” (1900 р.), “Пласт” (1911 р.). Мета їх діяльності полягала у навчанні військовій справі української молоді для майбутньої боротьби за незалежність.
У жовтні 1890 р. у Галичині була створена Русько-українська радикальна партія, яку очолили І. Франко, М. Павлик. Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас селянська партія соціальної орієнтації. Головною метою її діяльності було досягнення національно-територіальної автономії Східної Галичини та Північної Буковини у складі Австро-Угорської імперії. Однак більшість західноукраїнських політичних діячів вважала національно-територіальну автономію лише перехідним етапом до державної незалежності, тому в грудні 1889 р. за ініціативою І. Франка, Ю. Романчука, Д. Савченка була організована Українська національно-демократична партія, яка виступала за повну політичну незалежність всіх частин української нації та проведення реформ соціалістичного типу.
Таким чином, на початку ХХ століття у Західній Україні завершився процес формування національних політичних організацій.
29. Дати оцінку соціально-економічному розвитку Наддніпрянської України на початку ХХ ст.
Розвиток Російської імперії і України на поч. ХХ ст. характеризується вступом країни у епоху імперіалізму, переходом до індустріалізації, політизацією суспільних рухів та піднесенням націонал. руху.
Українська економіка на поч. ХХ ст. була складовою частиною загальноросійського економічного комплексу. Після промислового підйому 90-х рр. ХІХ ст. промисловість Росії у 1900-1903 рр. пережила тяжку економічну кризу, яка охопила вугледобувну, залізорудну, металургійну галузі: відбулося скорочення будівництва залізниць у 4 рази, видобутку залізної руди в Криворіжжі – у 1,5 рази, не працювало 13 доменних печей та 81 вугільна шахта в Донбасі, кількість безробітних становила понад 100 тис. робітників. 1904-1908 рр. позначені депресією, і лише у 1909-1913 рр. почалося промислове піднесення.
За рівнем концентрації промислового виробництва Україна на поч. ХХ ст. займала 1 місце у Російській імперії та одне з перших місць у світі. Економічна криза стала каталізатором монополістичних процесів у металургійній, кам’яновугільній, залізорудній галузях: синдикати “Продвагон” (1901), “Продамет” (1902), “Трубопродажа” (1902), “Гвоздь” (1903), “Продвугілля” (1904, складався з 15 акціонерних товариств і контролював 75 % видобутку вугілля у Донецькому басейні). Особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів (найбільш передовий – промисловий Південь, дрібнобуржуазний аграрний – Правобережжя і відсталий кріпосницький – Лівобережжя) та спеціалізація промислових районів (Донбас був центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, Кривий Ріг – залізорудної, Правобережжя і деякою мірою Лівобережжя – цукрової). За станом на 1913 р. Україна виробляла 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату, 20,2 % машинобудування. На великих підприємствах (понад 500 осіб) в Україні працювало понад 44 % усіх робітників, у той час як у США – 33 %. При цьому Україна залишалася аграрно-сировинним придатком Російської імперії.
На поч. ХХ ст. Україна була сільськогосподарським краєм, де проживало 80 % селянського населення. Аграрна реформа 1861 р. не покращила селянське життя. Хоча українські поміщики до революції 1905-1907 рр. продали понад 1/3 свої земель (на Півдні ≈Ѕ), майже половина селянських дворів по всій Україні були безземельними (5 дес. землі не вистачало для прогодування сім’ї).
Приступити до прогресивних перетворень у державі змусили царський уряд російсько-японська війна 1904-1905 та революція 1905-1907 рр.
– у політичній галузі під впливом революції (Маніфест 17 жовтня 1905 р.) розпочався процес створення партій, обмеження царської влади дорадчим органом (Державна дума) та введення деяких громадянських свобод (недоторканість особи, свобода совісті, друку, зборів, союзів);
– у економічній галузі революція змусила уряд зайнятися вирішенням селянської проблеми. Нова аграрна реформа 1906-1911 рр. (до 1917 р.) отримала назву столипінської (голова уряду П.А.Столипін): ліквідація селянської общини; дозвіл селянам купувати і продавати землю (та закріпляти її у приватну власність) та можливість створення “відрубних” і хутірських господарств (кредити давав Селянський банк); переселення у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. На Правобережній Україні і Півдні земельна реформа досягла найбільших успіхів: на хутори і відруби виселились 226 тис. господарств (близько Ѕ, всього по Україні 14%), з общини на Правобережжі вийшли 48 % селян, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі – 16,5 %; розвивались ринкові відносини на селі, застосовувались машини, внаслідок чого підвищилась товарність с/г і зросла врожайність. Вже у 1909-1913 рр. економіка країни зазнала нового піднесення, а Україна стала щорічно експортувати 250-300 млн. зерна (більше 40 % в експорті Росії). Однак проблему малоземелля селянських господарств (у 1914 р. 2 млн. господарств володіли середнім наділом 2 дес., з них половина не мали ні коня, ні корови) та поміщицьке землеволодіння реформа не ліквідувала (переселенська політика зазнала провалу – лише у 1911 р. додому повернулося 68,5 % переселенців). Тому українське село було невдоволене таким вирішенням аграрного питання.
Отже, соціально-економічний розвиток українських земель на поч. ХХ ст. був зумовлений бурхливим розвитком капіталізму (його монополістичної стадії), який вимагав і політичних змін у Російській імперії. Буржуазна революція 1905 – 1907 рр. частково принесла такі зміни, а також сприяла ліквідації пережитків кріпосництва у Російській імперії.

39. Визначити мету діяльності білогвардійського руху в Україні у 1919 – 1920 рр. та його участь у подіях громадянської війни.
Білогвардійські війська боротьбу за владу в Україні вели влітку 1919 р. (Добровольча армія генерала А.Денікіна) і у 1920 р. (з квітня 1920 р. білогвардійський рух очолив барон П.Врангель).
Наступ на Україну білогвардійські війська активізували наприкінці весни 1919 р. У порівнянні з радянською владою, яка була знесилена селянськими повстаннями, “білий рух” переживав піднесення. Добровольча армія генерала Антона Денікіна спиралася на фінансову, збройну і політичну допомогу країн Антанти. Захопивши міста Східної України (Луганськ, Маріуполь, Харків, Катеринослав), 3 липня 1919 р. А.Денікін (головнокомандувач Збройних Сил Півдня Росії) підписав наказ про наступ на Москву. Його складовою частиною було захоплення території України. На початку осені 1919 р. білогвардійські війська контролювали більшість її території (31 серпня вони захопили Київ).
Основою ідеології білого руху було гасло “єдиної і неподільної” Росії – нова імперська версія великої демократичної Росії, об’єднаної величчю російської культури (однак сам Денікін неодноразово наголошував, що не був прихильником монархії). Денікін відкидав федеративні плани П.Скоропадського й самостійницькі – С.Петлюри і погоджувався надати українцям культурницькі права (мова, театр, народні танці). У той час, коли Антанта і генерал Колчак, головнокомандувач російс. білогвардійськими військами, наполягали на антибільшовицькому союзі армії УНР та Добровольчої армії, Денікін проголосив український рух зрадницьким, а назву “Україна” взагалі заборонив (натомість вживалися “Юг России”, “Малороссия”). Україн. мовою заборонялося видавати книги й газети, закривалися національні школи.
Територію України було поділено на три області: Харківську, Київську та Новоросійську (з центром у Одесі). На чолі кожної області стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. На місцях адміністративну владу здійснювали повітові начальники, волосні старшини. Політична та соціально-економічна політика А.Денікіна носила характер окупаційного режиму. Його характерними рисами були: терористична диктатура, політичні репресії, відновлення поміщицького землеволодіння, примусові контрибуції з селян, ліквідація 8-годинного робочого дня, грабунки і єврейські погроми. Ці заходи розкладали тил і деморалізували армію. Відновлення вільної торгівлі, приватної власності та обіцянки проведення аграрної реформи не знайшли підтримки серед селянства. Населення було невдоволене реставрацією поміщицько-буржуазного ладу, і незабаром у тилу Денікіна розгорнувся масовий повстанський рух. Важливу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони Н.Махна. Повстанська армія України (махновців) у своїх рядах восени 1919 р. налічувала від 20 до 100 тис. осіб. (за даними їх штабу, у жовтні 1919 р. вона збільшилась до 250 тис.). У листопаді 1919 р. під тиском Червоної армії й селянських загонів залишки денікінської армії відступили до Криму.
4 квітня 1920 р. Денікіна на посаді головнокомандувача Збройних Сил Півдня Росії заступив барон Петро Врангель. Він реорганізував білогвардійську армію та змінив політичний курс. П.Врангель відмовився від ідеї “єдиної і неподільної” Росії (та від походу на Москву) і запропонував федеративну концепцію. Він пообіцяв Дону і Кубані не порушувати автономних прав козацтва, спробував установити зв’язок з Петлюрою і Махном. Врангель змінив своє ставлення і до аграрного питання – радикальний аграрний закон, підписаний 7 червня 1920 р., передбачав розподіл землі між селянськими господарствами та закріплення її у приватну власність (у врангелівському тилу не було таких селянських повстань, як у денікінському, але не було і масової підтримки).
Радянсько-польська війна відволікла сили Червоної армії і зробила успішним наступ “білих”. 6 червня 1920 р. білогвардійці вийшли з Криму і  24 червня захопили Північну Таврію. 22 вересня армія Врангеля захопила ст. Синельникове, а 28-го – Маріуполь. Чисельність армії зросла майже удвічі, приєдналося кілька повстанських ватажків. Після закінчення радянсько-польської війни більшовики зосередили зусилля на ліквідації військ Врангеля. 15-16 листопада 1920 р. війська Південного фронту під командуванням М.Фрунзе спільно з махновськими частинами захопили Крим. Залишки білогвардійських військ поспіхом покидали півострів і евакуювалися за кордон. Після розгрому Врангеля основні фронти громадянської війни були ліквідовані.

40. Визначити причини поразки та значення Української революції 1917 –1921 рр.
Підсумком національно-визвольних змагань українського народу у 1917 – на початку 1921 рр. стала поразка національно-демократичних сил.
Основними причинами поразки Української революції історики вважають:
– низький рівень національної свідомості народних мас та слабкість української політичної еліти, яку у найвирішальніші моменти усували або вона самоусувалася від визвольної боротьби (яскравим свідченням є діяльність М.Грушевського, В.Винниченка, П.Скоропадського);
– відсутність єдності в діях українських національних сил, непослідовність їх політики;
– непрофесіоналізм в питаннях державного будівництва керівників революції (М.Грушевський був за фахом істориком, В.Винниченко – письменником, С.Петлюра – журналістом) та її провідних діячів, більшість з яких не мала досвіду політичної діяльності;
– переважна увага питанням національного будівництва при зволіканні із розв’язанням соціально-економічних проблем (невирішеність аграрного, робітничого питань, соціально-економічна криза);
– відмова від організації власного війська;
– згубний вплив соціалістичної ідеології на народні маси, її нерозуміння більшістю населення, а також неприйняття політики національно-демократичних сил Півднем України;
– несприятлива міжнародна ситуація.
Українська революція зазнала поразки й її уроки здебільшого критичні, однак вона започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію української державності.
Під кінець революції українське політичне життя було представлене цілим спектром різних партій і напрямків – від національного комунізму до монархізму. Подібну до Махна еволюцію переживали й політичні і культурні діячі, і немає сумніву, що якби українська держава утрималася, більшість з них були б лояльними до неї.
Не менш важливим було те, що цей процес зачіпав не тільки верхівку суспільства. Революція засвідчила вибух національного почуття серед раніш несвідомих селян та робітників.
Політика національних урядів періоду Української революції сприяла українізації освіти та бурхливому розвитку національної культури: театру, бібліотек, науки.
Велике позитивне значення мало визнання більшовиками права українського народу на власну державність, яка була створена у формі УСРР (на Заході до 1991 р. діяв уряд УНР в екзилі).

41. Проаналізувати становище УСРР на початку 1920-х років, обґрунтувати причини впровадження, сутність та особливості реалізації нової економічної політики в Україні.
Внутрішнє становище України на поч. 20-х років характеризується глибокою кризою (викликана семирічною війною, заходами “воєнного комунізму” і голодом 1921-1923 рр.). Її складовими були:
– всеохоплююча економічна криза (продовольча, вугільна і транспортна) – великі машинобудівні і металургійні підприємства не працювали, було націоналізовано навіть дрібні підприємства (з 11 тис. підприємств у 1921 р. діяло понад 2,5 переважно дрібних підприємств). Виробництво промислової продукції в Україні знизилося до 1/10 рівня 1913 р. Чисельність робітників великої промисловості зменшилася у порівнянні з довоєнною наполовину (осідали в селах). Робітничий пайок зменшився до чверті фунта хліба (100 г.) і видавали його не кожен день. Не кращою була ситуація у с/г: посівні площі зменшились на 15 %, валовий збір хліба у 1920 р. становив майже 38,5 % від довоєнного рівня.
– політична криза – політикою більшовиків були невдоволені усі верстви суспільства: робітники (страйкували), інтелігенція (у 1920-21 рр. відбулись судові процеси над меншовиками й українськими есерами у Києві), червоноармійці (77 % особового складу армії становили селяни) і, особливо сильно – селяни. Продрозкладка на селі виконувалася з допомогою армії, що викликало збройний опір селян. Майже на всій території України (Донецька, Полтавська, Кременчуцька, Катеринославська губернії) поширився повстанський рух (“політичний бандитизм”). У 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 партизанські загони (від 20 до 500 чол. у кожному). Армія Н.Махно чисельністю 15 тис. чол. до серпня 1921 р. контролювала окремі регіони у центрі і на півдні України. Окремі повстанські загони проіснували до сер. 20-х років. Наслідком політичної кризи стало негативне ставлення українського населення до російських більшовиків і до революційної Росії.
– Голод 1921-1923 рр. на Півдні України (Запоріжжя) посилив негативні процеси в економіці і наростання соціальної напруженості.
Таким чином, більшовики опинилися перед загрозою нової громадянської війни. Шукаючи компромісів з суспільством, радянська влада запроваджує нову економічну політику (неп).
Початок переходу до непу було проголошено у березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б), який прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (доповідь В.Леніна 8 березня). В Україні цей закон був ухвалений 27 березня (розмір податку зменшувався із 160 до 117 млн. пудів зерна), однак діяти він мав з осені 1921 р. Голод відклав початок проведення непу в Україні у повному обсязі до весни 1922 р.
Неп – форма перехідного періоду від капіталізму до соціалізму (через державний капіталізм), що базується на ринковій економіці. Суть непу – у зміцненні союзу робітників і селян з метою подолання економічної відсталості країни. Першочерговим завданням непу був вихід з глибокої соціально-економічної кризи.
Основні заходи непу передбачали:
– заміну продрозкладки продподатком;
– відновлення товарно-грошових відносин і свободи торгівлі (форм. ринку);
– запровадження госпрозрахунку (для великих підприємств) і денаціоналізація для дрібних і середніх підприємств;
– посилення особистої зацікавленості у результатах праці.
Нова економічна політика у радянській Росії стала перехідним періодом у побудові соціалістичного суспільства і реалізацією ленінських ідей, розроблених у період громадянської війни і перші післявоєнні роки (1921-1923).
20-ті роки в Україні характеризуються певною лібералізацією економічного життя. Особливості реалізації непу в Україні:
У сільському господарстві селяни отримали можливість продавати с/г продукцію, створювати різні форми кооперації (до кін. 20-х рр. у с/г-ку кооперацію було втягнуто понад Ѕ селянських господарств, а всіма видами кооперації, включаючи споживчу, було охоплено 85 % господарств). Для підтримання бідняцьких і середняцьких господарств було дозволено оренду землі і використання найманої праці. З травня 1923 р. був запроваджений єдиний сільськогосподарський податок у грошовій формі. Аграрна реформа – Земельний кодекс УСРР 1922 р. – передавала землю в користування селянам, гарантуючи довічне спадкове володіння землею (водночас вона залишалася власністю держави). У 1923 р. до селян перейшло 90 % земельного фонду. Таким чином господарський механізм непу завдяки матеріальному стимулюванню формував новий тип сільського трудівника.
У промисловості запровадження непу розпочалося з другої половини 1921 р. (9 серпня В.Ленін видав “Наказ РНК про впровадження в життя начал нової економічної політики”). Держава контролювала важку промисловість (великі підприємства), а дрібні передавала в оренду організаціям та приватним особам. За короткий час в Україні було денаціоналізовано 5200 підприємств або половину наявного фонду. Основними ланками управління державною промисловістю стали трести. Перші трести виникли восени 1921 р. – “Донвугілля”, а незабаром: “Тютюнтрест”, “Маслотрест”, “Цукротрест”, “Південсталь”. Створення синдикатів, влаштування оптових ярмарків і заснування товарних бірж формували ринок засобів иробництва. Однак, перехід державної промисловості на ринкові відносини мав незавершений характер: госпрозрахунок залишився на рівні трестів, не поширившись на підприємства, які входили до їх складу. Залучення іноземних капіталів і дозвіл концесій обмежився окремими галузями промисловості (деревообробна).
Розвиток ринкових відносин сприяв створенню банківської системи (у жовтні 1921 р. було відновлено Державний банк, а у 1922 р. – створено галузеві банки) і зміцненню фінансової системи: грошова реформа 1924 р. запровадила вільноконвертований радянський червонець (дорівнював 10 царським золотим рублям). Однак розвиток економіки у період непу не був гармонійним і майже кожен рік економіка переживала певні кризи: 1922 р. – фінансову, 1923 – кризу збуту, 1924 – товарний голод, 1925 – зростання інфляції (“ножиці цін”).
Запровадження непу мало позитивні результати: у 1925/26 рр. промислове виробництво вперше перевищило довоєнний рівень, проте за темпами відбудови важка промисловість відставала від дрібної і кустарно-ремісничої. Сільське господарство за обсягом продукції перевищило рівень виробництва 1913 р. вже у 1927-1928 рр. (сільське господарство помітно відставало від промисловості). Все ж, народне господарство України за непу змогло розв’язати багато завдань: майже кожен рік економіка переживала певні кризи: 1922 р. – фінансову, 1923 – кризу збуту, 1924 – товарний голод, 1925 – зростання інфляції (“ножиці цін”).
Недоліки непу і створені ним нові кризові явища, вичерпання його можливостей призвели наприкінці 20-х років до зміни державної політики і поступового згортання непу (державне керівництво не могло втручатися в економічні процеси, посилюється розшарування суспільства). До 1929 р. Й.Сталін і його оточення відмовляються від непу і повертаються до “воєнно-комуністичних методів” управління державою.
42. Дати оцінку розвитку народного господарства України у роки непу (1921 – 1928 рр.).
Нова економічна політика зумовила суттєві зміни в промисловості. Контролюючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям і приватним особам дрібні і частково середні підприємства. В Україні в 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже половину наявного фонду. Розпочатий процес роздержавлення вимагав зручнішої форми управління. Підприємства об`єднувалися в госпрозрахункові трести. Як метод господарювання, госпрозрахунок ґрунтувався на самоокупності підприємств. Перші трести в Україні були організовані восени 1921 р. Невдовзі один за одним виникають “Тютюнтрест”, “Маслотрест”, “Цукротрест”, “Південсталь”, “Донвугілля”. Всього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернські трести. Поставлена в умовах непу державна промисловість активно переходила на ринкові відносини.
Майже відразу стали утворюватися й синдикати – організації по закупівлі сировини, плануванню торгівельних операцій й збуту сировини. Проте здійснений різкий поворот так і лишився незавершеним: госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до складу трестів. Тому ні промислові підприємства, ні їх трудові колективи не одержали господарської самостійності.
Запровадження непу мало помітні економічні наслідки. Темпи зростання промислової продукції у 1920-х роках сягали в середньому 15 %. Деякі вчені Росії називають середню цифру за ці роки 39 %. У 1928 – 1929 рр. в Україні вироблено електроенергії на 138 % більше, ніж 1913 р., кам`яного вугілля – на 119,3 %, сталі – на 117 %.
Але чим далі країна рухалася на шляху непу, тим важче ставало підтримувати такі високі темпи. Це пояснювалось такими причинами. Спочатку діяв, так званий, “відбудовчий ефект”. Його суть в тому, що в промисловості завантажувалося те обладнання, яке простоювало. В кінці 20-х рр., коли закінчився відбудовчий період, країні необхідно було багато капіталовкладень в промисловість. Без таких засобів реконструювати старі заводи, утворювати нові галузі промисловості було неможливо.
Справі міг би допомогти приватний капітал, але в силу політичних причин його не допускали у велику та, часто, і в середню промисловість. Населення не поспішало вкладати свої гроші в ощадні каси, а зберігало їх в тайниках чи пускало в комерційний обіг. Накопичення ресурсів внутрішньодержавного сектора наприкінці 20-х рр. у порівнянні з 1913 р. були значно нижчі: зменшилися фондовіддача, прибуток у промисловості.
Суттєві зміни відбулися в аграрній сфері. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств в Україні збільшилося в 1,5 рази. В основу передачі землі було покладено трудову норму. В 1923 р. 92 % земельного фонду республіки знаходилось в руках селян.
У 1923 р. в Україні був введений єдиний сільськогосподарський податок в грошовій формі, що сприяло розвиткові продуктивних сил.
В 1921 р. у республіці було створено єдину систему споживчої кооперації, яка об`єднувала всі споживчі товариства в місті і на селі і займалася заготівлею чи збутом продукції. В 1922 р. з цієї системи виділилася сільськогосподарська кооперація. Поступово широкого розвитку набули спеціалізовані види сільськогосподарської кооперації: машинно-тракторна, тваринницька, насіннєва та ін. До кінця 20-х рр. у сільськогосподарську кооперацію було залучено більше 50% селянських господарств. Всіма видами кооперації охоплювалося 85% селянських господарств.
Ще однією формою організації сільського господарства стали радгоспи. Вони мали право розпоряджатися сільськогосподарською продукцією, яка залишалася після обов`язкових продовольчих поставок державі. У 1921 р. в Україні їх налічувалося 685 з площею землі 325 тис. га.
Створювалися і виробничі об`єднання селян – колгоспи. У 1925 р. їх було 5489, проте вони об`єднували лише 1,2 % господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30 % потрібного реманенту, в розподілі результатів праці практикувалась зрівнялівка.
Значне розширення обсягів виробництва та торгівлі вимагало запровадження загального еквівалента, який би регулював відносини між виробниками чи споживачами. Прямий товарообмін у масштабах країни був нереальним і недосконалим. Визріла необхідність реформувати фінансово-банківську систему, грошовий обіг. У листопаді 1922 р. було розпочато випуск банкнот (червінців), кожна з яких дорівнювала 10 золотим крб. Вони на 25 % забезпечувались дорогоцінними металами, а на 75 % – короткостроковими облігаціями. Протягом 15 місяців стабільний, але в обмеженій кількості, червінець був в обігу разом з необмеженою і постійно девальвуючою рубльовою масою. У 1924 р. гіперінфляцію вдалось подолати, країна отримала стабільну валюту. За один червінець давали 5 доларів. За деякими оцінками – навіть більше.
Реалізація непу проходила не безхмарно. Навесні 1923 р. почалися труднощі зі збутом промислової продукції, особливо тієї, що призначалась для селян. Головною ознакою кризи стала невідповідність між цінами на промислову і сільськогосподарську продукцію. На той час сільське господарство було відбудовано на 70 % порівняно з 1913 р., а промисловість – на 39 %. Невідповідність між темпами розвитку окремих галузей, управлінські прорахунки призвели до підвищення цін на промислову та зниження цін на сільськогосподарську продукцію.
Крім того, селяни, щоб отримати більше грошей для сплати грошового податку, восени викинули на ринок значну кількість хліба, знизивши ще більше ціни на хліб.
Труднощі зі збутом промислових товарів зумовили дефіцит обігових коштів, що призводило до зменшення надходження грошей у промисловість. Керівництво країни прийняло ряд заходів для подолання кризи – зниження собівартості продукції, вдосконалення політики цін тощо. Але враховано було не все: криза повторилася в 1925 р., у другій половині 20-х років і, особливо в 1928 р.
Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні протиріччя. Економічний плюралізм диктував необхідність плюралізму політичного. Але в країні зміцнювалася роль однієї партії, хоча в рядах більшовицької партії виникали альтернативні думки на шляху економічного розвитку – 1925 р., 1926 – 1927 рр., 1928 – 1929 рр.
Серйозні протиріччя виникали і в соціальній сфері. Розшарування суспільства, поява безробіття спричинили появу незадоволених непом.
Недоліки непу і створені ним нові кризові явища, вичерпання його можливостей призвели наприкінці 20-х років до зміни державної політики і поступового згортання непу (державне керівництво не могло втручатися в економічні процеси, посилюється розшарування суспільства). До 1929 р. Й.Сталін і його оточення відмовляються від непу і повертаються до “воєннокомуністичних методів” управління державою.
43. Проаналізувати процес утворення СРСР і входження до його складу України.
Основним завданням національного життя радянських республік у 20-ті роки стало врегулювання відносин з центром. Україна, будучи формально незалежною державою, все більше втягувалась у створювані національними республіками (13 радянських республік на чолі з Російською федерацією) воєнно-політичні, дипломатичні та господарські відносини. Особливо об’єднавчий процес посилився з кінця 1920 – у 1921 рр.: сім основних наркоматів контролювалися центром (військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфу); у жовтні 1922 р. на всі радянські республіки, у т.ч. й Україну було поширено дію Земельного, Громадянського та ін. кодексів РСФРР.
Серед вищого партійного і державного керівництва існували два принципи об’єднання радянських республік:
– автономізації (Й.Сталін) – ліквідація суверенних республік і їх входження до складу СРСР на правах автономії (самоврядування певної частини держави, здійснюване в межах, передбачених загальнодержавним законом (Конституцією)).
– федерації (В.Ленін) – добровільне і рівноправне об’єднання самостійних республік. Цей принцип поділяв В.Винниченко. Голова уряду України Х.Раковський протягом 1922-1923 рр. виступав за розширення республіканських повноважень України – його погляди досить часто характеризують як конфедералістські. (Федерація – форма державного устрою; союзна держава, що складається з кількох держав або державних утворень, кожне з яких поряд із загальнофедеральними, має власні законодавчі, виконавчі та судові органи).
Об’єднання радянських республік відбулось на засадах федерації: 30 грудня 1922 р. Перший з’їзд Рад СРСР ухвалив Декларацію та Договір про утворення СРСР (РСФРР, УСРР, БСРР і ЗСФРР /Азерб., Вірм., Грузія/). Республіки низку своїх повноважень передавали органам центральної влади:
– до компетенції союзного уряду належали зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт і зв’язок, планування н/г, оголошення війни і підписання миру;
– союзно-республіканські наркомати займалися питаннями фінансів, продовольства, праці і робітничо-селянської інспекції;
– за республіками залишалися 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, с/г, освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення.
Остаточне оформлення Радянського Союзу відбулося на ІІ з’їзді Рад СРСР (26 січня 1924 р.), який прийняв першу Конституцію СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад у травні 1925 р. затвердив зміни у діючій Конституції УСРР, які закріпили входження України до складу СРСР (нова укр. Конституція прийнята у 1929 р.).
Існують як позитивні, так і негативні оцінки актів 1922-1924 рр., однак їх об’єктивним наслідком було фактичне перетворення України (при формальному збереженні федеративної форми державності, з правом виходу з СРСР) на звичайну адміністративну одиницю унітарної держави (автономію).
44. Обґрунтувати необхідність політики українізації, пояснити її сутність та особливості культурного будівництва 1920-х рр.
З утворенням УРСР було проголошено курс на національне відродження, розвиток культури, зростання національної самосвідомості народу. Українське національне питання мало для керівництва СРСР особливе значення. У 1926 р. 44% неросійського населення СРСР становили українці. За своєю чисельністю вони перевершували всі інші національності, включно з радянськими мусульманами і наступною (після росіян й українців) найбільшою національністю – білорусами. Проте ці демографічні показники перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшовиків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. – 23,3%, тоді як серед усього населення УРСР вони становили близько 80%. Більшовики мали намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вони хотіли розширити соціальну базу свого режиму.
У зв’язку з цим велике значення для національно-державного будівництва в Україні у 20-ті рр. мала політика “коренізації” партійно-державного апарату, проголошена ХІІ з’їздом РКП(б) у 1923 р. На Україні вона проводилась у формі “українізації” (1923–1934). Її змістом стало:
– висунення на керівні посади осіб місцевого походження;
– перехід на українську мову в освітніх закладах;
– видання українською мовою книг, газет, журналів, виробництво кінофільмів, ведення діловодства і радіомовлення;
– створення умов для розвитку національних меншин.
Результати українізації були вагомі: кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 –1927 рр. зросла з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книг, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Одним із досягнень українізації стала прочитана у 1924 р. у Харківській публічній бібліотеці українською мовою лекція про теорію відносності Ейнштейна.
У цей період деякі українські комуністи пройнялися ідеями самостійництва: активними послідовниками українського націонал-комунізму були письменник М.Хвильовий і нарком освіти О.Шумський, які різко засуджували русифікацію України і вбачали її відродження в орієнтації на культурні процеси, що відбувалися в Європі, а не в Росії. М.Хвильовий висунув гасло: “Геть від Москви! Дайош Європу”.
Однак деякі кола керівних працівників явно недооцінювали значення української культури, яку вони цинічно вважали відсталою, селянською. “Теорію боротьби двох культур” висунув Д.Лебідь, який з 1920 по 1924 р. був другим секретарем ЦК КП(б)У. У цій теорії стверджувалося, що підтримували російську культуру в Україні ніхто інший, як прогресивний пролетаріат і місто. Прихильники цієї теорії пропагували ідеї стихійності в розвитку української культури й мови.
Однак український націонал-комунізм та політика українізації проіснували в Україні недовго. У партії почалася боротьба проти міфічних “націоналістичних ухилів” О.Шумського (1927), М.Скрипника (1933), а згодом – хвиля репресій проти національної інтелігенції.
Одним з важливих напрямків культурного будівництва в Радянській Україні стала ліквідація неписьменності населення: (у 1920 р. утворено республіканську комісію на чолі з головою ВУЦВК Г.Петровським), у травні 1921 р. був ухвалений декрет про обов’язкове навчання грамоті всього населення віком від 8 до 50 років. У галузі народної освіти у 1924 р. було поставлено завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей (у містах виконано за кілька років). В цілому по Україні у 1927/28 рр. н.р. поза школою залишалося близько 35 % дітей шкільного віку.
На поч. 20-х рр. ХХ ст. в УСРР діяло бл. 7 тис. шкіл і гуртків ліквідації неписьменності, де навчалося понад 220 тис. осіб. Позитивні наслідки цієї компанії: якщо до революції серед населення України частка письменних становила тільки 27,9 %, то, за даними перепису, наприкінці 1920 р. – 51,9 %. Уряд УРСР наприкінці 1930-х років повідомив, що питання боротьби з неписьменністю успішно розв’язане, в республіці все населення досягло певного рівня грамотності. За переписом населення 1939 р. в Україні - 85,3 % письменних віком до 50 років.
45. Визначити етапи індустріалізації, її джерела та особливості проведення в Україні.
До середини 20-х років економіка СРСР і України в основному була відбудована. Розвиваючись на базі непу, промисловість у 1925 р. перевищила довоєнний рівень виробництва, але відновлення промислового потенціалу відбувалося переважно на старій технічній основі. На порядку денному стояло завдання по переоснащенню діючих і будівництву нових підприємств. Керівництво ВКП(б) поставило завдання перетворити СРСР на сучасну індустріальну країну.
Курс на індустріалізацію проголосив ХІV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. Під індустріалізацією розумілась система заходів, спрямованих на швидший розвиток промисловості з метою технічного переозброєння економіки і зміцнення обороноздатності країни. Здійснювати індустріалізацію передбачалося плановими методами – п’ятирічками.
Офіційно завданнями індустріалізації визначались досягнення економічної і політичної самостійності СРСР, модернізація господарства і поліпшення життєвого рівня населення (у короткий термін).
Основними джерелами фінансування індустріалізації стали: державні позики, введення горілчаної монополії, вилучення коштів із с/г, легкої і харчової промисловості та сувора економія у соціальній сфері (матеріальні стимули праці були замінені моральними: з січня 1929 р. широко розгорнулись соціалістичні змагання, зустрічні плани, рух новаторів; основна маса робітників погоджувалася на тимчасові труднощі, щоб побудувати могутню індустрію).
Грудень 1927 р. – ХV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви першого п’ятирічного плану розвитку н/г (на 1928/29 – 1932/33 рр.). План проголошував три основні завдання: прискорений розвиток важкої промисловості; часткова добровільна колективізація с/г; підвищення добробуту народу.
Квітень 1929 р. – ухвалено нові темпи приросту промислової продукції – 20-22 % (оптимальний варіант плану, відправний – 18 %), однак вони залишилися на папері.
Листопад 1929 р. – Сталін у статті “Рік великого перелому”, надрукованій у “Правді”, проголосив курс на стрімке форсування індустріалізації (надіндустріалізацію). З кожним роком керівництво країни вносило нові корективи у бік підвищення темпів, “підхльостуючи” країну (у 1930-32 рр. темпи промислового росту досягли 37,7 %).
В роки першої п’ятирічки (1928 – 1932 рр.) індустріальний розвиток СРСР набуває значних темпів. Промислове виробництво зросло на 23,7 %. Будується понад 400 нових заводів і фабрик, нарощуються потужності підприємств будівельної індустрії. За перших два роки п’ятирічки стабілізувалося виробництво, виникають нові галузі тракторо- і машинобудування. Збільшилися капітальні вкладення в розвиток індустрії.
Виконання першої п’ятирічки Сталін проголосив достроковим – за 4 роки і 3 міс., але не вдалося виконати і досягти планових показників обсягу виробництва. Темпи розвитку промисловості на кінець п’ятирічки зменшилися майже в 4 рази (з 23,7 до 5 %). Таке становище особливо характерне для індустрії УСРР. Однак офіційна пропаганда вдалася до прославляння здобутків у промисловості та її керманича Й.Сталіна, який 1929 р. назвав “роком великого перелому”.
На другу п’ятирічку (1933 – 1937 рр.), план якої ухвалив ХVІІ з’їзд ВКП(б) в січні – лютому 1934 р., планувався приріст промислової продукції на 16,5 %. План другої п’ятирічки було виконано лише на 70 –77 %, проте оголошено, що, як і попередній, його також здійснено за 4 роки і 3 місяці. В УСРР за роки другої п’ятирічки було введено в дію 6500 промислових підприємств. За 2 роки було стабілізовано виробництво.
У третій п’ятирічці (1938 – 1942 рр.) темпи розвитку промисловості відповідали запланованим, що пов’язано із загостренням міжнародної ситуації. Значну кількість підприємств було переведено на потреби оборони.
Позитивні наслідки індустріалізації: технічне переоснащення н/г і поява нових галузей промисловості (електрометалургія, кольорова металургія, хімічна промисловість), будівництво у роки перших п’ятирічок в Україні 7 нових і реконструкція 5 заводів.
1 жовтня 1931 р. перший трактор випустив Харківський тракторний завод. 1 жовтня 1932 р. почала діяти перша черга Дніпрогесу. З 1935 р. почався стаханівський рух – соціалістичне змагання (31 серпня 1935 р. вибійник кадіївської шахти “Центральна-Ірміне” О.Стаханов встановив виробничий рекорд – замість 7 т вугілля – норма за зміну – видобув 102 т, тобто в 14,5 р. перевищив денну норму).
Україна зайняла 2 місце у Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3 місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4 місце у світі за видобутком вугілля. Наприкінці 30-х років у СРСР був збудований потужний воєнно-промисловий комплекс, наріжним каменем якого була українська економіка. З аграрної країни республіка перетворилася на індустріальну. Саме у цей час активно формуються національний робітничий клас і технічна інтелігенція).
Негативні наслідки індустріалізації:
– нерівномірний розвиток промисловості (домінуюче становище машинобудування і металообробки, відставання легкої, харчової, хімічної промисловості),
– нерівномірний розвиток регіонів (як і до революції 1917р. промисловість розвивалася у великих містах і в Донецько-Придніпровському районі).
– погіршення життєвого рівня населення, посилення експлуатації трудящих, втрата Україною останніх елементів економічної самостійності,
– пограбування українського села у ході колективізації.
Таким чином, здійснення індустріалізації відбувалося кількома етапами: основні завдання індустріалізації визначалися планами п’ятирічок, однак переломним у їх реалізації став 1929 р. – перехід до форсованої індустріалізації.
46. Дати оцінку колективізації сільського господарства, з’ясувати причини та масштаби голоду 1932 – 1933 рр. в Україні.
У сільському господарстві корінні перетворення наприкінці 20-х років мали трагічний характер. Наприкінці 20-х років різними формами кооперації було охоплено 85 % селянських господарств, у той же час колективізовано восени 1928 р. було лише 4 % селянських господарств. Влада не отримала необхідних коштів для індустріалізації країни від селян (державні ціни на сільгосппродукцію становили 1/8 від ринкових) і рішуче приступила до згортання кооперації і колективізації селянських господарств після сталінської поїздки 1928 р. до Сибіру (ХІV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. ухвалив два суперечливі рішення щодо с/г: курс на кооперування і часткову добровільну колективізацію).
Причини і цілі колективізації мають економічний та політичний характер. До економічних відносяться: недостача зерна (хлібозаготівельна криза 1927/28 рр.); низька рентабельність селянських господарств; поповнення державного бюджету за рахунок експорту хліба. Політичною причиною є досягнення незалежності держави від мільйонів дрібних селянських господарств.
Листопад 1929 р. – пленум ЦК ВКП(б) проголосив початок суцільної колективізації.
5 січня 1930 р. – постанова ЦК ВКП(б) визначала темпи колективізації: в Україні планувалося колективізувати Степ до весняної посівної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р. (об’єднати 70 % селянських господарств).
Керівництво України скоротило терміни проведення колективізації в республіці: за ініціативою С.Косіора колективізацію Степової України передбачалося провести протягом весняної посівної кампанії, а всієї України – до осені 1930 р. (об’єднати 70 % селянських господарств).
До 1 березня 1930 р. в Україні було колективізовано 62,8 % селянських господарств.
2 березня 1930 р. у газеті “Правда” було опубліковано статтю “Запоморочення від успіхів”: у всіх перекрученнях процесу колективізації Сталін звинуватив місцеве керівництво, а також наголосив на обов’язковості принципу добровільності при утворенні колгоспів. Селяни зрозуміли цю статтю як зміну державної політики і половина селянських господарств вийшла з колгоспів (залишилися лише незаможники).
Восени 1930 р. держава розпочала нову кампанію колективізації – через оподаткування, заборону приватної торгівлі. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано близько 70 % господарств, на кінець 1933 р. – 73,2 % селянських господарств. У 1937 р. – 93 %.
Створення колективних господарств супроводжувалось розкуркуленням заможних селян і досить часто середняків (“куркулі”). Саме проти них були спрямовані жорстокі репресії (27 грудня 1929 р. Сталін проголосив гасло “ліквідації куркульства як класу”). На поч. 30-х рр. в Україні було розкуркулено і знищено 350 тис. селянських господарств, а 850 тис. українських селян було вислано у віддалені райони Півночі і Союзу СРСР.
Форми колективізації: артіль (колгоспникам залишали присадибне господарство), комуни – з лютого 1930 р. в колгоспи стали забирати корів, дрібну худобу й птицю.
Селянський опір колективізації у деяких місцях набув характеру відкритої збройної боротьби – у Херсонському, Кам’янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському і Дніпропетровсьому округах у 1930 р. відбулися селянські повстання (за деякими даними кількість їх учасників перевищила 40 тис. осіб). Повстання у Дніпропетровському окрузі охопило 5 районів. Дислокована в Павлограді піхотна дивізія відмовилася карати повстанців і вступила з ними в переговори. Стягнені з різних місць підрозділи ДПУ та міліції заарештували кілька тисяч селян.
Жахливим результатом політики колективізації став голод 1932-1933 рр.
Основними причинами голоду історики називають соціально-економічну політику радянської влади (колективізацію й розкуркулення селянських господарств, насильницькі хлібозаготівлі і вивіз хліба за кордон), а також національно-політичні причини: штучне і заплановане Москвою придушення українського відродження (українізацію і коренізацію).
Початок суцільної колективізації у 1929 р. (рік “великого перелому”) збігся з забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу та господарству. Врожай першої колгоспної весни 1930 р. був непоганим, однак кризові явища у сільському господарстві (заборона ринку, втрата купівельної спроможності грошей, низькі заробітки в колгоспах, вилучення з них хліба) призвели як до різкого падіння продуктивності сільського господарства, так і незацікавленості селян у результатах своєї праці. Посівна кампанія 1931 р. була невдалою: частина посівів загинула, урожай був невисокий і майже третю його частину було втрачено під час жнив. Однак план хлібозаготівель був піднятий на 44 %, у селян забирали навіть насіннєве зерно. В республіці наприкінці 1931 р. почався голод. Весною 1933 р. половина колгоспів України не видала жодного грама хліба колгоспникам на трудодні, залишивши у такий спосіб 20 млн. людей без засобів до існування. Терор голодом набув масового характеру. За невиконання хлібозаготівельних планів держава залишала без хліба мільйони людей, заносячи на “чорні дошки” цілі села та райони.
Влада обмежувала права сільського населення – у 1932 р. було запроваджено паспортну систему в містах, з сільського населення паспорти отримали лише працівники радгоспів та МТС (решта селян паспортів не мали). Колгоспники на мали жодних прав – їх закріпляли за бригадами, заборонивши залишати місця роботи без дозволу бригадирів. Перерва на обід не дозволялася без особливого розпорядження. Під приводом невиконання хлібозаготівель, на Кубані, Далекому Сході, Центрально-Чорноземній області, Казахстані було призупинено українізацію.
Демографічні втрати в УСРР у 1932-33 рр. сягали 5 млн. чол. Загалом жертвами 1927 – 1938 рр. в Україні стало понад 9 млн. осіб. Реалії колгоспного життя змушували селян порівнювати своє становище із дореволюційним періодом.
У 1934-1935 рр. державна політика щодо села пом’якшується, с/г поступово відроджується. До 1939 р. сільськогосподарське виробництво досягло рівня 20-х років – завдяки врожайним рокам, дармовій праці селян (за трудодні) і механізації (МТС).
Загалом більшість селянських господарств наприкінці 30-х років було колективізовано. Селяни втратили почуття господаря і зацікавленість у результатах своєї праці, адже колишнього працелюбного селянина замінив селянин-колгоспник.
24 листопада 2007 р. Україна розпочала відзначати 75-ті роковини вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр., які будуть продовжуватися і у 2008 р.
47. Проаналізувати процес утвердження тоталітарного режиму в Радянській Україні, визначити характер та масштаби масових репресій кінця 1920-1930-х років.
Надзвичайні методи вирішення економічних проблем у СРСР у кінці 20-х – в 30-х рр. визначили сутність політичних і культурних процесів в СРСР – зміцнення державної влади і встановлення тоталітарного режиму (вперше слово “тоталітаризм” було вжите у 1929 р. у газеті “Таймс”). Основою тоталітарного режиму стала ідеологія сталінізму, змістом – контроль суспільного життя, характерними рисами: згортання принципів демократії, встановлення однопартійності (монополія на владу ВКП(б)), нагнітання атмосфери страху й істерії, посилення репресивної політики і послідовне знищення цілих соціальних прошарків (“куркулів”).
Форсований перехід від багатопартійності до тоталітарного однопартійного режиму більшовики почали в перші роки існування УСРР: 1920-21 рр. відбулися судові процеси над меншовиками й українськими есерами у Києві, у березні 1925 р. саморозпустилася УКП.
У 1921 – 1922 рр. КП(б)У розпочала активну боротьбу із “просвітянством”. В урядовій газеті “Вісті ВУЦВК УСРР” появилося тлумачення цього поняття: “Що таке просвітництво? Це, передусім, особливий стан так званого “свідомого українця”, що кохається в співах, рідному театрі, рідній культурі, неньці-Україні і не визнає нічого в світі, що не є суто українським національним”. Спочатку державні органи провели перереєстрацію всіх статутів товариств “Просвіти”, влада вимагала від них керуватися у своїй роботі класовим, а не національним принципом. У 1929 – 1930 рр. просвіти були закриті.
Восени 1922 р. з України за кордон та на Північ було вислано 70 викладачів ВНЗ та професорів. У таємному циркулярі ДПУ до переліку “ворожих” груп і організацій в Україні ввійшло близько 20 категорій населення.
Українізація створила серйозну загрозу контролю Москви над УРСР. З кінця 20-х років після розгрому “ухилів” і “опозицій” та укріплення своїх позицій в партії Й.Сталін різко змінив внутрішньопартійний курс (1929 р.): індустріалізація, колективізація, культурна революція.
Почалося переслідування інтелігенції: травень – липень 1928 р. “шахтинська справа” у Москві над 53 спеціалістами вугільної промисловості Донбасу (антирадянська, шкідницька діяльність).
У 1928 р. Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби в міру досягнення успіхів у соціалістичному будівництві. Так обґрунтовувалася практика формування тоталітарно-репресивного режиму.
В Україні загострення класової боротьби мало національний характер. У березні 1930 р. відкрився процес СВУ – Спілка визволення України (45 осіб, колишні діячі УНР (С.Єфремов, Мих. Слабченко, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська). Вони одержали від 2 до 10 років ув’язнення, а згодом були ліквідовані.
Під час процесу “виявився” зв’язок СВУ з УАПЦ (утворена у липні 1918 р.). Більшовицька влада почала переслідувати церкву ще раніше. У жовтні 1927 р. митрополита В.Зіньківського було усунуто від керівництва УАПЦ (“петлюрівське минуле автокефалістів”, “атеїзм більшості автокефального духовенства”, використання “Спілкою визволення України” автокефальної церкви як “знаряддя антирадянського впливу на широкі маси населення для ведення підпільної роботи”). Протягом 1926 – 1929 рр. в Україні було заарештовано п’ять ієрархів УАПЦ. “Надзвичайний собор” УАПЦ у січні 1929 р. ухвалив резолюцію про зв’язок УАПЦ з “СВУ”, про контрреволюційність УАПЦ і про її “самоліквідацію. У 1930 – 1934 рр. було заарештовано 24 із 34 єпископів УАПЦ, а ще 8 зникли без суду і слідства. Масові репресії торкнулися і рядових священників: у 1931 р. залишилося 200 священників (у 1927 р. – 10 тис. священників), а на початку 40-х років – кілька осіб.
У лютому 1931 р. почались нові арешти – Український національний центр /УНЦ/ (керівники М.Грушевський та Всеволод Голубович).
Наступними жертвами репресій стали представники суспільних наук: російські вчені Платонов і Тарле, українські марксистські історики на чолі з Матвієм Яворським.
З 1933 р. почалися багаторічні і періодичні чистки КП(б)У. З червня 1932 р. по травень 1933 р. партія зменшилась майже удвічі – з 520 до 285 тис. чол.
Самогубство у 1933 р. М.Хвильового (13 травня) і М.Скрипника (7 липня) завершили десятирічний період “українізації”. Формально кінець їй поклав листопадовий (1934) пленум ЦК ВКП(б).
Репресії в СРСР з 1934 р. мали загальнодержавний характер і були спрямовані як проти великих діячів партії і держави (Г.Зінов’єва, Л.Каменєва – 1936, Г.П’ятакова – 1937, М.Бухаріна, О.Рикова, Х.Раковського та ін. – 1938), так і широких мас населення (письменники, військові, звичайні обивателі).
За підрахунками М.Маскудова, колишнього радянського демографа, який виїхав на Захід, прямі людські втрати в УСРР від репресій у 1927 – 1938 рр. становили щонайменше 4,4 млн. чол. (десята частина від всієї кількості українців у СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччині).
Підсумок суспільного розвитку наприкінці 30-х рр. підвела Конституція 1937 р. (мала всенародний характер, участь в її обговоренні взяли 13,5 млн. чол.), яка закріпила перемогу соціалізму і керівну роль у суспільстві і державі ВКП(б).
Отже, 30-ті роки в Україні характеризуються встановленням тоталітарного режиму, масовими репресіями, які охопили усі верстви населення. Репресії в Україні розпочалися раніше, ніж в інших республіках СРСР та мали національний характер. Їх реалізація деформувала ідею “будівництва соціалізму в СРСР”.
48. Висвітлити становище західноукраїнських земель у 1920-1930-х роках та проаналізувати офіційну політику Польщі, Румунії, Чехословаччини.
Західноукраїнські землі після завершення Першої світової війни були розділені між Польщею (Східна Галичина), Румунією (Північна Буковина та Бессарабія) і Чехословаччиною (Закарпаття). У складі цих держав вони перебували на становищі напівколоній (понад 80 % їх мешканців займалося с/г, економіка краю служила ринком збуту товарів, джерелом дешевої сировини й робочої сили) і зазнавали політичної, економічної і національної дискримінації. У цілому тут проживало від 5,5 до 7 млн. українців.
Колоніальна політика Польщі щодо українців (за даними 1931 р. – 5,6 млн. чол.) позначалася в усіх галузях: стримувався промисловий розвиток краю, українські робітники зазнавали утисків у оплаті праці (30-50 %), кращі землі отримували польські колоністи-осадники (близько 200 тис. польських осадників); українська мова заборонялася, були ліквідовані українські школи (у Польщі й Румунії слова “Україна” і “українець” були заборонені – “русини”, “Східна Малопольща”, галицький сейм був розпущений). Зменшується чисельність студентства, і взагалі інтелігенції (до війни український селянин-середняк міг відправити до гімназії 1-2 синів, а після війни – 1-го могло відправити третє-четверте господарство (чисельність укр. студентів у Празі, Берліні, Варшаві зменшується).
Румунський окупаційний режим був більш жорстоким, ніж у Польщі (з 1918 до 1928 р. діяв воєнний стан). За офіц. статистикою кількість українців становила 582 тис., або 3 % населення, українські демографи говорять про 1 млн. чол. Основним районом проживання українців була Буковина, менше проживало у Бессарабії біля Хотина і Аккерману. У промисловості в основному розвивалися кустарні галузі (7,9 % населення станом на 1930 р. було зайнято у текстильній і харчовій промисловості), окупанти демонтували і вивезли до Румунії обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів. Економічна криза, яка поч. у 1928 р., гостро відбилася на економіці цього регіону (кількість безробітних досягла 50 тис. чол., на Закарпатті – 100 тис.). Укр. населення (за даними 1920 р. – 790 тис.) зазнавало націонал. гноблення і насильницької румунізації.
Українське населення у складі Чехословаччини (1921 р. – 455 тис., 1930 р. – 549 тис. чол. або 3,8 % населення Чехословаччини) не відчувало такої дискримінації, як в Польщі чи Румунії – центральний уряд намагався вкладати в економіку краю більше грошей, ніж отримував назад. Однак цих інвестицій не вистачало для кардинальних зрушень в економіці краю і він залишався аграрно-сировинним придатком (за весь міжвоєнний період 85 тис. місцевих дрібних господарств одержали 35 тис. га землі). Освітня і культурна політика Чеської республіки сприяла збільшенню загальноосвітніх закладів, мова викладання у школах залежала від вибору місцевих жителів. Такий лібералізм сприяв діяльності культ.-просвітніх товариств (“Просвіта”, “Асоціація укр. учителів”), кооперативів, молодіжних організацій (“Пласт”) і політичних партій (у 30-х рр. у Закарпатті існувало ≈30 партій). Чехізація у Закарпатті була порівняно м’якою. Чехословаччина дала притулок і фінансову підтримку кільком українським ВНЗ: Українському вільному університету (1921 р.), Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі (1923 – 1933 рр.), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922 – 1935 рр.).
Більшість населення західноукраїнських земель становили селяни (малоземельні, безкінні та однокінні). Аграрні реформи урядів Пол., Чехословаччини й Румунії не вирішили проблеми аграрного перенаселення й малоземелля, а часом і загострили їх. Багато сімей намагалося покращити своє становище, емігруючи за океан – до США, Канади, Австралії, Бразилії.
49. Дати оцінку діяльності основних політичних формувань у західноукраїнських землях у 1920-1930-х роках.
Виразниками інтересів різних верств населення на західноукраїнських землях були політичні партії. Найбільш добре організовані і багаточисельні партії діяли у 1920-30-х роках у Східній Галичині (понад 20 українських партій – на сер. 20-х рр.). Найбільшим авторитетом користувалися:
Укр. народно-демократичне об’єднання (УНДО, 1925 р., ліберальна партія, її мета – конституційна демократія та незалежність України, лідер – Д.Левицький, а з 1935 р. – Василь Мудрий),
УСРП (Укр. соціал-радикальна партія, 1926 р., соціалістична партія, лідер Лев Бачинський, з 1931 р. – Іван Макух. У 1931 р. радикали вступили до ІІ Соціалістичного Інтернаціоналу. Вони були в опозиції до націонал-демократів, мали власний клуб у сеймі, власні молодіжну і жіночу організації),
західноукраїнські комуністи.
УНДО не стало новою політичною силою, мало ту саму програму й тих же лідерів, що й до війни, але не мало фіксованого членства і членських обов’язків, хоча партійна дисципліна існувала. У 1928 р. УНДО взяло участь у виборах, провело 23 депутати до сейму (нижчої палати) і 8 – до сенату (вищої палати). УНДО діяло лише в Галичині. Найбільшою заслугою центристських партій був розвиток мережі українських громадських організацій. Під впливом УНДО перебували “Просвіта” (у 1925 р. налічувала 11 тис. чол. та підтримувало діяльність хат-читалень або ще 121 тис. чол.), товариство “Рідна школа” (розбудовувало мережу приватних українських шкіл (у 1926 – 1927 рр. вона нараховувала 23 початкових і 10 середніх шкіл), “Союз українок”. Великий успіхів досяг кооперативний рух, який у 1937 р. об’єднував 3,5 тис. кооперативів з загальною кількістю 660 тис. чол. Найбільші з них – “Маслосоюз” (експортував масло й інші продукти по всій Європі), “Центробанк”, “Народна торгівля” – мали свої організації по всій Галичині. Завдяки їх  діяльності економічний стан українського селянства у 30-х роках став повільно покращуватися (роботу в них знаходив кожний сьомий – восьмий інтелігент).
Комуністи отримали підтримку західноукраїнського населення, яке виступало проти Версальської системи, а комуністи – за світову революцію. Різні течії, з 1923 р. зветься КПЗУ, має автономний статус у складі польської компартії. Лідери – Й.Крілик, Р.Кузьма. Програма – проти соціальних та національних утисків, за об’єднання Західної України з Радянською Україною. Мала авторитет у період “українізації” в УРСР, з 1933 р. її авторитет падає. У 1938 р. Комінтерн розпустив Компартію Польщі та КПЗУ.
Безперспективність спроб парламентським шляхом захистити право українців на самовизначення, крах комуністичних ілюзій підштовхнули частину західних українців до створення націоналістичних організацій (1921 р., Українська військова організація (військ.-патріотична організація на чолі з Є.Коновальцем; за незалежну Україну і звільнення українських земель воєнними засобами).
У 1929 р. на базі УВО утворилася Організація Українських Націоналістів (ОУН). Очолив її Є.Коновалець, основним ідеологом довгий час був Д.Донцов (теоретик українського інтегрального націоналізму), який проголошував націю абсолютною цінністю, а незалежну Україну – найвищою ціллю, для досягнення якої допустимі любі засоби (“українці для України”). Невід’ємною частиною ідеології Д.Донцова було поняття “творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил” – група людей мала сформувати незрозумілу для несвідомої маси ідею, зробити її доступною цій масі і мобілізувати народ для боротьби за цю ідею. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху мав стояти верховний керівник з необмеженою владою (ідеологія Донцова була близькою до фашистської – вихваляла “сильну людину”, “ініціативну меншість”, “вождівський принцип”. Донцов у молоді роки пройшов добру школу соціалістичного руху, а джерелом натхнення слугували теорії Ф.Ніцше, О.Шпенглера, Жоржа Сореля та ін.).
Ідеї Донцова отримали широкий відгук у суспільстві і, особливо серед молоді. Основним постачальником революційних кадрів були університети: на початку 30-х років провід націоналістичного руху складався майже виключно із студентства. Його центром у Львові служив студентський гуртожиток, який утримувався на гроші легальних українських громадських організацій – так званий Академічний дім.
Програмною метою ОУН було створення самостійної української держави, вигнання польських і радянських (СРСР) окупантів. Тактика – терористичні акти проти польських чиновників та політичних діячів разом з діями польської влади мали довести український народ до стану постійного революційного кипіння. У слушний момент народ мав взятися за зброю. Своїми діями націоналістичні організації призвели до посилення терору (влітку – восени 1930 р. ОУН провела масові підпали фільварків польських землевласників у Галичині, а польська поліція і військо у відповідь провели “пацифікацію”, 15 червня 1934 р. – вбито міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, а 18 липня було створено концтабір для політв’язнів, 14 вересня 1934 р. Польща денонсувала закон про захист національних меншин). Після вбивства Пєрацького поліція заарештувала все середовище Академічного дому (зрадництво, за винятком С.Бандери та ін., їх засудили у Варшаві у листопаді 1935 – січні 1936 р. до смертної кари, яку замінили на довічне ув’язнення).
У 1938 р. після вбивства Є.Коновальця ОУН очолив А.Мельник, прихильник поміркованих інтегральних націоналістів, пріоритетним союзником вважав Німеччину. Прихильником західних держав та радикальних методів боротьби (створення підпільної армії) був представник молодшого покоління С.Бандера. У 1940 р. в ОУН відбувся остаточний розкол на ОУН (м) і ОУН (б): у Кракові створено ОУН(б). У квітні 1941 р. у Кракові бандерівці провели ІІ Великий збір ОУН, на якому С.Бандеру було проголошено провідником, а А.Мельника виключено з ОУН. Отже, з’явилися дві організації. Водночас бандерівський збір відбувався під гаслом підготовки до захоплення влади в Україні у разі німецького нападу на СРСР.
У Румунії політичні партії найбільш активні були у Буковині – 3 основні політичні формування:
- Комуністична партія Буковини (1918 р., з 1926 – складова КП Румунії) – за возз’єднання з Радянською Україною;
Українська національна партія (1927-1938 рр., В.Залозецький) – за компроміс з існуючим режимом, здобула кілька місць у румунському парламенті;
- “революційний” або націоналістичний табір сформувався у середині 30-х років (молодь, студентство, селяни).
У Закарпатті у 30-х роках існувало майже 30 політичних партій. Тут діли групи: русофілів (або «москвофілів»), що вважали закарпатських українців частиною російського народу та вимагали приєднання краю до Росії (пізніше більшість з них змінили політичну орієнтацію на Угорщину); прихильники «русинської» орієнтації, які вважали, що населення краю є самобутнім слов’янським народом (русинами), відмінним від українців, мадьярофіли, які вважали, що закарпатці – це слов’янізовані угорці. Поступово набирала силу і впливу в краї українофільська течія, яку очолювали лідери християнсько-народної партії Августин Волошин та брати Михайло і Юрій Брайщаки. Їх позиції підтримували товариство «Просвіта», молодіжна організація «Пласт» та інші культурно-просвітницькі об’єднання.
Отже, населення західноукраїнських земель, розділених між Польщею, Румунією і Чехословаччиною, вело наполегливу боротьбу за свої економічні і політичні права.