Ваша информация

pain.

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » pain. » Новый форум » механика


механика

Сообщений 1 страница 10 из 10

1

1. Деталь, узел, машина.

Деталь - это изделие изготовленное из однородного материала, без применения монтажа и сложных операций.

Узел - это изделие, которой состоит из нескольких деталей соединенных между собой операциями, которые имеют общее назначение.

Машина - это устройство, которое выполняет механические движения для преобразования энергии движения материалов накопления и переработки информации, в зависимости от основного назначения, различают энергетические машины, у которых электрическая и тепловая энергия перетекают в механическую энергию.

2. Этапы проектирования.

1. Разработка механического задания, документа, который содержит наименование, основное назначение, механические условия, показатель качества, экономные показатели, специальные условия заказчика к изделию.
2. Разработка технического документа, который обосновывает технику и техническо-экономные целесообразные разработки изделия на основном производстве в механическом задании, рассматривают вариант решений с обменом достижений современной науки техники.
3. Разработка эскизного проекта документа, который содержит принятое решение и разработки общих видов чертежей, которые дают представление об устройстве, принцип его действий. Сюда входит объяснительная записка.
4. Разработка технического проекта документа, который содержит окончательное решение и дает полное представление об устройстве изделия.
5. разработка рабочего документа, который содержит чертежи общего вида, узлов и деталей, оформление с требованием ЕСКД, так чтобы этими чертежами можно было изготовить изделие и контрольное производство и эксплуатацию.

3. Задачи ЭВМ в проектировании.

4. Основные требования к конструкции деталей машин.

5. Основные критерии работоспособности деталей машин.

1. прочность;
2. жесткость;
3. теплостойкость;
4. вибростойкость.

6. Основные критерии работоспособности машин. Прочность.

Прочность - это главный критерий работоспособности большинства деталей, различают разрушение деталей в следствии с падением статистической энергии или сопротивлением усталости. Потеря статистической прочности происходит тогда, когда значение рабочих напряжений превышает придел статистической прочности материала.
Например, σ(в) это связано обычно со случайными перегрузами неизвестными в расчетах. Потеря сопротивления усталости происходит в результате длительного действия напряжения превышающий предел выносливости материала Б. Сопротивление усталости понижается при наличии концентраторов напряжений связанных с конструкцией формы деталей.

7. Основные критерии работоспособности деталей машин. Жесткость.

Жесткость - различают объемную и контактную жесткость деталей машин, в расчетах на объемную жесткость ограничивают перемещения обусловленные деформациями всего материала детали. При расчетах на контактную жесткость учитывают перемещение связанные только с деформациями поверхности слоев.

8. Основные критерии работоспособности деталей машин. Износостойкость.

Износостойкость – это свойство материала оказывать сопротивление изнашиванию в определённых условиях трения, оцениваемое величиной, обратной скорости изнашивания или интенсивности изнашивания. Износостойкость зависит от состава и структуры обрабатываемого материала, исходной твёрдости, шероховатости и технологии обработки детали, состояния ответной детали.

9. Основные критерии работоспособности деталей машин. Виброустойчивость.

Виброустойчивость - это способность конструкции выполнять свои функции и сохранять свои параметры в пределах значений без недопустимых колебаний, это критерий работоспособности быстроходных деталей машин.

10. Основные критерии работоспособности деталей машин. Теплостойкость.

Теплостойкость - работа некоторых машин сопровождается тепловыделением, которое вызывается трением.
Расчеты на теплостойкость деталей машин находящихся в неспряженном состоянии заключается в определенном состоянии, заключается в определении прочности допускаемых напряжений, учетом температуры их нагрева.

11. Основные критерии работоспособности деталей машин. Надежность.

Надежность - это свойство объекта выполнять заданные функции, сохраняя во времени унижения установленных эксплуатационных показателей в пределах соответствующих заданным режимам и условиям эксплуатационных технически обеспеченных ремонтов, хранения и транспортировки.

12. Общие принципы инженерных расчетов. Модель прочностной надежности.

13. Общие принципы инженерных расчетов. Модель материала.

14. Общие принципы инженерных расчетов. Модель формы.

15. Общие принципы инженерных расчетов. Модель нагружения.

Модель нагружения сил является мерой механического взаимодействия элементов конструкции рассматриваемых деталей, то действия последних занижаются силами, которые называют внешними.

16. Общие принципы инженерных расчетов. Модель разрушения.

модель нагружения соответствует модели разрушения - это уравнения связывающие параметры работоспособности элементов конструкции в момент разрушения, с параметрами обеспечиваемые прочностями, в зависимости от нагружений, условий рассматривают модель разрушения статически.

17. Общие принципы инженерных расчетов. Внутренние силы. Метод сечений.

http://savepic.su/565012.jpg

Все материалы элемента конструкции зависят от действия внешних сил, в той или иной мере испытывают смещение и изменение своей формы.
Рассмотрим тело произвольной формы (рис.а), находящееся в равновесии под действием внешних сил F1, F2 и т.д. Fm.
Мысленно мы разделим это тело на 2 части плоскостью Р и рассмотрим рис.б, действия одной из частей на другую заменим системой внутренних сил, в сечении, посколько тело под действием указанных сил находится в равновесии, то в равновесии находится и любая его часть расположенная по одну сторону от сечения.
Отбросим мысленно правую часть и рассмотрим условия равновесия левой части для того, чтобы оставшиеся части находились в равновесии на поверхности сечения, для действия силы эквивалентно действию правой части а левую, такими силами являются внутренние силы упругости, распределенные по сечению АВ, следовательно с помощью сечений внутренних сил упругости переводим в разряд внешних сил, и для того их отыскания можно принять теорию статики.
Система внутренних сил упругости может быть сведена к одной силе R и главный момент к одному моменту М, главный вектор R и главный момент М, разложенные на составляющие по системам координаты V.

R=N(x)+Q(y)+Q(z)
M=M(x)+M(y)+M(z)

соотношения М(х) называют нормальной силой вызывющие деформации растяжений или статики составл. Q(y), Q(z)

18. Напряжения и деформации в точке. + фото (4)

http://savepic.su/527124.jpg

Рассмотрим сечение тела Р выделив элементы площадок АА, а.
Равнодействие внутренних сил на этой площадке обозначим AR. Отношением дельта R к дельта А, представляет собой среднее напряжение на этой площадке.

http://savepic.su/583446.jpg

Силу дельта R можно разложить на составляющие нормали дельта N и касательной дельта  Q. По этим составляющим можно определить нормаль σ и касательную Г напряжений.

http://savepic.su/574230.jpg

Напряжение имеет размерность силы деленную на площадь в системе Си напряжений выраженную в Пи.

http://savepic.su/568086.jpg

19. Связь между напряжениями и внутренними факторами.

Связь между напряжением и внутренними силовыми факторами можно установить используя уравнения статики.
где А - плоскость поперечного сечения тела.

http://savepic.su/529172.jpg
http://savepic.su/588567.jpg

20. Классификация напряженных состояний стержня.

21. Растяжение и сжатие. Определение внутренних усилий.

22. Растяжение и сжатие. Определение напряжений.

23. Растяжение и сжатие. Определение деформаций и перемещений.

Опыты показывают, что при растяжении длина стержня увеличивается, а поперечные размеры уменьшаются.
При статике все наоборот, для многих материалов при нагружении до определенных приделов опыты показывают, что следует зависимость между относительным уменьшением стержня Е и напряжением Q.
эпсилон=σ/E

24. Определение деформаций и перемещений. Закон Гука.

эпсилон = дельта l/l=l1-l/l
эпсилон - относительное удлинение стержня;
дельта l - абсолютное удлинение стержня;
l - длина стержня до деформации;
l1 - длина стержня после деформации.

Эта зависимость носит название закон Гука и формулы следующим образом: линейная деформация прямо пропорциональна нормальным напряжениям.

25. Определение деформаций и перемещений. Модуль продольной упругости Е.

Е - модуль продольной упругости, он характеризует жесткость материалов, то есть способность  сопротивляться деформированию и измеряется в [Па].

26. Определение деформаций и перемещений. Коэффициент Пуассона мю.

формула для определения полного удлинения:
дельта l = N*l/E*A
между продольной эпсилон и поперечной эпсилон (штрих) деформациями существует установленная эксперементально зависимость:
эпсилон(штрих)=-мю*эпсилон
где, мю - коэффициент поперечной деформации (коэффициент Пуассона) характеризовать способность материала поперечной деформации, значение мю для всех материалов колеблются в пределах от 0 до 0,5.

27. Изгиб. Типы опор балок.

http://savepic.su/548629.jpg

Опоры балок рассматриваются как плоские системы, бываю 2 видов:

1 - подвижная шармирная опора, в ней возникает только одна реакция, которая перпендикулярна плоскости качения и происходит через центр катка.
2 - неподвижная шармирная опора, возникающую в ней реакцию можно разложить на 2 составляющие - горизонтальную и вертикальную.
3 - жесткая заделка или защемление. В опоре возникают реакции, которые обычно раскладываются на 2 составляющие - вертикальная и горизонтальная и момент защемления (реактивный момент).

28. Изгиб. Определение опорных реакций двухопорной балки.

http://savepic.su/525077.jpg

Решение:

так как горизонтальная нагрузка отсутствует, то А2=0.
сумма моментов относительно т.В: ∑М(в)=0
А(у)*4 - 40*2 - 40 + 20 = 0
А(у) = (40*2 + 40 - 20)/4 = 100/4 = 25 Кн
сумма моментов относительно т.А: ∑М(а)=0
В(у)*4 - 40*3 - 40*2 - 20 = 0
В(у) = (40*3 +40*2 +20)/4 = 55 Кн
∑У=0; А(у) - F - g*l + B(y) = 0
          25 - 40 - 20*2 +55 = 0.

29. Изгиб. Правило знаков.

http://savepic.su/588564.jpg

Поперечная сила в сечении балки mN (рис.а) считается положительным, если равнодействующая внешних сил слева от сечения направлена снизу вверх, а справа от сечения сверху вниз и отрицательной, если равнодействующая внешних сил слева от сечения направлена сверху вниз, а справа от сечения снизу вверх.

изгибающий момент сечения балки.

http://savepic.su/576276.jpg

изгибающий момент сечения балки (рис.в) считается положительным, если равнодействующий момент внешних сил слева от сечения направлен по часовой стрелке, а справа против часовой стрелки и отрицательный в противоположном случае (рис.г).

30. Изгиб. Построение эпюр изгибающих моментов И и продольных сил Q для консольной балки. + фото (1)

Для последнего представления по характеру изменения изгибающего момента и поперечной силы по длине балки и для нахождения опасных сечений строим эпюры.

http://savepic.su/569108.jpg

Решение

проводим сечение II на расстоянии Z1 от т.С, изгибающий момент в сечении II определим взяв сумму моментов всех внешних сил расположенных справа от сечения, получим М=0. Этот момент действует на участке ВС.
Изгибающий момент в сечении II II на участке АВ вычислим как сумму моментов всех сил справа от сечения сил:
∑M(c)=0; M(z2)= -F(Z2 - a2)
a2<Z2<(a1+a2)
знак "-" так как балка изгибается выпуклостью Q вверх, для построения эпюры вычислим 2 значения:
∑M(z2)=a2=0; M(z2)=(a1+a2)= -F*a1
величину F*A1 в выбранном масштабе откладываем вниз от оси эпюры, наибольший момент возникает в сечении по заделке балки.
M(max)= -F*A1
вычислим поперечную силу в сечении II проэкцируя на вертикальную ось, силы расположатся справа от сечения.
Q(21)=F
знак "+" так как внешняя сила справа от сечения направлена сверху вниз.

31. Изгиб. Построение Эпюр изгибающих моментов М и продольных сил Q для консольной балки нагруженной распределенной нагрузкой g.

http://savepic.su/581399.jpg

изгибающий момент на участке АВ в сечении взятом на расстоянии Z1 от т.А найдем как момент сил слева от сечения, для  чего распределенную нагрузку заменим ее равнодействующей g*Z1 приложенной в середине участка длинной Z1
Получим: M(z1) = - g*Z1*(Z1/2)=-g*Z1^2/2
знак "-" так как балка изгибается выпуклостью вверх, это уравнение параболы.
Параболу построим приближенную по 3 точкам.
M(z1)=0=0
M(z1)=a1/2=-g*a1^2/8
M(z1)=a1=-g*a1^2/2
делаем сечение на участке ВС на расстоянии Z2 от свободного конца балки.
Распределенную нагрузку на участке А1 заменим ее равнодействующей g*a1 приложенную к середине участка АВ.
Момент в сечении II II:
M(z2) = - g*a1(Z2 - a1/2) -уравнение прямой.
вычислим M(z2) при двух значениях.
Z2=a1; Z2=a1+a2
M(b)= - g*a1^2/2; M(c) = -G*a1(a1/2+a2)
Поперечная сила в сечении II, как сумму проекций на вертикаль левых от сечения сил:
Q(z1) = -g*Z1
поперечная сила в сечении II II:
Q(z2)= -g*a1.

32. Изгиб. Построение эпюр изгибающих моментов М и продольных сил Q для двухопорной балки, находящейся под действием равномерно распределенной нагрузки.

http://savepic.su/566039.jpg

Решение:

При симметричном нагружении балки реакции равны между собой:
A=B=g*l/2
изгибающий момент в сечении с абсциссой Z1:
M(z=g*l*Z1/2 - g*Z1^2/2
Первый член представляет собой изгибающий момент от реакции взятой со знаком "+" так как балка слева от сечения изогнется выпуклостью вниз.
Второй член представляет собой момент от равномерно распределенной нагрузки расположенной левее проведенного сечения.
Равнодействующая этой нагрузки = g*Z1и приложена к середине участка, то есть на расстоянии Z1/2 от сечения.
Момент от этой нагрузки g*Z1^2/2 со знаком "-", так как нагрузка изогнет балку выпуклостью вверх.
Получим уравнение параболы, вычислив 3 ординаты эпюры М.
M(z1)=0=0
M(z1)=l/2=g*l^2/8
M(z1)=l=0
максимальный изгибающий момент M(max)=g*l^2/8, вычислим 2 значения Q;
Q(z1)=0=g*l/2
Q(z1)=l= -g*l/2
Q=0.

33. Изгиб. Построение эпюр изгибающих моментов М и продольных сил Q для консольной балки нагруженной изгибающими моментами.

34.Кручение. Построение эпюры крутящих моментов.

http://savepic.su/573207.jpg

Стержень испытывает кручение если в его поперечных сечениях возникает крутящиеся моменты Т возникающие под действием внешних моментов Т(е).
Внешние моменты передаются на вал как правило в местах посадки. Внешние скручивающие моменты будем отображать в виде мишени с 2 кружочками. В одном из них будем ставить точку, обозначающую начало стрелоки в другом крестик, обозначающий конец стрелки.

http://savepic.su/565015.jpg

Рассмотрим вал СД опирающийся на кошип. В и А и находящийся в равновесии под действием приложенных к нему сечений, Е, К и L моментов.
Сделав сечение аа на участке DL и рассмотрев правую отсеченную часть увидим, что Т=о. Если сделать сечение bb на участrе KL , то из условий правой части равновесия получим Т= 20 Кн*м. Момент считаем положительным.
Сделав сечение с на участке КЕ из условия равновесия правой части получим:
20 - 30 - Т=0
Т=-10Кнм
Получив эпюры имеет форму 2 (или альфа?) прямоугольной внешности скручивающий момент от силы F
T(t)=F*r.

35. Определение напряжений в стержне круглого сечения.

http://savepic.su/555799.jpg

Если на поверхность вала нанести прямоугольную сетку, то после деформации окажется: 1) прямоугольная сетка превратится в сетку состоящую из параллелограмма, что свидетельствует о наличии касательных напряжений в поперечном сечении вала, а по закону Арист касательная напряжений и в продольных его сечениях.
2)расстояние между окружностями, между I и II не изменится, не изменится длина стержня и его диаметр.
На основании гипотезы плоских и жестких сечений можно считать, что радиусы всех поперечных сечений будут поворачиваться оставаясь прямолинейными.
Можно принять, что при кручении поперечных сечений вала действует только касательная напряжения.

http://savepic.su/553751.jpg

В частном случае, когда на стержень действует один внешний скручивающий момент Т(е), из условия равновесия отсеченной части стержня получим Т=Т(е)
Формула для определения касательной напряжения при кручении имеет вид: Тау=Т*Р/І(р)
Как видно из этой формулы в точках одинаково удаленных от сечения от центра сечения напряжения тау одинаковы.
тау(max)=T*r/I(p)=T/W(p); W(p)=I(p)/ро
W(p) - полярный момент сопротивления сечения.
Для круглого сплошного сечения:
W(p)=I(p)/r=П*d^3/16=0.2d^3
Условие статической прочности вала при кручении имеет вид:
Тау(max)=T/W(p)=[тау] d= корень кубический T/0.2[тау]

36. Опытное изучение свойств материалов. Диаграмма растяжений.

Для изучения свойств материалов и установления значения предельности напряжения производят испытания образца материала до разрушения.

http://savepic.su/541463.jpg

Испытание производится при нагрузке статистической ударной или циклической по виду деформаций, различные испытания на растяжения, статике, кручение и изгиб. Испытания производятся на специальных машинах.
Для измерения деформаций применяют специальные приборы, имеющие высокую чувствительность, наиболее распространенное имеют испытание на растяжимость статистической нагрузки.

http://savepic.su/545559.jpg

Целью испытания на растяжение является определение механического характера материала при испытании, автоматически записывается диаграмма зависимости между растягивающей образец силой F и удлинением образца дельта l на диаграмме по оси ординат откладывают значение нормального напряжения.
σ=F/A(0)
А(0)- это первоначальная площадь сечения образца по оси абсцисс относительно удлинения образца.
На рисунке приведена диаграмма растяжения образца из малоуглеродистой стали.
На участке ОА этот предел пропорционален σ(пр), деформации растут пропорционально напряжениям до предела, пропорции сохраняет закон Гука.
В-предел упругости σ(е), то есть при разгрузке образец восстанавливает свою первоначальную форму и размеры при увеличении нагрузки на участке СД, предел текучести  σ(т)
т.Е соответствует наибольшему напряжению, называется пределом прочности σ(ч)
При достижении напряжения величины предела прочности на образце появляется резкое местное сужение, так называется шейка.
Площадь сечения образца в шейке быстро уменьшается, падает усилие и условное напряжение, разрыв образца происходит на наименьшем сечении шейки.
При испытании на растяжение определяется также относительное остаточное удлинение при разрыве эпсилон(r), являющейся характеристикой пластичности материалов.
эпсилон(r)=(l1-l0)/l0*100℅
где l0 - первоначальная расчетная длина образца;
l1 - расчетная длина образца после разрыва, она измеряется после стыков двух частей образца относительно статочного сужения при разрыве.
ψ=А0-А1/А0*100℅.
где, А0 - первоначальная площадь поперечного сечения.
А1 - площадь поперечного сечения в наиболее тонком месте шейки после разрыва.

37. Создание высокопрочных материалов.

последние годы достигли значительных успехов в создании высокопрочных материалов.
Теоретическое значение предела прочности вычисляется на основе учета взаимодействия атомов в кристалле, составляет примерно 0,1l. Для стали примерно 20*10:9 Па.
Что примерно в 10 раз больше, чем предел прочности для существующих шарок высокопрочных сталей.
К теоретической прочности можно приблизиться 2 путями:
1) создание материала свободного от внутренних дефектов, имеющих идеальную кристаллическую решетку. В настоящее время получены питевидные кристаллы, так называемые усы железа и других металлов. Предел прочности которых из железа достигается 15 гПа.
2) создание в металле большого числа нарушений кристаллической решетка, эти нарушения микроскопические точечные, линейные могут быть получены сочетанием пластичной деформации металла с термообработкой или путем нейтронного облучения.
При этом из кристаллической решетки выбиваются атомы и в решетке создаются вакансии или атомы без места, внедренные атомы.
Эти нарушения делают металл более прочным.

38. Коэффициент запаса прочности. Выбор допускаемых напряжений.

При расчете на прочность деталей работают по растяжению или сжатию возникает вопрос какое значение напряжения Q можно считать безопасным.
Напряжения должны быть меньше некоторых опасных σ при котором возникают возможные разрушения деталей или нарушение условия нормальной ее эксплуатации.
Наиболее безопасным значением напряжения называют допускаемым и обозначают [ό]
Формула прочности при растяжении или статике имеет вид:
σ(max)=N(max)/F<[σ]
N(max) - максимальное значение нормальной силы.
Допускаемое напряжение обычно выражается в долях от опасного.
[σ] = σ(оn)/S
S - коэффициент запаса.
Коэффициент запаса прочности определяется по зависимости:
S=S1*S2*S3
S1 - коэффициент учитывает неточности в определении нагрузки и напряжений, принимается от 1,2 до 1,5;
S2 - коэффициент учитывает модификации материала, принимается от 1,2 до 2,2;
S3 - учитывает степень ответственности деталей изменения от 1 до 1,5.

0

2

39. Конструкционные материалы, применяемые в химическом машиностроении.

40. Металлы и сплавы.

Большинство основных элементов химического оборудования изготовлены из металлов и их сплавов и в первую очередь из стали и чугуна, так как они в наибольшей степени удовлетворяют высоким требованиям материалов химического машиностроения.
Сталями называют железо-углеродистые сплавы с содержанием углерода до 2٪ и различным содержанием других компонентов на механическую прочность, а также на корозионную стойкость в различных средах. Очень большое влияние оказывает процент содержания углерода и ряда лигирующих добавок конструкционных стали разделяют на группы:
- стали углеродистые с нормальным и повышенным содержанием марганца;
- стали легировные с содержанием лигирующих компонентов до 2,5٪, низко лигированных от 2,5-10٪, средне лигировнные более 10٪, высоко лигированные углеродистые, обычного качества.
Широко применяемые для изготовления элементы оборудования работающие в контакте с не агрессивными средами в интервале температур от -20 до +423, при давлении меньше 5 МПа
При этом промышленные преимущества распростр. получили стали поставн. по механическим свойствам, они обозначаются буквами СТ и один цифрами СТ1, СТ2 до СТ7, причем начиная с 4 номера соответствуют значению σ времени деленному на 10.
Стали качественные углеродистые конструкции 1050-74 применяются для изготовления разнообразных элементов машин и аппаратов работающих с не агрессивными и мало агрессивными средами в интервале температур от -20 до +475, при давлении до 10 МПа.
Эти стали обозначаются двухзначными цифрами, сталь 05, сталь 20 и т.д., где цифры указывают на содержание углерода стали в долях процента.
Лигированые стали применяются в случаях, когда деталям на ряду с высокой прочностью предъявлены дополнительные требования корозионной стойкости, износостойкости, теплостойкости и др.
Лигированые стали обозначаются двухзначными цифрами, отражающие содержание углерода в долях процента и следует за тем беквенными обозначениями лигирующих элементов. Цифры возле заглавных букв обозначают содержание этого элемента в процентах.
Если содержание лигирующих компонентов меньше1, цифра не ставится.
Высококачественные стали обозначаются буквой А в конце обозначения.
Стали низко лигированые и конструкционные ГОСТ 192702-73 с содержанием лигирующих компонентов до 2,5٪ применяются для изготовления элементов оборудования до 10 МПа и температуры от -70 до + 475 в не агрессивных средах.
Стали лигированые конструкционные ГОСТ 4543-71 с содержанием лигирующих элементов от 2,5٪ до 10٪, до 10МПа, с температурой от -40 до +560 в мало агрессивных средах.
Стали высоко-лигированые и стали корозионно стойкие, жаростойкие и жаропрочные ГОСТ 5632-72 применяются при повышенных давлениях и агрессивных средах при температуру от -253 до +700.
Двухслойные стали находят все большее применение так как позволяют экономить дорогостойкие и дефицитные высоколигирующие стали, состоят из 2 листов гомогенно связаных между собой основной высокопрочной и недорогой углеродистой конструкционной сталью и блокирующих зампитн слоев из высоко-лигированых сталей цветных, благородных.
Основной слой от 140 мм блокирующих до 20 мм.

41. Чугуны.

Чугунное литье в зависимости от состояния углерода различают белый чугун, содержащий 4 процента углерода в виде карбида, отличается высокой твердостью, износостойкостью, теплостойкостью и корозионной стойкостью, основной его недостаток плохая обработка резанием и хрупкость.
Черый чугун ГОСТ 1412-85, в котором углерод находится в свободном состоянии в форме пластичного графита, что улучшает его антитропные свойства и обрабатываемость.
Стандартно предусматривают у СЧ12, СЧ15, СЧ40, СЧ44. Цифры указывают представление прочности при растяжении.
Для отлива дешевых сложных деталей, работающих в слабоагрессивных средах.
Высопрочной чугун, в котором углеро в значительной степени или полностью находится в свободном состояниив формемаровида, графита меньше раслабляет металлическую основу чугуна.
Ковкий чугун ГОСТ 7283-85 получают путем отжима из белого чугуна, с содержанием углерода в виде отбеленого граффита.
Предназначен для отливки деталей и узлов простой конфигурации, работающий в контакте с сильно-агрессивными средами, солями, в интервела температут от 0 до 70, метериал очень хрупкие, трудно обрабатываемые резанием и весьма чувствительны к напряжения возникающим при рабочих температурах.
Жаростойкие и корозионостойкие чугуны ГОСТ 11949-76. Применяется для изготовления деталей работающих при повышенных температурах от 100 до 500 в агрессивных средах.

42. Цветные металлы и сплавы.

43. Полимерные и композиционные материалы.

Пластмассы это композиционные системы в которых дисперссионной фазой является полимер, а дисперсной накопитель в виде газа или твердых веществ улучщающих механические свойства. К природным полимерах относятся многочисленная группа веществ, животного и растительного происхождения. Особенно большое значение имеют для промышленности ссистематические полимер, являющимися продуктами переработки нефти, угля, горючих веществ.
За последние 10 лет производство полимеровных материалов получило небывалый темпы развития, это связано с исключительным преимуществом пластмасс по сравнению с другими известными материалами. Практически неограниченые ресурсы сырья: меньше от 2 до 4 раз капиталовложения в строительство заводов пластмасс по сравнению с металлоам, высокая степень автоматического производства и высокая производимость труда. Возможность изготовления готовых деталей выкопроиводительости автоматическими методами без стружки, трудоемкость которых 5-10 раз меньше, чем изготовление металлических деталей, малая плотность пластмассы при достаточно высокой прочности, то есть максимально удельная прочность.
Высокая корозионостойкость во многих агрессивных средах, высокие фрикционные иантифрикционные, оптические, электроилязационные, вибропоглощающие, шумопоглощающие и многие другие полезные физико-механические свойства. По отношению к воздействию тепла пластмассы подразделяют на термопластические, которые при нагревании размягчаются без химических превращений и под воздействием  внешних сил преобретают формы готового изделия.
Термореакен. пластмассы под действием тепа и давления переходят в пластичное состояние и могут быть отфармованы в готовое изделие при стечении небольшого промежутка времени, при дальнейшем нагревании связующие вещества перетерпев химические превращения, затвердевают, что исключает возможное их повторной переработки в готове изделие.
Термопластические материалы, полеэтилен. Широко применяется в качестве прокладочного материала для химической аппаратурыы посуды, и трубопроводов, работающих при температуре от -60 до +60, при давлении до 1 МПа со средами средней и повышенной агресивностию
Хорошо обрабатываются пресованием, меньше под давлением, легко свариватся и склеиваются, выпускаются в виде гранул, листов, труб, пленки.
Полипропилен обладает хорошими механическими характеристиками, сохраняют вплоть до температуры различных применений для аппаратуры насосов, вентеляции, трубопроводов и арматуры работающих от - 10 до +100, давлении менее 0,7 МПа. Средней и повышенной агресивности переработка такая же как и полиэтилена.
Поливинил хлорид из него изготовляется винилплас и пластикат, обладает  высокой корозионной стойкостью во всех кислотах, щелочах и растворах солей любых концентраций за исключением сильной окислителя азотной кислоты, из него изготовляются трубопроводы, арматуры, аппараты работающие при температуре от 0 до 40 и давлении менее 0,06 МПа.
Пластикат менее химически стоек, чем винипласт, применяется для приводных ремней, уплотнений, насосов и компресоров.
Второпласт, промышленостью освоено много марок этих полимеров, 4 исключительно стойкий в действии почти всех кислот и растворов, область робочей температуры от -200 до +260, имеет хороую электроизоляционные свойства, малый коэфициент трения, широк используется для изготовления химически стойких деталей и покрытий, не требует смазки, прокладок, набивок для уплотнения, для арматуры, насово и компресоровю
Слойистые пластинки это фенолформальдагид или другие свзующие со слоистыми параметрам в виде бумаги, ткани, волокна.

0

3

Количественный анализ - кол. содер. элемент йона соединений молекул входящих в состав исследуемого элемента.
Анализ проводится различными методами.
1.химический методв
2.физический
3. физико-химический
химические методы делятся на
1.гравиметрические
2.газовые.
титрометрические методы
Основные этапы анализа.
-отбор и подготовка пробы к анализу
-взятие навески
-разложение пробы
-разделение и концентрирование
-количественно определение
-расчет результатов анализа
Титриметрический анализ
основан на точном мзучении объема реагента пошедшего на реакцию с определенным веществом.
Процесс титрования - это медленное по каплям непрерынное перемешивание добавлением титранта к определенному веществу до достижение точки эквивалентности.
т.э. - это момент титрования, когда колич. эквивалент определяемого вещества равно количественному эквиваленту добавленного титранта реагента
для определения т.э. используется индикатор вещстава, которые делают т.э. видимой или используют безиндикаторную фиксацию т.э.
в зависимости от типа химический реакции раличают
-метод кислотно-основного титрования
-метод окислительно востановительного титрования
-метод осаждения и комплексо образования
требования к химической реакции
-реакция должна проходить стехометрично
-количественно, до конта, т.е. Кр больше 10^6
-быстро
-должна быть специфической
-реакция не должна ослаж протек побоч процессами
-должен быть надежный способ фиксации т.э.
Титрованые растворы
это растворы с точно известной концентрацией
Способы выражения концентрации
-молярная - это количество молей вещества в 1л раствора
-нормальное - это колич моль0экв вещества в 1л раствора
нормальности практически всегда больше молярности
-титр вещества
это грамм вещества 1 мл раствора различ простой и сложный титр
сложный титр показывает г вещества В прореагрируещего или может быть оттитрован 1 мл вещества А
-массовая доля
это отношение массы вещества к массе раствора
Стандартизация титрованных растворо
под стандарт понимают установленые точной концентрации с относительноц погрешностью
по спосбоу

0

4

1. Визначити предмет, завдання курсу історії України та методологію його вивчення.
З навчальної дисципліни “Історія України” розпочинається цикл гуманітарної підготовки студентів технічних вузів. Гуманітарна галузь налічує близько 40 наукових дисциплін, однак найбільший вік та самий вагомий науковий потенціал серед них має історія.
Предметом курсу “Історія України” є вивчення історичної діяльності і суспільного життя українського народу в соціально-економічній та державотворчій сферах. Історія України як наука вивчає питання походження українського народу, формування різних прошарків українського суспільства, особливості державотворчих процесів, соціально-економічних відносин, національно-визвольних рухів.
Завдання курсу “Історія України”:
– здобуття навичок наукового аналізу, спрямованих на забезпечення самостійного осмислення закономірностей історичного розвитку;
– вироблення у підростаючого покоління вмінь застосовувати набуті знання з історії у повсякденному житті для орієнтації в політичній ситуації та прогнозування суспільних процесів;
– виховання патріотичних і морально-етичних переконань майбутніх фахівців.
Методологія вивчення курсу “Історія України” передбачає оволодіння студентами принципів та методів дослідження.
Для об’єктивного вивчення історії важливо керуватися принципом історизму, який вимагає, щоб усі події, процеси і явища розглядалися історично, лише у зв’язку з іншими подіями і з конкретним досвідом історії. Це вимагає при висвітленні історичних подій дотримуватися історико-хронологічної послідовності.
Другим основним принципом вивчення історії є принцип об'єктивності. Він вимагає неупередженого, вільного від політичних уподобань, всебічного і глибокого вивчення всієї повноти історичних фактів.
Метод (шлях досягнення) – спосіб побудови і обґрунтування наукових знань, сукупність засобів, з допомогою яких досягається мета наукового дослідження. При роботі з джерельним матеріалом істориками використовуються загальнонаукові методи дослідження: історичний та логічний.
Історичний метод передбачає відтворення (в мисленні) історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.
Логічний метод – це спосіб, за допомогою якого історичний процес відтворюється (у мисленні) у теоретичній формі, в системі понять.
Необхідною вимогою вивчення української історії є її відтворення в контексті світової історії.
Вивчення історії привчає мислити історичними категоріями, бачити суспільство у розвитку, оцінювати суспільні явища, діяльність політичних партій і окремих політиків. Історія вимагає розгляду різних позицій, гіпотез і подає вже перевірені часом висновки. Такі можливості створює інтеграція історичної науки з іншими гуманітарними дисциплінами (політологія, соціологія, філософія), які вивчаються у ВНЗ.

2. Проаналізувати основні стадії первісного ладу на українських землях.
Перші люди на території України з’явилися близько 1 млн. років тому. Заселення українських земель відбувалося з південного заходу (від Західної України) на Схід. Основними стадіями первісного ладу на території України були: кам’яний вік (1,5 млн. – ІV тис. до н.е.); енеоліт /мідний вік/ (ІV – ІІІ тис. до н.е.); бронзовий вік (др. пол. ІІІ тис. до н.е. – 900 р. н.е.). Залізний вік в Україні починається з кімерійців (ХVІ-ХV – VІІ ст. до н.е.) – …
Одним з перших поселень, яке з’явилося близько 800 тис. років тому, є стоянка біля с. Корольове в Закарпатті. Формою соціальної організації давніх людей було спочатку первісне людське стадо, а з періоду пізнього палеоліту (35-10 тис. років тому) – родова община. Господарство первісних людей мало привласнюючий характер (збирання їжі, полювання). Приручення домашніх тварин та поява примітивного землеробства, разом з іншими змінами в економіці, зумовили “неолітичну революцію” (епоха неоліту, нового кам’яного віку, охоплює кін. VІ-ІV тис. до н.е.). Її наслідком став перехід до відтворюючого господарства та сусідської общини (у соціальному аспекті) і подальше суперництво між землеробським та скотарським населенням.
Представниками “пересувних землеробів” в Україні стали носії трипільської культури (період мідного віку або енеоліту, др. пол. ІV - кін. ІІІ тис. до н.е.; відкрита наприкінці ХІХ ст. київським археологом Вікентієм Хвойкою біля с. Трипілля на Київщині). Вона охоплювала всю Правобережну Україну аж до Карпат та Волині, площею 190 тис. км2. Основу господарства становило землеробство (найбільш відомі “протоміста” – Майданецьке, Тальянка, Нобелівка налічували від 1600 до 2700 будівель різних типів, від 15 до 20 тис. жителів; через 30-50 чи 60-80 років трипільці залишали засновані поселення) та скотарство (використовувалися запряжені волами сані, але ще не було колісного транспорту). Високого рівня досягає гончарство (розписний посуд) та металообробка (Трипілля було сполучною ланкою між Заходом і Сходом у торгівлі металом, та належало до найрозвинутішої в енеолітичну добу Балкано-Карпатської металургійної провінції).
Носії скотарських культур в Україні стали переважати на рубежі ІІІ-ІІ тис. – представники ямної культури (ями – поховання під курганними насипами; сер. ІІІ тис. – ІІ тис. до н.е.; степова смуга та центр. обл. Лісостепу або 2/3 тер-ї України). Ямники розводили велику та дрібну рогату худобу, винайшли колісний транспорт – віз, розвинули мережу грунтових шляхів, спорудили тисячі курганів; вели перші справжні війни. Поява приватної власності (на худобу) посилила соціальну диференціацію суспільства і сприяла зародженню класових відносин.
Державотворчі процеси на українських землях розпочалися у період залізного віку – спочатку у кімерійців (ХVІ-ХV – VІІ ст. до н.е.; північноіранські племена, представники зрубної культури, вперше згадані Гомером у “Одісеї”; вперше навчились виплавляти залізо і виробляти сталь), а потім Скіфському та Боспорському царствах.
Скіфське царство (VІ-III ст. до н.е.; іраномовні племена; його тер-я майже збігалася з суч. кордонами України). Держава складалась з 3-х царств (влада спадкова), суспільство – з общинників, воїнів та жерців. До нашого часу збереглись відомі царські поховання – кургани Солоха, Куль-Оба, Чортомлик, Гайманова і Товста Могила. Значним внеском у формування передслов’янської культури є скіфські звичаї та міфологія: скіфське походження мали слов’янські божества Хорс (бог сонця) і Сімаргл (бог землі й підземного царства), поклоніння річкам, вшанування берегинь і русалок.
Боспорське царство стало одним з основних центрів грецької колонізації Північного Причорномор’я у VІІІ-VІ ст. до н.е. – ІІІ-ІV ст. н.е. (Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані, м.Боспор Кіммерійський з гол. осередком у Пантікапеї, нині – Керч, та Херсонес – околиці суч.Севастополя). Боспорське царство проіснувало з V ст. до н.е. – ІV ст. н.е., воно об’єднувало 20 грецьких міст, Крим і Кубань. Греки (і римляни) Північного Причорномор’я торгували з місцевими племенами, вирощували зерно, займалися виноградарством, скотарством, рибним промислом. Вони прискорювали (опосередковано) політичний та економічний розвиток місцевого населення, втілювали власні технічні досягнення в архітектурі, ремеслі, мистецтві.
Формування слов’янських племен на українських землях, як свідчать археологічні джерела, почалося у першій половині І тис. н.е.: черняхівську культуру ІІІ-ІV ст. пов’язують з слов’янським угрупуванням, відомим за письмовими джерелами під ім’ям анти; антам V-VІІ ст. належить пеньківська (Черкаська обл.) і колочинська (Лівобережжя) археологічні культури. У V - VІІ ст. Правобережну Україну заселяють склавіни (празько-корчаківська культура, яка займає територію від Ельби й Одеру на заході до Дніпра на сході, від Дунаю на півдні до Прип’яті на півночі). Середнє Подніпров’я у VІ – VІІ ст. заселяють поляни. У VІІІ-ІХ ст., за свідченням арабських авторів, існувало 3 осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом; з нею арабські автори пов’язують літописну Руську землю), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Основою господарства східних слов’ян було землеробство, допоміжну роль відігравало розвинуте скотарство та сільські промисли; розвиток ремесла (залізообробне, металургія, ювелірне, гончарне) та обміну сприяли активізації торгівлі (у VІІІ-Х ст. – зовнішньої). Суспільний лад слов’ян еволюціонував від первісно-родового до класового суспільства.
Отже, у період первісного ладу на землях України відбувається тривалий процес еволюції людини, розвитку господарства та появи перших державних утворень. Першими державними утвореннями у давні часи на території України стали Скіфське та Боспорське царства, які заклали передумови для створення слов’янської державності. Витоки українського народу історики вбачають у інтеграції різних етносів, зокрема вважають прямим спадкоємцем склавінів і частково антів.

3. Охарактеризувати передумови виникнення та походження Київської Русі.
Держава Київська Русь виникла не водночас, передумови для створення державності у східних слов’ян формувалися протягом декількох століть. Відомо, що у кінці ІV – на поч. VІІ ст. існував антський племінний союз (князі Бож і Мезамир). У VІ – VІІ ст. у середньому Подніпров’ї виникає племінний союз полян, а у VІІІ – IX ст. перша східнослов’янська держава – Руська земля. Досить детально про розселення східних слов’ян у VІІІ-ІХ ст. розповідає “ПВЛ”: поляни – на Київщині й Канівщині, деревляни – на Київському Поліссі й Східній Волині, уличі – на південь від полян, у Південному Подніпров’ї і Побужжі, … сіверяни – на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж Десни і Сейму. Степове Подніпров’я з лівого боку Дніпра заселяли впереміш алани, булгари і слов’яни, залежні від заснованого у VІІ ст. тюркськими народами Хозарського каганату.
Основними передумовами утворення Київської Русі історики називають:
– соціально-економічні: господарське піднесення краю (орне землеробство, ремесло, торгівля) сприяло розвитку тісних зв’язків між племенами (спочатку обмін, потім торгівля), що прискорило розклад первісного ладу і формування класового суспільства у східних слов’ян;
– політичні: розвиток феодалізму та переростання органів племінного управління в державні органи влади сприяли створенню союзами племен великих об'єднань державного характеру навколо великих міст - Києва, Новгорода, Чернігова.
– зовнішньополітичні: захист від зовнішніх ворогів (напр., чудь, меря, весь платили данину варягам, поляни, сіверяни і в’ятичі – хозарам) сприяв консолідації праукраїнських племен.
Причини, хронологія, основні етапи й обставини утворення Давньоруської держави досі залишаються мало вивченими (хоча ця тема вже понад 200 років перебуває в центрі уваги істориків). У зв’язку з цим у історичній літературі існує декілька теорій походження Київської Русі:
1) Найбільш популярна – норманська теорія походження державності запропонована німецькими вченими 18 ст. (Г.З.Байєр, Г.Ф.Міллер): К.Р. заснували нормани, точніше шведи (в основу теорії лягла описана у “ПВЛ” легенда запрошення варягів на Русь).
2) антинорманська теорія (рішуче відстоювали М.Ломоносов та М.Грушевський) – К.Р. має місцеве, слов’янське походження;
3) хозарська теорія (запропонував проф. Гарвардського університету О.Пріцак): К.Р. заснували хозари (тюркські племена Хозарського каганату, мешканці прикаспійських степів, півд.-сх. сусіди К.Р.), тобто О.Пріцак вважає ідентичними полян і хозар;
4) Вітчизняні історики: К.Р. утворилася на власній основі як результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку східно-слов’янських племен (на час приходу Олега вже існували малі держави-землі) у результаті об’єднання двох важливих політичних центрів – Києва і Новгорода (півд.-захід. і півн.-західних племен).
Дискусійним у історичній науці через брак джерел є і саме поняття “Русь” (К.Р. – умовна назва держави, стала вживатися з ХІХ ст.; у вітчизняних літописах – “Русь” (VІІІ ст.) та “Руська земля” (IX ст.)):
– фінського походження (М.Котляр) – ruotsi спочатку означало скандинавів-дружинників давньоруських князів, з часом поширюється на полян і всіх східних слов’ян;
– іраномовного: від назв річок у Середньому Подніпров'ї – Рось, Роська, Росава (від іран. – світлий), які пішли від назв іраномовних племен, що входили до антського союзу (сармати, алани...);
– слов'янського походження поняття “Русь” (“світлий, руський”): р.Русса, що впадає в оз. Ільмень.
Київська Русь об’єднала фактично усіх східних слов’ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи.
4. Проаналізувати основні етапи політичного розвитку Київської Русі.
Існування К.Р. охоплює період з ІХ ст. до 40-х років ХІІІ ст. Політичний розвиток Київської Русі характеризується становленням та розвитком (еволюцією) державності (Княжа доба в історії України). Умовно цей період розділяється на 3 етапи:
1) Становлення державності (882 - 972 рр.). Перші київські правителі – Олег, Ігор, Ольга – намагалися закріпити свою владу над ін. східнослов’янськими “землями”. Олег приєднав союзи словенів і кривичів, підкорив мерю, весь, чудь; у 907 р. здійснив похід на Візантію, 911 р. – вдруге (міжнародне визнання К.Р., вихід до торгівельних ринків). За князя Святослава було приєднане останнє із східнослов’янських племен – в’ятичі на р. Ока, слов’яни колонізують Поволжя. Важливим внеском у становлення державності була “податкова” реформа Ольги: впорядкування збору данини з допомогою уставів, уроків та погостів.
2) Піднесення і розквіту (980 - 1054 рр.). Володимира Великого (980-1015) називають першим реформатором на Русі: проводить релігійну реформу – бл.988 р. Русь приймає християнство, адміністративну – будує надплемінну державу за принципом територіального підпорядкування (вождів племінних княжінь заміняють в різних містах держави сини Володимира й старші дружинники –12 синів – “ПВЛ"), судову (“Устав земляний”) – закріплює правові відносин, укріпляє кордони (“змієві” вали – на півдні, печеніги) та будує нові міста на заході й півдні.
Ярослав Мудрий (1019-1054) завершив будівництво Давньоруської держави: у 1036 р. він посів Київський престол і підпорядкував своїй владі всю Русь. При ньому стабілізувалися державна територія й кордони (значно розширені - від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до р. Оки), було створено перший кодекс державних законів “Руська правда”. 1051 р. за сприяння князя було обрано першого митрополита з русичів – Іларіона. Бібліотека Софійського собору налічувала до 1000 томів рідкісних книг. У зовнішній політиці важливу роль мали міждинастичні шлюби («тесть Європи»). Дружні відносини з Польщею, Скандинавськими країнами (Швецією, Норвегією), Угорщиною, Францією (одруження Анни з Генріхом І у 1049 р.). Таким чином, К.Р. досягла зеніту свого розквіту, стала в ряд з головними країнами середньовічного світу: Візантією та Герман. імперією.
3) Період занепаду та розпаду К.Р. (Сер. ХІ – 40 рр. ХІІІ ст.).
Після смерті Ярослава Мудрого починається занепад К.Р., йде міжусобна боротьба князів за київській престол (Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину – Святославові, Переяславщину – Всеволодові, Володимир-Волинський – Ігореві, а Смоленськ – В’ячеславові, старшинське столонаслідування). Тріумвірат князів змушений був воювати проти половців (прийшли в першій пол. ХІ ст. в Причорноморські степи з Прикаспію). У 1073 р. між Ярославичами стався розкол – переміг Святослав (помер у 1076 р.). Київським князем став Всеволод, який перерозподілив столи, перевівши Святославового сина Олега на Волинь, а Чернігів віддав своєму – Володимирові Мономаху (!). 1078 р. влада знову перейшла до Ізяслава – він позбавив Святославичів всіх найважливіших володінь. Почалася міжусобна боротьба та напад половців. У серпні 1078 р. Ізяслав загинув, влада перейшла до Всеволода. Його князювання було успішним – завдяки синові Володимирові Мономаху. Він брав участь у 83 битвах (з 13 років займався активною князівською діяльністю). Після смерті батька у 1093 р. відмовляється від влади на користь сина старшого Ярославича – Святополка Ізяславича, сам займає Переяслав (20 років князював, воював проти половців).
1097 р. з ініціативи Мономаха у Любечі відбувся князівський з’їзд, який схвалив принцип отчини – володіння, що належали батькам. Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава в особі київ. князя Святополка Ізяславича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав – Володимирові Всеволодовичу (Мономаху). Після з’їзду спалахнула жорстока усобиця.
Перше десятиліття ХІІ ст. пройшло у протистоянні з половцями. Значних успіхів у боротьбі з ними досяг переяславський князь Володимир Мономах. 1113 р. він став київським князем – крім Переяслава, Новгорода і Києва заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню, зміг відновити єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого (1113-1125). Останнім київським князем, верховенство якого визнавали інші князі, зокрема, у зв'язку з успішною зовнішньою політикою (боротьбою проти половців), був син Мономаха – Мстислав (1125 - 11З2).
З 1132 р. на Русі починається феодальна роздробленість (міжусобна боротьба князів за київській престол), К.Р. перетворилася на федерацію відносно незалежних, економічно процвітаючих земель-князівств (від 15 до 50). Припинила існування К.Р. у 1240 р. внаслідок нападу монголо-татар.
Політичний устрій К.Р. – ранньофеодальна монархія на чолі з великим князем на перших двох етапах та федерація відносно незалежних земель-князівств на чолі з Києвом – на останньому. Великому князю належала законодавча і виконавча влада. Значний вплив на державну владу мали віче і боярська дума.

5. Дати оцінку соціально-економічним процесам у Київській Русі.
Соціально-економічний розвиток: економіка К.Р. була розвинутою і багатою. Її провідними галузями були с/г (вирощування зерна, скотарство, сільські промисли (мисливство та рибальство), ремесло (металургія, ювелірна справа, виготовлення керамічного глиняного посуду, обробка шкіри, дерева й кістки, прядіння, ткацтво – корпорації ремісників на зразок західно-європ. цехів), торгівля (про внутр. торгівлю в К.Р. відомо мало. Гол. напрямком зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний – до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля – з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Булгарією. Постійними були торгівельні контакти Русі з Герм., Угорщиною, Чехією, Пол.). Державні доходи формувалися із данини, торгового мита, прибутків княжого суду. Князівські фінанси не ділилися на приватні і державні. Гроші: арабські, візантійські, перші руські гроші : Володимир Великий на честь хрещення Русі - відомо більш 300 срібляників і лише 11 златників . У період феодальної роздробленості - срібні гривні вагою від 160 г. (київські) і до 200 г. (чернігівські і новгородські). Еквівалентом грошам були шкури лисиць, куниць, білок, хутро бобра і ведмедя.
К.Р. IX - Х ст. не знала класового устрою (панівний прошарок складався з княжої дружини, що протягом тривалого часу утворювала адміністративний апарат, стягувала данину й чинила суд на місцях). Становлення феодальних відносин, формування класу землевласників відбувається у другій полов. XI - першій полов. ХІІ ст. Феодальна ієрархія складалася таким чином:
– великий князь;
– дружина (феодальна знать), багаті землевласники, місцеві князі і бояри;
– їх військові слуги, які теж наділялися землею за службу.
Нешляхетське вільне населення: міське і сільське. Міське населення (у Києві могло проживати до 50 тис. чол., у Чернігові й Галичі – до 25 тис., у Переяславі – до 12 тис.) поділялося на такі верстви: до вищої належали купці (“гості”, “купці”) та міська аристократія (князі, бояри, вище духовенство, лихварі); до нижчої верстви входили ремісники, дрібні торговці, нижче духовенство. Зокрема, до вільного населення міст: біле (мирське) і чорне (монашеське) духовенство (у ХІІІ ст. у Києві нараховувалося 18 монастирів). Церква стала великим колективним землевласником – починаючи з Володимира Великого на своє утримання вона мала 1/10 частину княжих доходів.
Сільське населення складалося також з кількох категорій:
– вільні общинники-смерди: володіли ділянкою землі, платили данину, виконували деякі повинності (при необхідності - участь у військових походах);
– напіввільні: закупи (напівраб, холоп, залежний через взяття "купи"): боргова кабала і самозаклад власникові маєтку до відробітку боргу (за втечу - у холопи); виконували панщину, доглядали панську худобу; могли мати і своє господарство, худобу та реманент.
До феодально залежних людей належали й вотчині ремісники (їх життя оцінювалося у 12 гр.), а також “відпущенники”, “задушні люди”, “прощеники” (“церковні люди”).
Найнижчою категорією населення були невільники (“Руська Правда”): “челядь”, “холопи”, “раби”, “обельні люди” (народження від раба, кара за злочин; неволя за борг, який не можна повернути, самозапродання або продаж батьками дітей, одруження з невільницею, народження від невільників тощо).
Проміжне становище між вільними і невільними займали ізгої – ними піклувалася церква (холопи, звільнені, але без господарства; розорені купці; селяни без общини; неосвічені поповичі; осиротілі княжичі).
Загалом К.Р. була типовою середньовічною феодальною державою: охоплюючи величезну територію без централізованого управління, вона так і не стала дійсно єдиною і монолітною державою.
6. З’ясувати історичне значення прийняття християнства на Русі.
Найбільшим досягненням у діяльності Володимира Великого було прийняття християнства. У Володимира була альтернатива – християнство або іслам – дві високо розвинуті на той час релігійні системи. Він обрав християнство, за допомогою якого сподівався досягнути нових, більш значних результатів у політичному і соціально-економічному розвитку Київської Русі. Християнство було відоме на Русі задовго до Володимира (вважається, що одним з перших прийняв християнство у ІХ ст. князь Аскольд, християнкою була княгиня Ольга – з ХІІІ ст. вшановується православною церквою як свята), однак київські князі не поспішали з хрещенням держави, оскільки за законами Візантії прийняття хрещення в Константинополі означало перехід охрещеного народу під васальну залежність від Візантії. Однак Володимир зміг добитися своїх умов від Візантії – прийняття християнства без будь-якого васалітету.
Першою спробою Володимира провести релігійну реформу на Русі стало створення у 980 р. нового язичницького пантеону з шести ідолів, верховних божеств шести слов'янських племен: полян, древлян, сіверян, дреговичів, кривичів та ільменських словінів.
Руська держава була оточена сусідами-християнами – поляками, чехами, болгарами, візантійцями. Безпосереднім поштовхом до прийняття християнства на Русі стали політико-династичні причини: на прохання візантійського імператора Василя ІІ надати йому військову допомогу Володимир погодився за умови свого одруження з сестрою візантійського імператора Анною та зобов’язався охреститися разом з усім народом своєї країни.
У 988 р. відбулося хрещення киян, за наказом князя знищувалися старі язичницькі ідоли, швидко будувалися християнські храми. Однак християнізація просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то в злій січі. Майже через сто років літопис фіксує спалахи язичницької реакції у Новгороді, Ростовській землі та Києві. Найконсервативніший з обрядів – поховальний – зберігав елементи язичництва аж до рубежу ХІІ-ХІІІ ст.
Церква, організаційні структури і служителі якої були запозичені і привезені з Константинополя, отримала широкі привілеї та автономію на її потреби надходила частина княжих прибутків (десятина).
Могутніми церковними організаціями стали монастирі. Деякі центральні монастирі, наприклад, Києво-Печерський (заснований у ХІ ст.) стали своєрідними духовними академіями, до них охоче вступали сини бояр і заможних міщан, які прагнули зробити кар’єру. У таких монастирях були прекрасні бібліотеки, ченці писали літописи і складали проповіді.
Запровадження на Русі християнства мало позитивне значення. Воно сприяло більш тісному об’єднанню навколо Києва окремих земель, створювало кращі умови для розвитку зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими країнами, для піднесення авторитету Київської Русі. Нова релігія та її структури сприяли зміцненню великокнязівської влади. Духовенство переконувало народ в тому, що «властителі бо от бога устроєні», що покорою і послуханням в цьому житті людина купує собі блаженство після смерті.
В Київській Русі християнство мало великий вплив на подальший розвиток культурного і економічного життя країни. Його впровадження сприяло збагаченню руської літератури, більш інтенсивному поширенню письменності і освіти, залученню народу до культурних багатств Візантії, інших країн Європи.

7. Визначити причини занепаду Київської Русі, охарактеризувати піднесення Галицько-Волинського князівства, його роль в історії українського народу
Занепад і розпад К.Р. були закономірним явищем. Величезна середньовічна імперія (входило 20 різних племен і народностей) не мала централізованого управління та міцної бюрократичної системи. У ХІІ ст. на території Русі виникло від 10 до 15 удільних князівств (5 з них – на тер. України), найбільші – Галицьке, Волинське, Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Ростово-Суздальське, Новгородське, Смоленське, – мали незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. На поч. ХІІІ ст. було вже 50 окремих князівств.
Титул „великого князя” у ХІІ ст., поряд з київським, мали чернігівський, владимирський та деякі інші князі. Пожвавлюються процеси визрівання трьох слов’янських народів – українців, білорусів і росіян. Одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород і Владимиро-Суздальське князівство (на російських теренах). Все ж, К.Р. до сер. ХІІІ ст. була єдиною державою, а Київ – стольним містом (хоча дедалі більшою мірою формально).
Причинами занепаду К.Р. історики називають:
1) політичні причини: а) боротьба за великокнязівський престол численних нащадків Володимира Великого і Ярослава Мудрого, б) посилення боярства і втручання його у державні справи.
2) економічні причини – розвиток феодальних відносин, поява вотчинного землеволодіння, прогрес землеробської культури привели до економічного піднесення удільних князівств. Натуральний характер феодальної вотчини зміцнював суверенітет цих князів (тепер князі боролися не за захоплення влади у всій країні, а за розширення кордонів свого князівства за рахунок сусідів).
3) зовнішньополітичні причини та занепад столиці К.Р. – Києва: а) безперервні напади кочовиків на Київ; б) зменшення значення шляху “з варягів у греки” – європейські купці з кін. XI ст. обминають Київ і встановлюють прямі зв'язки між Західною Європою та Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом (хрестоносці у 1204 р. пограбували Константинополь та Багдад).
Державотворчі традиції на південно-західних землях продовжило Галицько-Волинське князівство. Воно єдине з руських князівств вистояло і відродило свою державність після завоювання українських земель монголо-татарами у 40-х роках ХІІІ ст.
Галицька земля відокремилася від Києва у 1097 р., а Волинь – у сер. ХІІ ст. (там почала формуватися власна князівська династія; тоді ж почалися внутрішні міжусобиці та розпад на кілька уділів). Засновниками галицької династії князів були Ростиславичі – нащадки онука Ярослава Мудрого. На політичне життя Галицького князівства суттєво впливало незалежне від князя боярство.
У міжусобній боротьбі після Любецького з’їзду Ростиславичі відвоювали собі право на Галичину, хоча край певний час залишався переділеним на кілька уділів. Об’єднати їх під єдиною владою зміг Володимирко, 1141 р. він переніс свою резиденцію до Галича.
Ярослав Володимирович (Осмомисл) – 1152 – 1187 рр.: розширив кордони Галицького князівства, встановив добросусідські відносини з Угорщиною, Польщею та Візантією і найвпливовішими руськими князями. Найбільші проблеми князь мав з власними боярами. У 1199 р. помирає його син Володимир – останній з династії Ростиславичів.
Край усобицям на Волині поклав син Мстислава Ізяславича Роман – у 1199 р. він приєднав до своїх володінь Галичину.
У 1199 р. утворилася Галицько-Волинська держава. Її столицею Роман обрав Галич. У 1202 р. він змістив київського князя і встановив контроль над Київським і Переяславським князівствами. У 1205 р. Роман загинув, держава розпадається.
З 1208 р. чвари у галицько-волинській справі посилилися – небажання повернення в ГВК нащадків Романа. Данило, коли йому виповнилося 18 років, разом з Васильком став збирати батькову спадщину і спершу відвоював Волинь. Лише 1238 р. Данило оволодів Галичем (у 1238 р. у битві під Дорогичином переміг рицарів-хрестоносців). Він також утвердився у Києві, назначивши своїм намісником воєводу Дмитра. Столицю переніс у м. Холм.
У 40-х рр. ХІІІ ст. Галицько-Волинська держава була спустошена монголами, але її втрати були меншими, ніж в інших князівствах. На князюванні залишився Данило Галицький. У 1245 р. Данило зламав опір бояр, дав відсіч Угорському королівству та остаточно утвердився у Галичі. Значних зусиль він докладав для організації боротьби проти монголо-татар. Його успіхами зацікавився папа Інокентій ІУ – він надіслав Данилу корону (іншою умовою була релігійна унія між православ’ям і католицизмом у ГВК). У 1253 р. Данило Галицький був коронований. Похід 1253 р. не було здійснено. А 1254-1255 рр. війська Данила відвоювали болохівські міста в районі Случі й Тетерева. Данило Галицький об’єднав майже всю Правобережну Україну з Києвом. У внутрішній політиці Данило намагається посилити єдність держави, придушує боярські змови, будує нові міста (Львів), фортеці, церкви та монастирі, сприяє розвитку культури.
Після смерті Данила у 1264 р. ГВК розпадається на кілька частин (між синами). Спробу об’єднати батьківські землі зробив старший син Лев (1202 – 1301), але Волинь було передано Мстиславу Даниловичу.
Об’єднав землі королівства внук Данила Юрій І Львович, 1301 – 1308 – час розквіту, спокою та економічного добробуту. Він теж прийняв титул „короля Русі”. У 1303 р. було утворено окрему українську православну митрополію – Галицьку. Встановив добросусідські відносини з сусідніми країнами, уклав союз з Тевтонським орденом. Спадщина Юрія І дісталася його синам – Андрію та Леву ІІ, які правили удвох. Орієнтувалися на союз з Тевтонським орденом і Польщею для боротьби проти ординців. У 1323 р. загинули.
У 1325 р. князем був обраний Юрій ІІ Болеслав (племінник Андрія та Лева ІІ) – правив до 1340 р. У зовнішній політиці тримався союзу з Тевтонським орденом (як противага Польщі), мав дружні стосунки з Литвою. Сприяв поширенню католицизму і був отруєний. Литва, Польща та Угорщина розділили ГВК.
Історичне значення ГВК:
продовжило традиції державності на укр. землях (з 1199 до 1340 рр.): політичні та культурні – „перша форма української державності” (М.Грушевський);
організовувало опір монгольській навалі;
важлива роль у духовно-культурному розвитку українського народу.

8. Проаналізувати особливості політичного розвитку та соціально-економічних процесів на українських землях у др. пол. ХІV – перш. пол. ХVІІ ст.
У др. пол. ХІV – першій пол. ХVІІ ст. українські землі не мали власної державності і були розділені сусідніми країнами (більша їх частина входила до складу Литви і Польщі, однак суттєвий вплив на ситуацію на українських землях мали також Угорщина, Молдавія, Московська держава, Кримське ханство і Туреччина). Період ХІV – першої половини ХVІІ ст. умовно можна назвати литовсько-польською добою в історії України.
Боротьбу за українські землі Польща і Литва розпочали з поділу у 1340 р. Галицько-Волинського князівства: Польща отримала Галичину, а Литва – Волинь. У 50-х роках ХІV ст. литовці завоювали Чернігіво-Сіверщину і Переяславщину (Придніпров’я), у 1362 р. – Київщину і Поділля. Польща у 1387 р. остаточно закріпила за собою Галичину, розпочавши ополячення та окатоличення галицьких земель.
Литовські завойовники, звільняючи руські землі від Золотої Орди, розширили кордони Литовської держави до Чорноморсько-Азовського узбережжя. Утворена ними держава стала зватися Велике князівство Литовське (ВКЛ), 90 % її населення становили українці та білоруси (русини). Литовці зберегли на українських землях стару систему управління князівствами, релігію і культуру, руську мову та закони Київської Русі, залишили родові землі українським боярам.
У 1385 р. литовський князь Ягайло, який став польським королем, уклав Кревську унію з Польщею: Литва приєднувалася до Польщі і приймала католицтво. Однак проти цієї унії виступив намісник Ягайла, князь Вітовт Великий (1392–1430 р.) та литовська, українська і білоруська знать. У 1392 р. Вітовт був визнаний намісником польського короля, довічним правителем Литовського князівства. ВКЛ отримало адміністративну автономію – колишні звичаї і закони продовжили діяти на Русі, однак Вітовт усунув місцевих князів від управління. У Волинській, Новгород-Сіверській, Київській, Подільській землях стали управляти великокнязівські намісники. Вітовт намагався добитися повної незалежності і королівського титулу для себе і для Литви, однак безуспішно. У цей час посилився вплив Польщі і католицької віри на литовських і руських землях.
У другій пол. ХV ст. литовський уряд змінює політичний курс щодо українських князівств і ліквідує їх автономію. Князівства перетворювались на воєводства – звичайні провінції на чолі з намісниками, яких призначав литовський князь. Литва посилює національний, соціальний та релігійний наступ на українське населення.
Наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. на українські землі посилюються напади сусідніх держав: Московського князівства та Кримського ханства. На поч. ХVІ ст. Московське князівство приєднало Чернігівське князівство. Щорічно з кінця ХV ст. нападали на українські землі кримські татари (Кримське ханство виникло у 1449 р., відокремилось від Золотої Орди).
Загроза зовнішніх ворогів і феодальні міжусобиці роблять становище Литви майже катастрофічним та змушують заключити союз з Польщею. Внутрішнє і зовнішнє становище Польщі було стабільним, приєднання Литви (й українських земель) було дуже вигідним для її економіки.
Об’єднання Литви і Польщі в одну державу відбулося на сеймі у 1569 р. Підписана на ньому Люблінська унія передбачала утворення нової держави, яка стала зватися Річ Посполита (“Республіка”). Люблінська унія змінила не лише політичну ситуацію в Україні, а й справила великий вплив на соціально-економічні відносини на Україні.
В економічному розвитку українських земель у ХІV ст. велику роль відігравали мисливство, бортництво і рибальство, а також торгівля. В ХV – ХVІІ ст. відродилося сільське господарство, на світових ринках зріс попит на зерно. Польські феодали (власність на землю належала лише шляхті) стали перетворювати свої маєтки на фільварки (ці господарства виробляли зерно для продажу на світових ринках, використовуючи працю кріпосних селян). З кінця ХV ст. в Галичині й на Волині запроваджується кріпосне право (14 днів на рік), у ХVІ ст. закріпачується селянство Брацлавщини і Придніпров’я (Литовський статут 1588 р., термін розшуку селян-втікачів збільшувався з 10 до 20 років).
У містах поширюється цехова форма організації виробництва: розквіт цехового виробництва припадає на ХV-ХVІ ст. (у Києві, Львові, Луцьку нараховувалось по 15-30 цехів). У ХV ст. з’являються постійні ярмарки (у Львові, Києві, Галичі, Луцьку). У сер. ХVІ – перш. пол. ХVІІ ст. в Україні виникають перші мануфактури (виробляли поташ, залізо, селітра, сіль). У ХІV ст. на українських землях поширюється магдебурзьке право (привілей на виборне самоврядування): спершу його отримали Санок та Львів. З початку ХV ст. воно поширюється по всіх великих містах Русі й Поділля та ВКЛ (Волинь, Київщина, Переяславщина). Інші міста залишалися приватновласницькими.
У ХІV – ХVІ ст. паралельно етнічному та релігійному виникає поділ на стани (“стан” об’єднує людей на основі юридично визнаних прав, привілеїв і обов’язків).
Основними станами суспільства литовсько-польського періоду були:
– шляхта – військово-службовий стан, головним обов’язком якого було несення військової служби у князя за власний кошт. За службу отримували земельні пожалування, мали широкі політичні й економічні права;
– духовенство;
– козацтво (як стан з 1572 р.);
– міщани (1-15 % населення);
– селянство складало майже 80 % укр. населення.
У ХІV – перш. пол. ХVІІ ст. український народ був позбавлений власної державності. Українські землі зазнавали посилення соціального, національного і релігійного гніту. Втягнення українських земель у європейські економічні відносини призвело до остаточного закріпачення селян та піднесення шляхетського стану.

9. Обґрунтувати причини Люблінської унії, її сутність та наслідки для українських земель.
Політичний занепад ВКЛ і загроза зовнішніх ворогів зробили становище Литви майже катастрофічним. Литовський уряд змушений був шукати союзу з Польщею, яка добивалася об’єднання з ХІV ст. Кревська унія 1385 р. (шлюбна унія) – передбачала приєднання ВКЛ до Польщі і прийняття Литвою католицизму. Однак через опір очолюваної князем Вітовтом (1392 – 1430 р.) опозиції литовської української та білоруської знаті Литва фактично залишалася окремою державою.
З часу Кревської унії 1385 р. по 1501 р. Польща зробила 8 спроб заключити союз з Литвою. З поч. ХVІ ст. Польща була шляхетською республікою з виборним монархом на чолі. Її внутрішнє та зовнішнє становище було стабільним (“золотий вік”). Польська шляхта мала широкі права й політичну незалежність, що приваблювало українську шляхту Литви.
Зацікавленість з боку Литви у союзах з Польщею пояснювалася:
внутрішньою слабкістю Литви;
нападами зовнішніх ворогів: Московського князівства та Кримського ханства. Московське князівство на поч. ХVІ ст. приєднало Чернігівське князівство, а загалом у війнах перш. пол. ХVІ ст. ВКЛ втратило майже 1/3 своєї території. В умовах посилення польської політики (соціального та релігійного гніту, ополячення і ліквідації автономії) в українських землях посилюються проросійські настрої: для деяких князів Москва мала стати захисницею православних від релігійних переслідувань. Кримське ханство виникає у 1449 р. (відокремилося від Золотої Орди, у 1475 р. стало васалом Турецької імперії). Його економіка розвивалась екстенсивним шляхом – кочове скотарство і примітивне землеробство. Потреби держави і прожитковий мінімум місцевому населенню кримські татари намагались забезпечити шляхом зовнішньої експансії. З кінця ХV ст. татари щорічно нападали на українські землі – з 1450 до 1556 р. татари зробили 86 великих грабіжницьких походів. Втрати населення внаслідок нападів татар на Україну протягом ХV – ХVІ ст. становлять за деякими підрахунками як мінімум 2-2,5 млн. вбитих і поранених (при загальній чисельності населення – 4 млн.).
Польща була зацікавлена у союзі з Литвою з таких причин:
нові землі, придатні для сільськогосподарського виробництва (на них потім створювалися фільварки), в умовах зростання попиту на сільськогосподарську продукцію в Європі;
боротьба проти посилення експорту російських продуктів у Західну Європу.
Об’єднання Литви і Польщі в одну державу юридично закріпила Люблінська унія 1 липня 1569 р.: Річ Посполита (“Республіка”) мала єдиного виборного короля, загальний сейм і сенат, грошову систему, податки та зовнішню політику. ВКЛ зберегло часткову автономію – місцеве самоврядування, військо, фінанси та судочинство. Українські землі (Підляшшя, Волинь, Київщина і Брацлавщина) стали власністю Польщі і були поділені на 7 воєводств. Однак на їх території діяло “литовське право” (другий Литовський статут 1566 р. – Волинський).
Люблінська унія мала неоднозначні наслідки для українських земель:
– поширення через Польщу нових форм соціального та правового життя (принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування);
– колонізація південних земель, створення кварцяної армії для захисту південних рубежів від кримсько-татарських набігів;
– посилення соціального, національного та релігійного наступу на українське населення.

0

5

10. Охарактеризувати сутність Берестейської церковної унії, її наслідки для українського суспільства.
З посиленням польської експансії в Україні провідні верстви українського суспільства стали все більше запозичувати католицький латинський обряд,що призвело до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Головним чинником денаціоналізації України були єзуїти.
Важливу роль після Люблінської унії у суспільно-політичному житті Речі Посполитої після Люблінської унії відігравали релігійне і мовне питання. Державна релігія у Польській державі (католицька) гарантувала державні посади і земельні наділи, через українська знать масово переходила у католицтво (православним українцям заборонялось займати вищі державні посади, у містах вони усувались від участі в самоуправлінні, платили більш високі податки тощо; в установах панувала тільки польська мова та латинь як мова освіти, судочинства, діловодства). Однак католицькій церкві загрожувала європейська Реформація (на польських землях з кінця ХV – на поч. ХVІ ст. поширювались протестантські ідеї реформи церкви – спрощення обрядовості і примат особистої віри над церквою, ідея перекладу Святого Письма народними мовами і, зокрема аріанство в Галичині і Волині). Православна церква теж була у кризовому стані: церковні верхи боролися за прибуткові посади, забувши про свою паству, а місцеві священики знаходилися у повній залежності від феодалів. Тому багато церковних ієрархів найкращий шлях розв’язання церковної проблеми на українських землях вбачали в об’єднанні православної та католицької церкви.
Українські магнати, деякі православні єпископи, а також митрополит київський Михайло Рогоза, прагнули зрівнятися в політичних правах з польськими феодалами, а священнослужителі – з католицькими єпископами, які брали участь в роботі сенату. Через це вони і підтримали ідею церковної унії.
Угоду про церковну унію підписав уніатський собор, який відбувся 6-10 жовтня 1596 р. у Бресті (Берестя). Нова церква (греко-католицька або уніатська) визнала владу папи римського й догмати католицької церкви, зберігаючи православні обряди й церковнослов’янську мову в богослужінні.
У результаті церковної унії замість православної церкви в Україні і Білорусі створювалася уніатська (греко-католицька) церква. Православ’я оголошувалось поза законом, всі православні храми, їх землі та майно переходили до уніатів. Католики і уніати насаджали унію на всій території України і Білорусі. Але основна маса українського населення не визнавала унію.
Унія розколола українське суспільство: її підтримали магнати і шляхта, а народні маси залишалися православними. Православна церква була заборонена до 1632 р. Інтереси православних у цей час захищали братства (громадські організації міщан) та козацтво. Православні церковні братства створювались у 16-17 ст. у Львові, Галичі, Дрогобичі, Києві, Луцьку та інших містах. Виступаючи проти національно-релігійного гноблення, братства створювали школи, бібліотеки, друкували полемічні твори, що захищали православ’я.

11. Дати оцінку проблемі походження українського козацтва, джерел його формування та етапів його розвитку.
Історія українського козацтва складає одну з найгероїчніших і найромантичніших сторінок минулого українського народу. Однак джерела, причини та початковий етап розвитку козацтва в Україні залишаються недостатньо вивченими до нашого часу.
Слово “козак” вперше згадано у “Початковій монгольській хроніці” 1240 р. (одинока людина, “схильна до розбою”). Перша достовірна згадка про українських козаків зустрічається у 1489 р. Це слово тюркського походження і означає вільну людину, “незалежного від влади воїна”. Козацтво не було суто українським явищем, козаки з’являються і в Росії (на Дону). Схожі соціальні групи існували в Угорщині, Хорватії та ін. незаселених християнських землях на кордоні з Османською імперією. Проте ніде ці “периферійні” стани не відіграли такої ролі в суспільстві, як козаки в Україні.
Існує близько 10 теорій походження козацтва (хозарська, черкаська, татарська, уходницька, автохтонна, захисна, соціальна та інші), однак історики намагаються з’ясувати: козацтво – це руське чи тюркське явище.
У козацтво, себто степовий промисел (до останньої чверті ХVІ ст.) – від рибальства і мисливства до конвоювання караванів і принагідного розбою на широкій дорозі – ходили переважно подніпровські міщани й бояри, збираючись у тимчасові промислові ватаги або наймаючись для варт і конвоїв. Дехто йшов у козацтво на сезон, а дехто, бездомний і безсімейний, жив з нього постійно, лише зимуючи у подніпровських містах – Києві, Каневі, Черкасах (російські джерела ХVІ – ХVІІ ст. часто називали козаків або взагалі українців “черкасами”). Селилися козаки понад Дніпром, Південним Бугом та їхніми численними притоками, насамперед Оріллю, Самарою, Вовчою, Томаківкою, Базавлуком, Сурою, Саксаганню, Інгулом, Інгульцем та ін. Територія, на якій виникло козацтво, звалася Диким Полем (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля).
Причини виникнення козацтва: 1) освоєння багатих південних степів; 2) необхідність захисту краю від татар; 3) масові втечі селянства від кріпосної залежності (основне джерело поповнення козацтва).
Переважну більшість козаків складали колишні українські селяни, міська біднота, українська православна шляхта, бояри (втратили свої права на землю), православне духовенство.
М.Грушевський в історії козацтва виділяє декілька етапів: 1) зародковий, “побутовий” – зародження козацтва; 2) класичний – перетворення його в стан українського суспільства (ХV–ХVІ ст.)
У ХVІ ст. козаки утворили власне державне утворення – Запорозьку Січ (1) як військове укріплення і 2) як державність). Першою Запорізькою Січчю традиційно вважається замок на острові Хортиця (1556-1557 чи 1552-1556), збудований Д.Вишневецьким.
Всього на території України відомо 8 січей (вже названа Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Покровська (Нова)) і 1 – поза межами України – Задунайська Січ.
Кульмінаційним періодом в історії Запоріжжя була Базавлуцька Січ (1594 – 1638 рр.), яка знаходилася на острові у гирлі р. Базавлук, там, де до Дніпра впадали ще три річки: Чортомлик, Підпільна й Скарбна. На час її існування припадають наймогутніші сухопутні й морські операції козаків на всьому узбережжі Чорного та Азовського морів, походи у Росію із Самозванцем, у Прибалтику проти Швеції, у Молдавію, Валахію, Трансільванію.

12. Проаналізувати внутрішній устрій Запорозької Січі.
Як козацька республіка Запорізька Січ мала цілий ряд елементів державності – окреслену територію володінь, військо для охорони кордонів, структуру влади і адміністративного управління, організацію господарського життя, міжнародні зносини.
Запорізька Січ займала територію сучасних областей: Дніпропетровської, Запорізької, Донецької, Миколаївської, Херсонської, частково Одеської та Кіровоградської. Поділ території здійснювався по паланках (областях), яких було вісім. Військо – Військо Запорізьке Низове – складалося з 38 куренів.
Частина козаків працювала в паланках (за кожною паланкою закріплювалися курені) з метою забезпечення свого формування продуктами харчування, фуражу тощо.
Вищим законодавчим органом Козацької республіки була Рада Січі. Вона скликалася у січні щорічно для обрання уряду республіки – козацької старшини. Рада могла скликатися і позачергово в будь-який час (за винятком району бойових дій) за бажанням будь-якого козака. Рада обирала кошового отамана та військових урядників – суддю, осавула, писаря, обозного, – вирішувала питання війни і миру, вела переговори з представниками інших країн, ділила земельні угіддя. Вища виконавча влада на Січі належала Кошу в особі кошового отамана.
Чисельність запорожців не була постійною: наприкінці ХVІ ст. становила 5-6 тис. (1/10 з них служила на Січі), у 1621 р. – більше 20 тис. Запорізьке військо поділялося на січових і волосних.
Правосуддя на Запорізькій Січі чинилося на основі звичаєвого козацького права (складено в ХV - сер. ХVІ ст.), яке визнавалося іноземними державами, у тому числі і польським урядом. Судили козаків на Січі за різноманітні злочини: вбивство товариша (!), побої, крадіжки, зухвалість проти начальства, дезертирство, приведення на Січ жінки, пияцтво під час походів (!).
Республіканська форма правління, участь широких кіл козацтва у вирішенні практично всіх господарських та суспільних питань дали підставу М.Костомарову (потім і К.Марксу) назвати Запорізьку Січ “християнською козацькою республікою”. Однак козацька форма державності мала свої особливості: 1) виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі; 2) З.С. була деформованим варіантом державності – переважав військовий сектор, економічний був примітивним. На думку О.Д. Бойко, З.С., маючи низку головних ознак державності, була своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною.
В історії українського народу козацтво відіграло велику роль:
захищало українські землі від турецько-татарської агресії, очолило антифеодальну боротьбу покріпаченого селянства, об’єднало зусилля народу на захист православної віри, освоювало південні землі, протягом майже трьох століть виконувало функції носія державності українського народу. Козацька республіка мала особливий статус в Речі Посполитій, а потім і в Російській державі, отримала міжнародне визнання.

13. Дати оцінку козацько-селянським повстанням кінця ХVІ – 30-х років ХVІІ ст.
Наприкінці ХVІ – у перш. чверті ХVІІ ст. Запорізька Січ стала центром антифеодального і визвольного руху українського народу. Причинами козацько-селянських повстань кін. ХVІ – перш. чверті ХVІІ ст. було посилення соціального, національного і релігійного гноблення українського народу польськими феодалами. Головними учасниками повстань були козаки, селяни і міщани. Характер повстань – антифеодальний, національно-визвольний.
Найбільшими козацько-селянськими повстаннями кін. ХVІ ст. були виступи під керівництвом К.Косинського (1591-1593), С.Наливайка і Григорія Лободи (1594-1596). Вони охопили Київщину, Волинь і Брацлавщину. С.Наливайко у своєму листі до Сигізмунда ІІІ висунув власний проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Бугом і Дністром, південніше Брацлава, де під його началом мало перебувати 2 тис. чол.; при цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опинялася територія від Дніпра до Дністра. Польські війська жорстоко придушили повстання, уряд скасував козацькі права і привілеї, оголосивши козаків “ворогами держави”. В Україні запанувало польсько-шляхетське всевладдя і терор.
Тільки гостра потреба у козацтві як військовій силі змусила уряд частково задовольнити його вимоги щодо повернення втрачених привілеїв (1601). І хоча право на власну юрисдикцію було визнане лише за реєстровцями, під козацьким “присудом” опинялися дедалі нові групи населення, а то й цілі міста.
Народна боротьба активізується у 1620-х роках. Особливе занепокоєння польського уряду викликало втручання козаків у внутрішні справи Кримського ханства, де вони підтримали антитурецьку партію, та кілька зухвалих походів низових козаків на Константинополь. У 1625 р. на Україну були виряджені війська під проводом гетьмана Конецпольського. Гетьману реєстровців Марку Жмайлу не вдалося швидко мобілізувати необхідні сили. Та й за цих умов поляки не змогли завдати козакам рішучої поразки. На Куруковому озері було укладено угоду, за якою кількість реєстровців обмежувалася 6 тис. чол. (тобто подвоювалася порівняно з 1619 р.). Крім того, козакам заборонялося провадити самостійну зовнішню політику щодо Криму й Туреччини та втручатись у релігійну боротьбу.
Після цього в Україні кілька років панував відносний спокій. Та вже на початку 1630 р. Подніпров’я охопило повстання, очолене Тарасом Федоровичем (Трясилом), якого запорожці обрали своїм старшим, відмовившись коритися реєстровому гетьману Григорію Чорному, котрий займав угодовську стосовно поляків позицію. Повстанці вирушили “на волость”, стратили Чорного, заволоділи низкою населених пунктів і зупинились у Переяславі, куди невдовзі підійшли польські війська під проводом Конецпольського. Тут поляки зазнали таких значних втрат, що коронний гетьман мусив піти на переговори з козаками. За укладеною між ними угодою реєстр зростав до 8 тис. чол.; водночас вдвічі, до 2 тис. чол., збільшувалася залога з реєстровців, яка мала постійно дислокуватися на Запорожжі.
У 1635 р. польський сейм приймає рішення про будівництво фортеці на нижньому Дніпрі. Розташований тут гарнізон мав узяти під свій контроль шляхи на Запорожжя. Замок було споруджено біля першого, Кодацького порога. Після закінчення будівництва замок захопив козацький загін на чолі з гетьманом запорожців Іваном Сулимою. Ця подія могла стати сигналом для нового козацького повстання. Однак Сулима був підступно виданий реєстровцями та невдовзі страчений.
Із ще більшою силою виявилися суперечності між запорозьким і реєстровим козацтвом 1637 р., під час повстання Павла Бута (Павлюка), коли було страчено гетьмана реєстровців та частину старшини. Повстанці діяли виступали за звільнення України від гніту Р.П. та релігійних переслідувань. Почалося масове “покозачення” селян Наддніпрянщини. І хоч після поразки у битві під Кумейками (6 грудня 1637 р.) козацько-селянське військо капітулювало, вже навесні наступного року боротьба спалахнула з новою силою, очолювана Яковом Острянином (Остряницею), а потім – Дмитром Гунею. Але перевага була не на боці повстанців, і в липні 1638 р. вони склали зброю.
На скликаній 30 серпня козацькій раді у Києві було оголошено ухвалену сеймом “Ординацію (впорядкування) війська Запорізького реєстрового” (встановлена сеймом у січні 1638 р.): скасовано виборність старшини і козацький суд, зменшено реєстр до 6 тис. чол., замість гетьмана реєстровцями командував обраний польським сеймом комісар, на Запорізькій Січі перебував постійний польський гарнізон. 24 листопада на раді в урочищі Маслів Став козаки прийняли ці продиктовані їм умови разом із новопризначеною старшиною. Під жорстким військово-адміністративним контролем опинилася не тільки “волость”, а й Запорожжя, де дислокувався постійний гарнізон. Запобігати втечам на Низ (що прирівнювалося до злочину) мала відбудована 1639 р. Кодацька фортеця.
Наступне десятиріччя в історії Польщі (1638-1648) було названо періодом “золотого спокою”. Козацько-селянські повстання стали важливим етапом у підготовці необхідних умов для Визвольної війни 1648-1657 рр.

14. Визначити причини, характер та рушійні сили Визвольної війни середини ХVІІ ст.
У 1648 р. розпочалась Визвольна війна українського народу на чолі з Б.Хмельницьким проти Речі Посполитої (тривала до 1667 р.).
Основні причини Визвольної війни:
– політичні – усунення від влади української шляхти і надання вищих державних посад польським чиновникам, обмеження прав реєстрового козацтва “Ординацією Війська Запорозького” від 1638 р.;
– національно-релігійні – переслідування української мови, звичаїв, культури, насильницьке покатоличення православних українців;
– соціально-економічні – знущання польських магнатів над українською шляхтою, подальше закріпачення селян (збільшення панщини до 5-6 днів на тиждень, податків, шляхетська вседозволеність); утиски міщан і реєстрового козацтва. Таким чином, політика Польщі на українських землях носила колоніальний характер і ущемляла інтереси всіх прошарків українського суспільства.
За характером війна сер. ХУІІ ст. була національно-визвольною, антикріпосницькою.
Рушійні сили: козаки (провідна роль в армії та державному апараті), селяни, міщани, купці, православне духовенство, українська шляхта (спільна їх мета – захист православної віри). Очолив боротьбу українського народу видатний полководець і державний діяч Б.Хмельницький (≈1595–1657).
Богдан Зіновій Хмельницький народився близько 1595 р. у сім’ї дрібного шляхтича Михайла Хмельницького. Він навчався у Львівській єзуїтській колегії (пройшов класи граматики, поетики й риторики). Перша згадка про військовий досвід Б.Хмельницького припадає на битву під Цецорою в 1620 р., у якій загинув його батько, а сам Богдан потрапив до турецького полону, де перебував два роки, доки його не викупила мати. Потім його ім’я з’являється у документах 1637 р., вже у ранзі військового писаря, а через рік – сотника Чигиринського реєстрового полку.
Б.Хмельницький для участі у повстанні 1648 р. мав особисті мотиви: Чигиринський підстароста Д.Чаплинський напав на Суботів і зруйнував хутір, забрав майно і дружину Хмельницького, а сина забив до смерті. Добитися справедливості з боку вищої влади Хмельницький не зміг, до того ж сам змушений був рятуватися від арешту втечею на Запорожжя.
Політика польського уряду на ліквідацію козацтва як стану, переслідування православної віри, зловживання і здирства з боку місцевої адміністрації та орендарів вже в середині 40-х років викликали гостре невдоволення серед козацтва. Є припущення, що починаючи з 1646 р., група козаків, очолювана чигиринським сотником Б.Хмельницьким, розпочала підготовку повстання (сотники Ф.Вешняк, К.Бурляй, полковники М.Нестеренко, М.Кривоніс, брати Нечаї). Для реалізації задуму Б.Хмельницький та його соратники намагалися скористатися намірами короля Владислава ІУ залучити козаків до війни з Туреччиною (козацьке посольство на чолі з Б.Хмел. навесні 1646 р., переговори в кінці літа 1647 р. з канцлером Єжи Оссолінським в Україні). У серпні – вересні 1647 р. проводяться таємні наради для обговорення планів повстання. Приймається рішення розпочати його в листопаді, коли хорунжий А.Конєцпольський мав вирушити у пониззя Дніпра проти татар. Однак ці плани були викриті, а Хмельницький заарештований. Наприкінці грудня він був випущений на поруки своїм кумом, чигиринським полковником Станіславом Кричевським, і поїхав на Запорожжя. У лютому 1648 р. козацька рада на Січі обирає Хмельницького гетьманом Війська Запорозького.
Хронологічні рамки війни та її оцінка в історичній літературі дискусійні:
1648–1654 рр., 1648–1657 (більшість істориків), 1648–1676; (Українська національна революція, порівн. з Нідерландською бурж. револ. 1566-1609 рр., – В.Смолій, В.Степанков, О.Бойко; Національно-визвольна війна – Ю.Мицик, І.Стороженко).
15. Проаналізувати основні етапи Визвольної війни середини ХVІІ ст., їх підсумки.
У розвитку Визвольної війни сер. 17 ст. можна виділити кілька етапів:
1) лютий 1648 – серпень 1649 рр. – підготовка і початок повстання, найбільший розмах національно-визвольної і соціальної боротьби.
4 лютого 1648 р. Хмельницький захопив Січ, розташовану на мисі Микитин Ріг. На бік повсталих перейшли реєстрові козаки. Через кілька днів на козацькій раді Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького. До кінця квітня велась підготовка до повстання (до сер. березня завершив переговори з Кримським ханством: воно обіцяло надати військову допомогу і не шкодити українцям, а українці обіцяли платити упоминки і не ходити у морські походи). До середини березня Хмельницький вів переговори з послами коронного гетьмана Миколая Потоцького, вимагаючи скасувати Ординацію 1638 р., вивести з України коронне військо і дозволити морські походи.
Наприкінці квітня 1648 р., дочекавшись 3-4 тис. татарського загону Тугай-бея, козацьке військо чисельністю близько 8 тис. чол. вийшло з Січі. Польське військо становило 15 тис. жовнірів (разом з реєстровими козаками). Військо Хмельницького оточило противника біля р. Жовті Води – у вирішальному бою 16 травня польське військо було повністю розгромлене. Щоб не допустити відступу у центральні райони України й об’єднання з військом Я.Вишневецького (обидва гетьмани стояли табором на лівому березі р. Росі поблизу Корсуня), Б.Хмельницький виступив проти головних сил противника. 26 травня полки М.Потоцького потрапили неподалік Корсуня у пастку й зазнали нищівної поразки. Обидва польські гетьмани потрапили до татарського полону.
Влітку 1648 р. до повсталих козаків приєдналися селяни й міщани. У червні на Лівобережній Україні швидко розгорілося народне повстання і до початку серпня вся тер-я Лівобережжя була звільнена від польського панування. На Правобережній Україні і західноукраїнських землях боротьба розгорталася значно складніше (багато міст-фортець). Народна боротьба у липні 1648 р. переросла у Селянську війну, яка тривала до 1652 р.
Польське військо з кінця червня концентрувалося на Волині. У вересні 1648 р. польське й козацьке війська зустрілися у битві біля с. Пилявців (нині Пилява Хмельницької обл.). Гетьман заманив сюди польське військо, яке 21 – 23 вересня було розгромлене. Після цієї перемоги Б.Хмельницький вирушив на захід, узявши в облогу Львів, а згодом Замостя. До середини листопада 1648 р. було звільнено увесь західноукраїнський регіон. Тут розпочалось формування державних інституцій – полково-сотенного територіально-адміністративного устрою. Вперше з часів Київської Русі виникла реальна можливість об’єднання українських земель. Однак 21 листопада 1648 р. Хмельницький укладає перемир’я з польським королем, за яким передбачалося повернення армії “на Україну”. На другий день нового 1649 р. (н. ст.) Хмельницький тріумфально в’їхав до Києва.
На початку 1649 р. гетьман переходить до розробки ідеї незалежності України: війна перетворюється на національно-визвольну. Головну мету своєї діяльності Б.Хмельницький виклав у розмові з польськими комісарами, які прибули у лютому 1649 р. до Переяслава для укладення мирної угоди: “виб’ю з лядської неволі весь народ руський. Якщо раніше за шкоду і кривду свою воював, то тепер воювати буду за віру православну нашу”. 25 лютого 1649 р. гетьман добився визнання де-факто автономії козацької України.
Влітку 1649 р. тривала Збаразько-Зборівська кампанія (10 липня – 17 серпня). Вона завершилася укладенням 18 серпня 1649 р. Зборівського договору, за умовами якого козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб, а козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. На цих землях влада належала гетьманові та його адміністрації.
2) осінь 1649 - червень 1652 рр. – невдачі та перемоги козацького війська, завершення Селянської війни.
Новий похід польського війська в Україну почався у лютому 1651 р. наступом на Поділля. Вирішальним моментом нового протистояння стала битва під Берестечком у червні 1651 р. (Б.Хмельницький потрапив у татарський полон, а козацький табір захопили поляки). Козацька держава втрачає автономію: згідно з умовами укладеного 28 вересня 1651 р. Білоцерківського договору козацький реєстр обмежувався до 20 тис. осіб, влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство, йому заборонялися зовнішні відносини, шляхта поверталася до своїх маєтків. Реваншем за цю поразку стала перемога у червні 1652 р. у битві під Батогом, у якій загинуло 8 тис. жовнірів, у тому числі половина всіх гусарів Речі Посполитої. Наслідками Селянської війни стало визнання Хмельницьким ліквідації великого землеволодіння і кріпацтва, зникнення стану великих і середніх світських землевласників, отримання привілеїв православною церквою та перетворення козацтва у провідний стан суспільства.
3) червень 1652 – серпень 1657 рр. – погіршення геополітичного становища України та активні пошуки союзників на міжнародній арені.
У 1652-1653 рр. Козацька армія була знесилена військовими походами, а економіка краю підірвана війною. Для продовження боротьби з Польщею Б.Хмельницький у 1654 р. уклав союз з Росією (8 січня 1654 р. Переяславська рада). Умови союзу з Росією закріпили т. зв. “Березневі статті”. Вони гарантували Україні широкі автономні права: укр. землі (Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства) перейшли під протекторат Російської держави; влада в автономії належала гетьману, який обирається військом і затверджується царем (Б.Хмельницький – пожиттєва влада); самоуправління, місцеву адміністрацію та суд; права і привілеї окремих станів; власну армію (60 тис. козаків); самостійну зовнішню політику (за винятком Польщі і Туреччини); автокефальність церкви; збір податків в Україні здійснювався лише місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем його представників. Загалом договір був складений так, що кожна з сторін трактувала його по-своєму. Однак з весни 1654 р. Московська держава вступила у війну проти Польщі.
Осінньо-зимова кампанія 1654 – 1655 рр. мала трагічні наслідки для України: у той час, коли козацьке військо вело бойові дії на території Білорусі, на Брацлавщину у листопаді 1654 р. вторглася 30-тисячна польська армія. На початку 1655 р. вона об’єдналася з татарами. До кінця березня завойовники спустошили Брацлавщину, взяли в неволю близько 200 тис. осіб. На початку листопада 1655 р. Швеція і Кримське ханство змусили Хмельницького відмовитися від ідеї возз’єднання Західної України і залишити Львів. У 1656 р. Росія та Річ Посполита без участі української делегації укладають Віленське перемир’я. Б.Хмельницький, надзвичайно цим обурений, з листопада 1656 р. розгорнув активну дипломатичну діяльність, спрямовану на пошуки нових союзників для боротьби з Польщею, та поновив переговори з Туреччиною, Швецією. Важливим кроком на шляху встановлення спадкового гетьманату стало обрання Корсунською радою у квітні 1657 р. гетьманом його сина Юрія. Однак реалізації планів Б.Хмельницького завадила смерть гетьмана 6 серпня (27 липня за ст. ст.) 1657 р.
Таким чином, основними підсумками Визвольної війни стали створення Української Козацької держави на чолі з Б.Хмельницьким, формування нової соціальної структури суспільства, поява національної ідеї та відродження православ’я.
16. Дати оцінку договору 1654 р. з Росією, охарактеризувати його зміст та наслідки для Козацької держави.
Спроби укласти союз з Росією Б.Хмельницький робив з 1648 р. – перший лист до царя був написаний відразу після перемог під Жовтими Водами й Корсунем у червні 1648 р., щоб відвернути виступ російського війська проти козаків і об’єднання з польською армією. Розпочати війну проти Польщі Росія на той час не мала достатніх сил. З січня 1649 р. дипломатичні зносини з Москвою були інтенсивними, однак без позитивних наслідків. У 1651 р. Хмельницький висловлює прохання прийняти козацькі землі під царську державу на договірних умовах (державний протекторат). У березні 1652 р. розпочалися переговори про умови можливого союзу. Наприкінці травня 1653 р. свій протекторат Україні запропонувала Туреччина. У червні 1653 р. російський цар Олексій Михайлович повідомив Хмельницького про свою згоду взяти Україну під свій протекторат. 1 жовтня 1653 р. Земський собор Московської держави ухвалив прийняти до її складу Військо Запорозьке.
З укр. сторони згоду на союз двох держав дала 8 січня 1654 р. Переяславська рада. Присутніми на раді були, за підрахунками М.Грушевського, 200 представників старшини та козацтва, у т. ч. 12 полковників (за іншими даними – 284 чол.). Протягом січня – лютого 1654 р. присягло 17 полків, понад 127 тис. чол., у тому числі 64 тис. козаків. Від присяги відмовилося вище духовенство, частина міщан Переяслава, Києва та Чорнобиля склала присягу лише під тиском козаків; не присягали Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив’янський полки. За деякими даними, до травня зволікала з присягою і Запорозька Січ. Проте має підстав говорити і про серйозний опір присяганню.
Умови союзу з Росією закріпили т. зв. “Березневі статті”. Вони гарантували Україні широкі автономні права: укр. землі (Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства) перейшли під протекторат Російської держави; влада в автономії належала гетьману, який обирається військом і затверджується царем (Б.Хмельницький – пожиттєва влада); самоуправління, місцеву адміністрацію та суд; права і привілеї окремих станів; власну армію (60 тис. козаків); самостійну зовнішню політику (за винятком Польщі і Туреччини); автокефальність церкви; збір податків в Україні здійснювався лише місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем його представників. Загалом договір був складений так, що кожна з сторін трактувала його по-своєму.
Оригіналів договірних статей істориками не знайдено, тому й оцінка союзу з Росією суперечлива:
деякі українські історики, історики Російської імперії ХІХ ст., а потім і радянські історики оцінювали даний договір як возз’єднання України з Росією;
історики права – як з’єднання на основі унії: реальної – тісний союз, ряд спільних установ центрального управління (російський історик Микола Дьяконов); персональної – обидві сторони мали спільного монарха, проте свої уряди (російський історик Василь Сєргєєвич);
встановлення васальної залежності від Москві – М.Грушевський;
договір Війська Запорозького з Росією – А.Яковлів;
тимчасовий військовий союз – В.Липинський;
конфедерація – сучасні українські історики О.Апанович, В.Горобець, О.Гуржій, Ю.Мицик, А.Рогожин, В.Смолій, В.Степанков. Проте Н.Яковенко вважає, що така оцінка договору необґрунтована, адже конфедерація передбачає рівноправне партнерство.
З весни 1654 р. Московська держава вступила у війну проти Польщі. Однак воєнні дії йшли на території Білорусі, а Брацлавщина наприкінці 1654 – на початку 1655 рр. зазнала нападу кримських татар та польської армії, які спустошили край та взяли у полон близько 200 тис. чол. У 1656 р. Росія та Річ Посполита без участі української делегації укладають Віленське перемир’я. Б.Хмельницький, надзвичайно цим обурений, поновив переговори з Туреччиною, Швецією. Однак реалізації планів Б.Хмельницького завадила смерть гетьмана у серпні 1657 р.
17. Проаналізувати процес становлення Української Козацької держави у роки Визвольної війни середини ХVІІ ст., визначити внесок Б.Хмельницького у її формування.
У роки Визвольної війни формується Українська Козацька держава. На початку 1649 р. гетьман під впливом вищих православних ієрархів (Єрусалимського патріарха Паїсія і Київського митрополита Сильвестра Косова) переходить до розробки ідеї незалежності України: війна перетворюється на національно-визвольну. Головну мету своєї діяльності Б.Хмельницький виклав у розмові з польськими комісарами, які прибули у лютому 1649 р. до Переяслава для укладення мирної угоди: “виб’ю з лядської неволі весь народ руський. Якщо раніше за шкоду і кривду свою воював, то тепер воювати буду за віру православну нашу”.
Першим визнанням з боку Речі Посполитої певної самостійності Козацької держави стало підписання 18 серпня 1649 р. Зборівської мирної угоди. За її умовами під владу гетьмана передавалась територія Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Польська шляхта мала покинути ці території. Козацький реєстр складав 40 тис. чол. На звільнених територіях почався процес формування органів влади, адміністрації, фінансово-економічних і військово-політичних структур.
Проте воєнні невдачі 1651 р. перервали процес творення української державності: у червні 1651 р. козацьке військо було розбите під Берестечком (Б.Хмельницький потрапив у татарський полон, а козацький табір захопили поляки). У вересні 1651 р. Б.Хмельницький змушений був підписати з Польщею Білоцерківський мирний договір. Його умови обмежували юрисдикцію Війська Запорозького тільки Київським воєводством, козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол., а польська шляхта дістала право повернутися в свої маєтки. Гетьман мав розірвати союз з татарами і взагалі не проводити зовнішньої політики.
Козацька держава будувалася за зразком Запорозької Січі (сувора військова централізація і народовладдя). Територія держави Б.Хмельницького складала ≈ 200 тис. кмІ (Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства), населення – понад 3 млн. чол. До цієї тер. вживалися старі назви – “Русь”, “Руська земля”, інколи – “Запоріжжя”, “Військо Запорізьке”. У ході війни з’явилася народна назва – “Україна”, а після Переяславської ради – “Мала Росія” або “Малоросія”.
Верховна влада в Україні належала гетьману (законодавча, виконавча і судова – визначав напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, очолював військо і був верховним розпорядником землі). Функції законодавчої влади мала також генеральна рада – розглядала питання війни і миру, відносин з іншими державами, обрання гетьмана, генерал. старшини, вручення їм атрибутів влади, а виконавчої – старшинська рада (функції уряду – полковники, генеральна старшина і козацькі урядники, скликалася 2-3 рази на рік і вирішувала всі законодавчі, адміністративні, господарські, зовнішньополітичні справи). Керівні посади займала генеральна (військова) старшина: наказний гетьман (командував окремими з’єднаннями під час бойових дій), обозний (керував постачанням армії, суч. мовою – міністр оборони), два судді, два осавули (відповідали за організацію і боєздатність військових частин), писар. Посаду генерального писаря при Хмельницькому займав І.Виговський.
Державна емблема – герб Війська Запорізького (козак з шаблею при боці і рушницею на лівому плечі). Столиця – Чигирин.
Адміністративний устрій держави – полково-сотенний. Полків (у 1649 р.) – 16 (пізніше ще кілька), полк ділився на 10-20 сотень. Полковники і сотники здійснювали військову і адміністративну владу (містами й селами управляли отамани, відновлювалось магдебурзьке право). Така адміністративна система гарантувала швидке виконання наказів та збір податків.
Військо у 1654 р. становило 60 тис. чол. Запорозька Січ отримала автономію і підпорядковувалася безпосередньо гетьману (не входила до жодного з полків).
Будівництво державного апарату вимагало великих фінансових затрат. Державна казна поповнювалася з трьох джерел: земельного фонду, з доходів від промислів і торгівлі та різних податків. Значні доходи давали сільські промисли, які здавалися державою в оренду: млини, винокурні, броварні, корчми. До військової скарбниці йшли і доходи з торгівлі та прикордонного торгового мита. Податки платили селяни й міщани. Загальна сума доходів військової скарбниці перевищувала 2 млн. польських злотих, що майже покривало державні витрати. Скарбові витрати йшли на військові потреби й утримання послів. До фінансового життя слід віднести й імовірні спроби карбувати в Чигирині власну монету, однак вона сама нумізматам невідома. У грошовому обігу використовувалися польські монети – злоті, таляри, червоні злоті; з 50-х рр. ХУІІ ст. зустрічаються російські гроші – рублі та єфимки; згадуються і турецькі леви або левки.
Великих змін зазнала соціальна структура суспільства: козацтво стало основним класом у суспільстві – право необмеженої участі в політичному житті (шляхта втратила панівне становище (зал. ≈ 300 родин), служила у війську та на державній службі); повернули свої привілеї православне духовенство і міщани (покозачилося від 50 до 80 % міського населення); селяни добилися ліквідації панщини (не юридичної, а фактичної) – особисто вільні землевласники платили податки до військової скарбниці за оброблювану ними землю, більш вигідно їм було переходити до стану міщан.
Українська держава здобула широке міжнародне визнання (Росія, Крим, Туреччина, Польща, Трансільванія, Молдавія, Венеція, Валахія, Швеція).

18. Визначити причини, особливості та етапи громадянської війни (“Руїни”) на українських землях у другій половині ХVІІ ст.
У історичній літературі період 50-80-х рр. дістав назву “Руїни” (гостра внутрішньополітична боротьба козацької старшини за гетьманську булаву супроводжувалася втручанням іноземних держав – Польщі, Туреччини, Російської держави і Кримського ханства).
Розпочалася громадянська війна у період гетьманування І.Виговського. У 1657 – 1658 рр. антигетьманське повстання підняли полтавський полковник М.Пушкар та кошовий Запорозької Січі Я.Барабаш. Збройна міжусобиця переросла у громадянську війну.
Основні причини громадянської війни (Руїни):
– провал зовнішньополітичного курсу Козацької держави (розпадається союз проти Польщі і загострюються відносини з Кримом);
– внутрішня політика І.Виговського сприяла загостренню соціальних суперечностей у суспільстві (відновлення великого землеволодіння та закріпачення селян, піднесення козацької старшини та ігнорування інтересів запорозьких і городових козаків);
– втручання в українські справи російського і польського;
– боротьба козацької старшини за гетьманську булаву.
Етапи громадянської війни:
1657 – 1663 рр. – визрівання причин громадянської війни, розкол України на Правобережжя та Лівобережжя;
Повстання 1658 р. та його придушення з допомогою татар змусили І.Виговського укласти союз з Польщею – Гадяцьку угоду 1658 р., за умовами якої Річ Посполита мала перетворитися у федерацію трьох держав: Польщі, Литви та України. Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення феодально-кріпосницьких порядків (усі права і вольності отримали лише козаки). Однак Гадяцька угода не була реалізована – розпочалася російсько-українська війна та повстання козацької старшини проти Виговського у вересні 1659 р. Перемога над цим військом під Конотопом не принесла користі гетьману. У вересні 1659 р. почалося повстання козацької старшини, під тиском якої у жовтні 1659 р. І.Виговський відмовляється від влади і виїжджає до Польщі. Гетьманом було удруге проголошено Ю. Хмельницького.
27 жовтня 1659 р. Ю.Хмельницький підписує новий Переяславський договір з Російською державою. За його умовами, цар мав давати дозвіл для переобрання гетьмана, призначення і усунення полковників, виступ у похід; гетьман втратив право закордонних зносин; збільшувалось число російських залог в Україні; Київська митрополія підпорядковувалась Московському патріархату. Однак підписання цієї угоди не вирішило українського питання: порозуміння з Москвою не було досягнуто, а українське суспільство залишалося роз’єднаним і цей розкол все більше поглиблювався. До того ж треба було відстояти у боротьбі з Польщею Правобережну Україну.
Нова кампанія боротьби з Польщею за українські землі розпочалася влітку 1660 р. Польсько-татарська армія, серед якої знаходились і прибічники Виговського, оточила і розгромила російське військо під містечком Чудновом (нині Житомирської обл.). Під тиском пропольськи налаштованої козацької старшини Юрій схиляється до союзу з Польщею. 17 жовтня 1660 р. під с.Слободищем гетьман підписав мирну козацько-польську угоду (Слободищенський трактат), яка в загальних рисах нагадувала Гадяцьку, але погіршувала становище Козацької держави. За її умовами Україна втрачала статус окремого Князівства Руського і право самостійної зовнішньої політики, та повертала маєтності польській шляхті і магнатам.
Опозицію проти гетьмана, яка виникла на Лівобережжі, очолив рідний дядько Юрія – Яким Сомко. У Переяславі він склав повторну присягу на вірність російському цареві і був проголошений наказним (тимчасовим) гетьманом. Україна фактично розкололася на дві частини, які воювали між собою: Лівобережжя під патронатом Москви, Правобережжя на боці Польщі. Однак одностайної єдності в обох регіонах не було (не всі полки Лівобережжя орієнтувалися на Росію, а на Правобережжі проти союзу з Польщею виступали народні маси). Це підсилювало анархію та невдоволення населення.
В умовах загального хаосу і безвладдя Юрій Хмельницький у січні 1663 р. відмовляється від гетьманської булави і йде в монастир. Наслідком його гетьманування став територіальний розкол України, який після обрання нових гетьманів доповнився політичним. Події 1663 р. стали апогеєм Руїни.
1663 р. – 1686 р. – боротьба між Лівобережжям і Правобережжям, спроби відновлення Української держави (об’єднати Правобережжя і Лівобережжя у одну державу намагалися П.Дорошенко (1668) та І.Самойлович (1674)).
Переможцем у боротьбі за владу на Правобережжі у 1663 р. вийшов переяславський полковник Павло Тетеря. На Лівобережжі переміг своїх конкурентів кошовий гетьман Запорозької Січі Іван Брюховецький. У жовтні 1663 р. польсько-татарське військо разом з полками П.Тетері переправилось на лівий берег. Ця остання спроба Польщі завоювати Лівобережжя завершилась невдачею вже у лютому 1664 р. До того ж на Правобережжі у 1664-1665 рр. розпочалося повстання народних мас проти польської шляхти, яке незабаром перетворилось на антигетьманське. Не справившись з ситуацією, П.Тетеря у квітні 1665 р. відмовляється від влади і виїжджає до Польщі.
Гетьман Лівобережної України І.Брюховецький своєю внутрішньою політикою (обмеження міського самоуправління, оподаткування міст на свою користь, ігнорування інтересів запорожців) теж стрімко втрачав довіру козацтва. У грудні 1665 р. він підписав з російським царем Московські статті, які ще більше обмежили автономні права України: розширювались повноваження російських воєвод та збільшувалась чисельність російських гарнізонів в українських містах, податки з українського населення мали збиратися під контролем воєвод і йти до царської скарбниці. На початку 1666 р. царські ревізори розпочали перепис населення Лівобережжя та його прибутків. На Переяславщині почалися збройні антимосковські та антигетьманські виступи.
Прискорило падіння авторитету І.Брюховецького у суспільстві укладення Андрусівського перемир’я 1667 р. між Польщею та Росією. За його умовами територію України було поділено на три частини: Лівобережжя залишалось під владою Росії, Правобережжя – Польщі, а Запорожжя мало перебувати під опікою обох держав. Розчарувавшись у відносинах з Росією, І.Брюховецький на початку 1668 р. проголошує війну Москві і Польщі. Однак “рятувати” Україну було вже запізно, 7 червня 1668 р. з гетьманом розправився натовп колишніх прихильників.
Гетьманом Правобережної України у 1665 р. був обраний П. Дорошенко. У 1666 р. він розгромив польські війська на Поділлі. Він також розпочав переговори з Туреччиною, які виявилися невдалими. У травні 1668 р. полки Дорошенка переправились на Лівобережжя, яке було охоплене антимосковським повстанням. Після смерті Брюховецького у червні 1668 р. П.Дорошенко був проголошений гетьманом усієї України і на деякий час об’єднав українські землі у одну державу. Однак Росія та Польща не визнали об’єднання України і гетьман змушений був вести війну на два фронти (проти нього була і Запорозька Січ). Активізація польських військ на Правобережжі змусила Дорошенка залишити Лівобережну Україну, призначивши наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многорішного. Д.Многогрішний, обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672), добився пом’якшення російсько-українських відносин (Глухівські статті 1669 р.). Росія повернула гетьманській адміністрації право збору податків, обмежила число міст, де мали бути російські гарнізони.
П.Дорошенко у цей час активізує переговори з Туреччиною: у березні 1669 р. Корсунська рада обговорювала перспективи прийняття турецького протекторату. У червні 1672 р. Дорошенка підтримав турецький султан і він розпочав війну з Польщею. Турецькі і українські війська оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова.
Однак від перемоги Туреччини Дорошенко майже нічого не виграв. Через безчинства татар, руйнацію фортець, роззброєння населення, сплата данини туркам гетьман став втрачав підтримку народних мас.
У цей час – у 1674 р. полки лівобережного гетьмана І.Самойловича та російські війська перейшли на правий берег та розпочали воєнні дії проти Дорошенка та його союзників – турок і татар. З осені 1674 р. у війну проти Дорошенка вступили і польські війська. Правобережжя було спустошене бойовими діями російських, польських і, особливо турецьких військ, оселі та фортеці зруйновані й спалені. У вересні 1676 р. П.Дорошенко складає гетьманські повноваження і здається Росії. Правобережжя ввійшло до складу Української держави І.Самойловича, тут був запроваджений і протримався два роки той же устрій, що і на Лівобережжі. Свої війська російський уряд з цієї території не вивів. Тому з 1677 р. почалася нова війна – російсько-турецька.
Наслідки громадянської війни (Руїни):
І. Територіальний і політичний розкол України у 1663 р., поділ її земель сусідніми державами: у 1681 р. Росія підписала Бахчисарайський договір з Туреччиною, у 1686 р. – “Трактат про вічний мир” з Польщею. Польща контролювала Правобережжя, Туреччина – Південну Київщину, Брацлавщину і Поділля (до 1699 р.), Російська держава – Лівобережну Україну і Запорізьку Січ.
ІІ. Великі демографічні втрати (найбільших втрат – від 65 до 90 % населення зазнала Правобережна Україна).
ІІІ. Занепад економічного життя.
У цілому період Руїни мав надзвичайно негативне значення для державності, суспільства та економіки України.

19. Дати оцінку соціально-економічним процесам на українських землях у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.
На Правобережжі Річ Посполита стала відроджувати порядки, які існували до Визвольної війни – активно відновлюється магнатське і шляхетське землеволодіння (на середину ХVІІІ ст. майже 40 магнатських родів контролювали 80 % території Правобережжя, захопивши не лише батьківські, а й королівські та шляхетські землі); народна колонізація (масові переселення селян з Волині, Галичини, Поділля у правобережні слободи) сприяла відродженню господарства краю; його основою стала фільварково-панщинна система, яка у сер. ХVІІІ ст. поширюється на всій території Правобережжя. На Лівобережжі земельна власність козацької старшини існувала у вигляді рангових і приватних (довічних) володінь. Зростанню козацько-старшинського землеволодіння сприяла політика гетьманського і царського урядів. Останній у 18 ст. все більше наділяв землею російських дворян.
Основу економіки у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. становило сільське господарство (землеробство і тваринництво). У період пізнього феодалізму підвищується врожайність зернових, технічних і городніх культур, поглиблюється господарська спеціалізація окремих регіонів (з сер. ХVІІІ ст.) – Лівобережжя і Слобожанщина – жито, картопля, тютюн, цукровий буряк, Південь – пшениця, цукровий буряк, соняшник. Земельні володіння поступово концентрувалися у руках козацької старшини (наймана праця) і російського дворянства, з поч. ХVІІІ ст. посилюються процеси закріпачення селян (остаточно у 1783). Тваринництво: конярство розвивалося спершу в інтересах армії, а потім – племінне (на Лівобережжі у 80-х рр. ХVІІІ ст. – до 200 кінних заводів, у гетьмана Розумовського – 5 тис. коней, з них 800 племінних); тонкорунне вівчарство. Успіхи тваринництва сприяли розвитку текстильних мануфактур. Особливо швидко мануфактури розвивалися на Лівобережжі і Слобожанщині, повільніше – на Правобережжі: винокурні, виробництво зброї, скляних та шкіряних виробів. Посилення економічних зв’язків між окремими регіонами (торгівля, чумацький промисел) сприяли розвитку національного ринку і включення України до системи всеросійського ринку. Елементи капіталізму вступають у протиріччя з основами традиційного феодального господарства.
Найбільш заможними у ХVІІІ ст. були шляхетські і старшинські родини Апостолів, Галаганів, Марковичів, Миклашевських, Скоропадських, Ханенків (Лівобережжя), Кондратьєвих, Голуховичів, Квіток, Ковалевських, Данилевських (Слобожанщина), Браницьких, Жевуських, Любомирських, Понятовських, Потоцьких, Чарторийських (Правобережжя). Саме з їх кола стали формуватися промислові підприємці.
Соціальна структура суспільства др. пол. ХVІІ–ХVІІІ ст. теж зазнала впливу капіталістичних елементів (станово-класова). Основними класами Лівобережної України були: шляхта, знатне військове товариство (заможні козаки, які виконували державну і військову службу), козацтво, духовенство, міщани і селяни.
Козаки у ХVІІІ ст. перетворилися: бідні у селян, заможні – на дворян (1785). Селяни були найнижчим станом суспільства. У 1701 р. Мазепа вводить дводенну панщину на Лівобережжі. У 1783 р. остаточно забороняються селянські переходи, кріпосне право встановлюється на Лівобережжі і Слобожанщині, а в 1796 р. – на Правобережжі та Півдні.
Посилення феодальних утисків у др. пол. ХVІІ–ХVІІІ ст. викликало невдоволення народних мас, яке досить часто перетворювалося на повстання і заворушення. Причинами народних виступів були майнове розшарування козацтва, зростання старшинського землеволодіння, посилення соціального, національного і на Правобережжі – релігійного гніту. Народні виступи мали антикріпосницький, національно-визвольний характер. Їх рушійними силами виступали козаки, селяни, міщани, православне духовенство.
Наприкінці ХVІІ ст. – на поч. ХVІІІ ст. народні повстання мали і політичне забарвлення: виступ у 1692 р. старшого писаря Генеральної Військової Канцелярії Гетьманщини Петра Іваненка (Петрика), повстання С.Палія 1702-1704 рр. на Правобережжі.
Посилення соціального і національного гноблення в умовах відсутності власної держави викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, яке переросло у гайдамацький рух. Гайдамаччина (від турец. “розбійник”, військові формування часто до 300-500 чол., спочатку займалися соціальним розбоєм) як форма антифеодальної і національно-визвольної боротьби виникає у першій пол. ХVІІІ ст.: повстання 1734-35 рр. (соціальний протест і політичні мотиви), 1750 р. і, особливо 1768 р. (у “коліївщині” добавилися релігійні мотиви – повстанці (≈ 2 тис. чол.) захопили Умань, жорстоко розправилися із магнатами, шляхтичами, євреями-орендарями, католицькими священиками.). У західноукраїнських землях (Галичина, Закарпаття, Буковина) народний протест проявився у русі опришків (з сер. ХV ст. до 20-30-х років ХІХ ст., з румун. “розбійник”, з пол. – винищувач, соціальний бандитизм). Особливого розмаху цей рух набув за життя Олекси Довбуша (1719-1745).
На Лівобережній Україні у ХVІІІ ст. виступи народних мас проти посилення феодальних утисків набули характеру “шукання козацтва” (Полтавщина, Новгород-Сіверщина, Слобожанщина). Найбільш знамените – повстання у с. Турбаях на Полтавщині (1789-1794): козаки і селяни, очолювані братами Рогачками та Семеном Помазаном, боролися проти панів Базилевських.
Отже, у др. пол. ХVІІ-ХVІІІ ст. на українських землях завершується формування феодальних відносин, складається велике землеволодіння та відбувається закріпачення селянства. Феодальні утиски викликають зростання антифеодальних рухів та народних повстань.

0

6

20. Проаналізувати політичний розвиток українських земель наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст., обґрунтувати причини ліквідації Російською державою автономного устрою України.
Наприкінці ХVІІ ст. українські землі виявились поділеними між сусідніми державами: Правобережна Україна перебувала під владою Польщі (у її складі залишались Волинь і Галичина); Лівобережна, Слобідська Україна і Запорожжя – під владою Російської держави.
На Правобережжі Річ Посполита стала відроджувати порядки, які існували до Визвольної війни:
– у 1699 р. ліквідується правобережне козацтво; українські землі знову були поділені на воєводства (Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське);
– активно відновлюється магнатське і шляхетське землеволодіння, фільварково-панщинна система у сер. ХVІІІ ст. поширюється на всю територію Правобережжя;
– відновлюється переслідування православної віри.
Гайдамацький рух і, особливо, Коліївщина 1768 р. значно послабили Річ Посполиту (у “коліївщині” добавилися релігійні мотиви – повстанці (≈ 2 тис. чол.) захопили Умань, жорстоко розправилися із магнатами, шляхтичами, євреями-орендарями, католицькими священиками.). Наприкінці 18 ст. Річ Посполита була розділена Австрією та Росією. Австрійська імперія приєднала Галичину (1772), Буковину (1775), а також контролювала Закарпаття. До Росії у 1793-1795 рр. відійшли Київщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина (1797 р. – Київська, Волинська та Подільська губернії).
Політика Російської держави на українських землях з кінця ХVІІ і, особливо у ХVІІІ ст. мала централізаторський характер. Особливістю політичного розвитку Лівобережної (Гетьманської) та Слобідської України у ХVІІІ ст. був поетапний наступ на автономні права України і включення її до складу імперії:
Вирішальним етапом у відносинах між Україною і Російською державою стало гетьманування І.Мазепи (1687-1708). У 1708-1709 рр. з метою відновлення автономного статусу України він перейшов на бік шведського короля і виступив проти Петра І. Після поразки у Полтавській битві 1709 р. Мазепа разом із своїми прибічниками (близько 4-5 тис. запорозьких козаків і 45 осіб зі старшинського оточення гетьмана) знайшов політичний притулок у с. Бендерах (в Молдавії, під владою Туреччини). Після смерті Мазепи гетьманом у вигнанні був обраний П.Орлик, який у 1710 р. склав проект першої Конституції (“Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська”).
У відповідь Петро І розпочав політику обмеження та ліквідації автономії України: 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І.Скоропадського (1708-1722 рр.), з 1709 р. діяльність гетьмана контролювалася резидентом; у 1720 р. вперше офіційно заборонено українську мову; з 1724 до 1727 р. Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія (утворена ще 1722 р.).
Повернуто частину прав та вольностей Україні було у 1727-1734 рр. (знову відновлено посаду гетьмана – ним став Данило Апостол). Д.Апостол провів судову реформу, ревізію землеволодіння, навів порядки у фінансах і сформував державний бюджет).
Після смерті Д.Апостола владу в Україні отримало “Правління гетьманського уряду” (3 росіян і 3 українців). Чергове повернення автономних прав Україні відбулося у 1750-1764 рр. за часів гетьманування К.Розумовського: провів судову реформу (Гетьманщина була поділена на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд), почав скликатися з’їзди старшини – Генеральні Збори (шляхетський парламент), модернізував військо (вдосконалив артилерію, ввів однакове озброєння та уніформу).
У 1764 – 1783 рр. було остаточно ліквідовано українську автономію: 1764 р. – ліквідовано гетьманство (влада перейшла до ІІ Малоросійської колегії); у 1775 р. – зруйновано Запорізьку Січ (25 тис. козаків було переселено на Кубань, 5 тис. запорожців заснували Задунайську Січ на території Туреччини, значна кількість козаків отримала статус селян); у 1781 р. – скасовано полковий устрій Лівобережжя (намісництва, а з 1796 р. – губернії, Слобожанщина – 1765); у 1783 р. запроваджується кріпосне право, а також ліквідовано козацтво як стан; у 1785 р. українську старшину зрівняно у правах з російським дворянством. Наприкінці ХVІІІ ст. Україна перетворилась на звичайну провінцію Російської імперії.
Катерина ІІ продовжила розпочату Петром І політику централізації України. Остаточна ліквідація гетьманства не викликала будь-якого протесту ні серед козацької старшини, ні серед простого народу. Російська влада запрошувала українську знать на державну службу та роздавала їй військові чини та дворянські титули. Для народу українські пани були нічим не кращими від російських. Ліквідація Запорозької Січі пояснюється непотрібністю Січі для боротьби проти кримських татар, претензіями на козацькі землі російських дворян та бунтівним статусом Січі (козаки брали участь у всіх народних повстаннях в Україні).
У 1783 р. до складу Російської імперії ввійшли відвойовані у Туреччини території Кримського ханства. Почалася активна колонізація Південної України – Новоросії. Вихід до Чорного моря, освоєння Півдня сприяли економічному розвитку Росії та України.
Отже, українська держава в обмеженому вигляді проіснувала на Лівобережній Україні до поч. 80-х років ХVІІІ ст. (на Правобережжі уряд Польщі скасував козацький устрій ще на поч. ХVІІІ ст.). Входження Правобережної України до складу Російської імперії мало позитивне значення для більшості українських земель, майже 80 % яких було об’єднано в межах однієї держави. Етнічне возз’єднання правобережних і лівобережних українців, поновлення позицій православної церкви сприяли консолідації української нації.

21. Проаналізувати соціально-економічний розвиток України у складі Російської імперії у першій половині ХІХ ст.
До складу Російської імперії у ХІХ ст. входили ≈ 80 % українських земель – Правобережна /Південно-Західний край/, Лівобережна /Гетьманська – Малоросія/, Південна /Новоросія/ і Слобідська Україна. Російський уряд у 1796 р. замість намісництв створює губернії: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У сер. ХІХ ст. Україна була поділена на 9 губерній (у ХІХ – на початку ХХ ст. українські землі, які входили до складу Російської імперії, називались Наддніпрянською Україною).
Головним сектором економіки в українських губерніях було сільське господарство, а стан аграрних відносин визначав, значною мірою, динаміку всього суспільного розвитку. У першій пол. ХІХ ст. в аграрній сфері переважало поміщицьке землеволодіння (в укр. землях ≈ 75 % усієї землі, і 60 % селян). Однак у розвитку с/г спостерігалися такі тенденції:
– занепадають поміщицькі господарства (технічна відсталість, зниження прибутків, заборгованість державі /понад 83 млн. крб. – наприкінці 50-х рр. майже кожен четвертий маєток був оформлений під заставу/);
– посилюється експлуатація селян: поміщицькі (Східна і Правобережна Україна), державні (Лівобережна і Південна Україна), удільні. Панщина становила 4-6 днів на тиждень, додаткові повинності /будівельні дні/, натуральний та грошовий оброки (державні селяни – феодальна грошова рента). На сплату селянських податків йшло майже 40 % селянських прибутків; селянські господарства підривало зростаюче обезземелення (необхідний мінімал. наділ – 5 дес., наявний – 1,2 дес. у Подільській губ.). Рятуючись від обезземелення, селяни переселялися (в Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край) або йшли на заробітки.
У 1847 – 1848 рр. на Правобережній Україні царські власті провели інвентарну реформу (спроба законодавчо врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпаків): у кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосницьких повинностей. Але визначати їх мав сам поміщик, уся земельна власність якого залишалася недоторканою. Все це сприймалося як прагнення державної влади увічнити кріпосницькі відносини. Тому селяни виступили проти інвентарної реформи. Царським властям довелося запроваджувати її силою.
У перш. пол. ХІХ ст. в аграрному секторі зароджуються капіталістичні відносини (Південна і Правобережна Україна) – товарне зернове землеробство (житниця Європи), товарне тваринництво, регіональна спеціалізація (поміщики Правобережної Укр. вирощували цукрові буряки, катеринославські і херсонські – льон, соняшник, картоплю, полтавські – коноплі і тютюн); формується заможна селянська верхівка (підприємців).
У промисловості глибокі капіталістичні зміни сталися у 30-40-х рр.: промисловий переворот на цукрових заводах і суконних мануфактурах (перехід від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики, технічний переворот) прискорив розвиток машинобудівної, металургійної і вугільної галузей промисловості. Головними галузями у перш. пол. ХІХ ст. були харчова і переробна (поміщицькі або державні підприємства; конкуренцію їм створювали купецькі – торгівельна фірма “К.М.Яхненко та Ф.С.Симиренко” у 40-х рр. відкрила три великі цукрові заводи у селах Ташлик, Руська Поляна й Городище Черкаського повіту Київської губ. – парові машини; Терещенки, брати Болдирєви). Формування національного ринку прискорювали чумаки (за один рік у 40-х рр. перевозили до 600 тис. возів різних товарів; найбільш популярним був Контрактовий ринок у Києві (за один день – тисячі контрактів), через чорноморські порти (Одеса, Херсон, Миколаїв) Україна все більше втягувалася до всеросійського ринку.
Розвиток капіталістичних відносин руйнував класову структуру феодального суспільства, виділяючи клас буржуазії (підприємці виділяються з середовища поміщиків, селян, міщан та купців) та клас найманих робітників (розорені селяни й ремісники). Станова система обмежувала отримання освіти: нижчі верстви населення мали право навчатися у парафіяльних двокласних школах; діти дворян, купців, службовців і заможних міщан – у повітових училищах,гімназіях, ліцеях; діти дворян – у гімназіях, ліцеях та університетах.
Отже, основою суспільного розвитку Російської імперії у перш. пол. ХІХ ст. стали дві суперечливі тенденції: криза феодальних і зародження капіталістичних відносин. Загострення протиріч між цими тенденціями викликало у сер. ХІХ ст. кризову (революційну) ситуацію в Російській імперії: кріпосне право заважало формуванню ринку вільної робочої сили, стримувало індивідуальне підприємництво та вільну ринкову конкуренцію; розвиток державного управління стримував громіздкий бюрократичний і, до того ж, корумпований апарат; розвитку капіталізму перешкоджав становий устрій; відсталість країни від передових країн Європи показала поразка Росії в Кримській війні 1853-56 рр. – навесні 1855 р. 8 повітів України були охоплені масовими селянськими виступами (“Київська козаччина”)). Вихід з кризи передова частина російських правлячих кіл (Олександр ІІ /1855-1881/) вбачала у розробці та впровадженні курсу реформ, спрямованих на модернізацію економіки (і політичних відносин).
22. Обґрунтувати необхідність реформ 60 – 70-х років ХІХ ст. у Російській імперії та їх наслідки для Наддніпрянської України.
Загострення протиріч між феодальними та капіталістичними відносинами викликало у сер. ХІХ ст. кризову (революційну) ситуацію в Російській імперії. Причини цієї кризи:
- кріпосне право заважало формуванню ринку вільної робочої сили, стримувало індивідуальне підприємництво та вільну ринкову конкуренцію;
- масові селянські виступи проти кріпацтва: навесні 1855 р. 8 повітів України були охоплені масовими селянськими виступами (“Київська козаччина”);
- великий корумпований бюрократичний апарат (за 100 років кількість чиновників збільшилася з 16 тис. у сер. ХVІІІ ст. до 100 тис. у сер. ХІХ ст.);
- становий устрій обмежував отримання освіти: нижчі верстви населення мали право навчатися у парафіяльних двокласних школах; діти дворян, купців, службовців і заможних міщан – у повітових училищах,гімназіях, ліцеях; діти дворян – у гімназіях, ліцеях та університетах;
- відсталість країни від передових країн Європи показала поразка Росії в Кримській війні 1853-56 рр.
Вихід з кризи передова частина російських правлячих кіл (Олександр ІІ /1855-1881/) вбачала у розробці та впровадженні курсу реформ, спрямованих на модернізацію економіки (і політичних відносин). Модернізація – це оновлення, вдосконалення, перетворення відповідно до сучасних вимог економіки. Російська модернізація була наздоганяючою – засвоєння передових технологій та економічних механізмів відбувалося під впливом більш розвинутих держав.
Першим кроком на шляху модернізації стала селянська (аграрна) реформа 1861 р. (робота над нею велася з 1857 р.):
– селяни отримали особисту свободу (“відкріплялися від землі”), цивільні і економічні права (розпоряджатися своїм майном, займатися торгівлею, підприємництвом, заводити фабрики, переходити в інші стани);
– селяни наділялися землею (викуп за польовий наділ становив 11 річних податків з селянського двору, виплачували за посередництвом держави 49 років, аж до 1906 р.). Ціна землі була завищена, селяни сплатили поміщикам на 50 % більше її справжньої вартості. До того ж, у ході реформи селяни втратили 1 млн. дес., тобто понад 15 % землі (“відрізки”, здавались поміщиками селянам в оренду). У 1863 р. право викупу землі отримали удільні селяни, а у 1866 р. – державні селяни (розміри їх наділів по всій Україні, за винятком Харківської губ., збільшилися на 15 % і майже вдвічі перевищували розміри наділів колишніх кріпаків);
– на певний час зберігалася панщина (“тимчасовозобов’язані”, протягом 20 років);
– зросла роль громади (недосконалий землеустрій, низький агротехнічний рівень обробітку землі, відсутність худоби і реманенту, соціальна диференціація селянства на куркулів, середняків та бідняків; паспортне закріпачення /на рік/).
Аграрна реформа 1861 р. проводилась з максимальним урахуванням поміщицьких інтересів, однак вона створила умови для розвитку капіталізму у сільському господарстві (поміщики Правобережної України і селяни-фермери Південної України – експортна сільськогосподарська продукція продавалася за демпінговими цінами, адже американське зерно було набагато дешевшим).
Велику роль у соціально-економічній модернізації країни (гармонізації і стабілізації) відіграли інші реформи 60-70-х рр.:
земська 1864 р. (місцеве самоуправління вибиралося з представників дворян, міщан, купців та селян – господарчі, освітні питання, медична допомога, поштовий зв’язок, статистика);
судова 1864 р. (безстановість судів, гласність судових засідань, незалежність від адміністрації; прокурор, адвокат, суд присяжних у карних злочинах);
освітня 1864 р. (доступність освіти для нижчих верств; певна автономія вузів);
військова реформа 1874 р. (модернізація війська, заміна рекрутчини загальною військовою повинністю, скорочення терміну військової служби до 6 – 7 років).
У 60 – 80-х рр. ХІХ ст. в українських губерніях завершується промисловий переворот. Характерними рисами капіталізації економіки Наддніпрянської України стали:
– індустріалізація – важка промисловість (вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна галузі) перетворилась в основу економіки, а головною металургійною базою України вже тоді був Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн. В кінці ХІХ ст. Україна виробляла майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % заліза і сталі; 85 % загальноросійського виробництва цукру і 50 % тютюну. 90-ті роки стали періодом промислового підйому.
– бурхливе будівництво залізниць (1880 – всі основні міста України і промислові центри Донбасу і Кривого Рогу, 1884 – Катеринославська залізниця).
– велику роль у важкій промисловості відігравав іноземний капітал (у 1900 р. його частка в Україні становила 80 – 90 %);
– лише 15 % підприємств в Україні виготовляли готову продукцію, а всі інші – постачали сировину для російських підприємств; найменш розвинутою була легка промисловість (тканини виробляли у домашніх умовах).
– українське суспільство залишалось аграрним.
У процесі модернізації склалася нова соціальна структура суспільства: більшість українського населення наприкінці ХІХ ст. складали селяни – 84 %, на Західній Укр. – 95,5 %; міське населення – 13 % (робітники – 1,5 млн., на Зах. Укр. – 400 тис.). Буржуазія в Україні була багатонаціональною – Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Чикаленки, Терещенки, Бобринські, Захаріаді (Бессарабія). Інтелігенція налічувала 24 тис. осіб з вищою і близько 17 тис. з середньою спеціальною освітою – 0,2 % всього населення (різночинська інтелігенція). Загалом соціально-класова структура була незавершеною.
23. Проаналізувати соціально-економічний розвиток Наддніпрянської України другої половини ХІХ ст., визначити особливості промислового перевороту на українських землях.
У 60 – 80-х рр. ХІХ ст. в українських губерніях у складі Російської імперії завершується промисловий переворот. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості – вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн, що вже тоді став головною металургійною базою України.
У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя ХІХ ст. виникли 17 великих металургійних заводів. Більшість з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів – завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам’янському (тепер – Дніпродзержинськ); французьких – Гданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського – поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр’ївського – у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам’яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості України. На багатьох заводах адміністративно-управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями. В кінці ХІХ ст. Україна виробляла майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % заліза і сталі; 85 % загальноросійського виробництва цукру і 50 % тютюну. 90-ті роки стали періодом промислового підйому.
Капіталістам-іноземцям на поч. ХХ ст. в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об’єднань, переважна більшість прибутків яких спливала закордон. Франція і Бельгія інвестували в кам’яновугільну, машинобудівну, металообробну промисловість, Німеччина – в машинобудівну, металообробну промисловість.
Значного розвитку набули і традиційні для України галузі промисловості, пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції, передусім цукрова. Загальна кількість цукрових заводів в Україні з початку 60-х до середини 90-х рр. зменшилася з 247 до 153 (зі збільшенням загальної кількості робітників з 38 тис. до 78 тис.). Виробництво цукру на них зросло в 14 разів: з 1,6 млн. до 23 млн. пудів (84 % виробництва всієї Російської імперії). Щоб не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, найбільші цукрозаводчики України 1887 р. у Києві об’єдналися в цукровий синдикат – перше у Російській імперії капіталістичне монопольне об’єднання. Вже через 5 років у його підпорядкуванні перебувало понад 90 % усіх цукрових заводів України.
Наприкінці ХІХ ст. тут виникають перші великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони випустили 233 паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні становила 8417 км. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, обслуговувало всю імперію з її найдовшими у світі залізничними магістралями. Всі головні залізниці спрямовувалися до великих промислових і культурних центрів Росії та Прибалтики. В Україні будівництво залізниць йшло бурхливо: перша залізниця Одеса – Балта почала працювати у 1865 р., у 1880 р. – залізниці з’єднали всі основні міста України і промислові центри Донбасу і Кривого Рогу, з 1884 р. запрацювала Катеринославська залізниця.
Фактично однобічний, колоніальний характер мав товарообмін. Лише 15 % підприємств в Україні виготовляли готову продукцію, а всі інші – постачали сировину для російських підприємств; найменш розвинутою була легка промисловість (тканини виробляли у домашніх умовах). Готові товари, що завозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, накопичення капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Гужові дороги в Україні у той час набули слави найгірших у Європі. Перевезення вантажів водними артеріями було розвинуте слабше. Частка пароплавів серед суден річкового флоту була не більше однієї шостої. Майже всі несамохідні судна були дерев’яними, а пристані не мали причалів, вантажно-розвантажувального обладнання. Однак в Україні розвивається річковий та морський транспорт – по річках України ходило 220 пароплавів. У 70-ті роки завершується процес створення телеграфної мережі в Україні.
Все ж, українське суспільство залишалось аграрним. Зросла роль України у експорті сільськогосподарської продукції за кордон. Її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90 %. На Україні збирали 43 % свіжого врожаю ячменю, 20 % - пшениці, 10 % – кукурудзи. Переважна більшість українських селян потерпала від нестатків. За своє майно (хату, землю, худобу) селянин повинен був сплачувати значні податки на користь держави, а поміщикам – викупні платежі за своє особисте звільнення з кріпацтва і за земельний наділ. Малоземелля змушувало більшість селян постійно орендувати у поміщиків землю за виробітки, найматися до заможних односельців або поміщицьких економій. Добра половина господарств мала не більше, ніж по 5 десятин. У середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, тоді як на один поміщицький маєток – 507. Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і наймалися на фабрики та заводи. Наприкінці ХІХ ст. в Україні налічувалося до двох мільйонів сільськогосподарських робітників.
Для аграрного сектора були характерні два типи господарств, що розвивались за американським та прусським шляхами розвитку. Перший переважав у господарствах півдня України та господарствах державних селян та козаків Правобережжя та Лівобережжя, другий – в селянських господарствах Правобережної та Лівобережної України. Наприкінці ХІХ ст. в 6 з 9 губерній переважала капіталістична система господарювання (Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Київська, Подільська, Херсонська та Волинська), у 2 – х – змішана система (Полтавська та Харківська), відробіткова – в одній (Чернігівська).
У процесі модернізації склалася нова соціальна структура суспільства: більшість українського населення наприкінці ХІХ ст. складали селяни – 84 %, на Західній Укр. – 95,5 %; міське населення – 13 % (робітники – 1,5 млн., на Зах. Укр. – 400 тис.). Буржуазія в Україні була багатонаціональною – Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Чикаленки, Терещенки, Бобринські, Захаріаді (Бесарабія). Інтелігенція налічувала 24 тис. осіб з вищою і близько 17 тис. з середньою спеціальною освітою – 0,2 % всього населення (різночинська інтелігенція). Загалом соціально-класова структура була незавершеною.
У другій половині ХІХ ст. відбувається умовний поділ України на два регіони: промислово-розвинений Південно-Східний та аграрно-відсталий Північно-Західний. Українська промисловість розвивалась у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас мала свої особливості.
24. Дати оцінку суспільним рухам першої половини ХІХ ст. на українських землях у складі Російської імперії.
Політичний розвиток українських земель у складі Російської імперії характеризувався посиленням політичної реакції, феодально-кріпосницьких порядків та переслідуванням українських рухів. Реакцією суспільства на політику самодержавства у першій половині ХІХ ст. були опозиційні суспільні рухи: російський (масони і декабристи – прихильники конституційного ладу), польський (відродження Польської держави на Правобережжі) та український національний.
Російський опозиційний рух (дворянський) в Україні був представлений масонськими ложами і декабристськими організаціями. Масонські ложі: 1818-22 – “З’єднані слов’яни у Києві” (польська), 1818-19 – “Любов до істини” у Полтаві: Мих.Новіков – були першими таємними політичними товариствами, які ще не мали яскраво виражений національний; “Малоросійське товариство” (1821) В.Лукашевича захищало ідею державної незалежності України, ліквідації кріпацтва і запровадження європейських форм державного устрою.
Декабристський рух (офіцери російської армії) мав на меті встановлення у Росії конституційного ладу, однак він не зміг виробити спільної концепції щодо методів реалізації своїх планів, внутрішнього устрою держави та статусу національних окраїн: 1815-16 рр. – “Залізні персні” у Кам’янці-Подільському, 1821 р. у Тульчині (на Поділлі) – Південне товариство (полковник Павло Пестель і Олександр Юшневський), 1823 р. у Новограді-Волинському – “Товариство об’єднаних слов’ян” (Андрій і Петро Борисови, у 1825 об’єдналися з Південним товариством). Лише програма “ТОС” вимагала утворення федеративної слов’янської держави.
Польський опозиційний рух на Правобережній Україні (1830-31 рр.) був спрямований на відродження Польської держави. Протягом 30-40-х рр. тут зіткнулися російські і польські порядки, звичаї і впливи (російська влада закрила Віленський ун-т та Кременецький ліцей, 1838 р. на Правобережжі скасовано церковну унію і насильно запроваджено православ’я).
Формування українського національного руху розпочалося наприкінці ХУІІІ ст. Першим осередком українського національного відродження стала Слобожанщина – у 1805 р. у Харкові було відкрито університет – єдиний на той час вищий навчальний заклад у Наддніпрянській Україні. У 1816 – 1819 рр. у Харкові друкується перший масовий популярний часопис “Український вісник”. У 20-х рр. студенти університету А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Корсун утворили літературне об`єднання під назвою “Харківські романтики”. У своїх творах вони оспівували військові походи запорожців та козацькі суспільні порядки. У 1834 р. у Харкові були видані “Малоросійські повісті”, автор яких Григорій Квітка-Основ`яненко був визнаний “батьком української прози”. Продовженню процесів українського національного відродження на Правобережній Україні сприяло заснування у 1834 р. Київського університету.
Теоретичну програму українського національного відродження запропонувало у 40-х рр. ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське товариство (кін. 1845 – поч. 1846 р., М.Гулак, М.Костомаров, В.Білозерський, Т.Шевченко, П.Куліш та ін.). Соціальна програма кирило-мефодіївців вимагала скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу, політичні зміни ґрунтувалися на принципах християнської етики, ідеї слов’янської федерації та лібералізму (особистої свободи людей, незалежної від їхнього соціального статусу). Діяльність товариства була обмежена науковими дискусіями та просвітницькою діяльністю серед учнівської молоді. На поч. квітня 1847 р. товариство було розкрите й розгромлене.
Отже, суспільні рухи першої половини ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні відображали найбільш гострі проблеми соціально-політичного розвитку і містили вимоги ліквідації кріпосного права, ухвалення конституції Російської імперії та національного відродження українського народу.
25. Охарактеризувати процес національного відродження в Наддніпрянській Україні у першій половині ХІХ ст., дати оцінку діяльності Кирило-Мефодіївського товариства.
Формування українського національного руху розпочалося наприкінці ХVІІІ ст. із відродження автономістичних настроїв козацької старшини: діяльність на Лівобережжі Герольдичної комісії по визнанню дворянських титулів (1797-1835) викликала сильний інтерес до історії серед провідної верстви українського суспільства (Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, маршалок шляхетства Роменського повіту Василь Полетика, Андріян Чепа, Федір Туманський). Цей інтерес підсилювався практичними потребами багатьох козацьких старшин – герольдія не визнала дворянства і наказала виключити з дворянських книг близько 23 тис. чол. із 100 тис. претендентів.
Для розвитку українського національного відродження велике значення мало видання у 1798 р. в Петербурзі поеми І.П.Котляревського “Енеїда”, написаної українською народною мовою, народної за змістом і духом. “Енеїда” започаткувала нову українську літературу і перетворення народної мови на літературну. У 1819 р. на сцені Полтавського театру вперше були поставлені п’єси І.Котляревського “Наталка-Полтавка” і “Москаль-Чарвник”, написані теж українською мовою.
Великий вплив на укр. національне відродження мали французька революція, наполеонівські війни та ідеї романтизму (прославлення народу, його пісенної культури, традицій). Вплив романтизму був особливо відчутним на Слобожанщині, де у 1805 р. у Харкові за ініціативою місцевого діяча В.Каразіна було відкрито університет – єдиний на той час вищий навчальний заклад у Наддніпрянській Україні. У 1816 – 1819 рр. у Харкові друкується перший масовий популярний часопис “Український вісник”. У 20-х рр. студенти університету А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Корсун, І.Срезневський утворили літературне об`єднання під назвою “Харківські романтики”. У своїх творах вони оспівували військові походи запорожців та козацькі суспільні порядки. І.Срезневський у 1833 – 1838 рр. у Харкові видав шість книжок фольклорно-історичної збірки “Запорожская старина”, яка стала своєрідним маніфестом українського романтизму. У 1834 р. у Харкові були видані “Малоросійські повісті”, автор яких Григорій Квітка-Основ`яненко був визнаний “батьком української прози”. Продовженню процесів українського національного відродження на Правобережній Україні сприяло заснування у 1834 р. Київського університету.
Теоретичну програму українського національного відродження запропонувало у 40-х рр. ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське товариство (кін. 1845 – поч. 1846 р., М.Гулак, М.Костомаров, В.Білозерський, Т.Шевченко, П.Куліш та ін.). Соціальна програма кирило-мефодіївців вимагала скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу, політичні зміни ґрунтувалися на принципах християнської етики, ідеї слов’янської федерації та лібералізму (особистої свободи людей, незалежної від їхнього соціального статусу). Діяльність товариства була обмежена науковими дискусіями та просвітницькою діяльністю серед учнівської молоді. На поч. квітня 1847 р. товариство було розкрите й розгромлене.
Українське національне відродження мало культурницький характер (література, фольклор) і не загрожувало політичній системі Російської імперії. Однак покарання учасників КМТ виявилося досить жорстоким.
26. Дати оцінку суспільним течіям та рухам в Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ ст.
У другій пол. ХІХ ст. відбулося певне пом’якшення політичного режиму і збільшення прошарку інтелігенції. Різні течії російського опозиційного руху виступили із власним баченням шляхів модернізації Російської імперії:
народницький (60 рр. ХІХ ст. – поч. ХХ ст., головна мета - селянська революція під керівництвом інтелігенції):
У 60 – 80-х рр. як у російських, так і в українських губерніях (Київ, Одеса, Чернігів) виникають нелегальні народницькі організації, які підтримували між собою зв`язки та підпорядковувались центральній організації “Земля і воля” в Петербурзі. Піддаючи критиці капіталістичні зміни в російському суспільстві, революційні народники вбачали ідеал суспільного ладу в самоврядній селянській общині, через яку після ліквідації самодержавства планувалось перейти до соціалізму. Для пропаганди своїх поглядів серед селянства народники розпочали “ходіння в народ” (вони постійно мешкали у селах, працюючи писарями, вчителями, фельдшерами, ковалями, і проводили бесіди з селянами). Народники вважали, що селянство “по духу” вже є соціалістичним, а самодержавство позбавлене соціальної бази в суспільстві – все це, на їх погляд, і мало обумовити соціалістичну революцію. Однак селянство, яке зажадало передачі землі не колективу, а в приватну власність, не підтримало народників. “Ходіння в народ” закінчилось поразкою. Наприкінці 70-х років у народницькому русі відбувся розкол на дві організації: поміркований “Чорний переділ” та більш радикальну “Народну волю”. Її члени – А. Желябов, С. Перовська, М. Кибальчич – стали на шлях індивідуального терору проти царських урядовців і самого царя. 1 березня 1881 р. під час одного з таких терактів загинув цар Олександр ІІ, однак смерть царя не підштовхнула російське суспільство до революції, як сподівались народники, а стала приводом для припинення ліберальних реформ, у першу чергу – політичної, яка могла б перетворити Російську імперію на конституційну монархію.
ліберальний (70-ті – 1881 р., земства вимагали конституційних реформ у Росії; найбільш опозиційним було Чернігівське земство).
марксистський (найбільш популярний). На початку 1875 р. в Одесі виникає “Південноросійський союз робітників” – перша політична організація пролетаріату в Україні. Члени цього “союзу” висунули вимоги політичних свобод і “визволення робітників з-під гніту капіталізму”. У 80-х рр. виникають нелегальні марксистські групи і гуртки у Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні. У 90-х рр. ідеї марксизму розповсюджуються у промислових регіонах України. У 1897 р. у Києві і Катеринославі, за прикладом Петербурга, виникають “Союзи боротьби за визволення робітничого класу”. Члени цих союзів займаються пропагандою ідеології марксизму, суть якої полягає у неминучості соціалістичної революції та встановлення політичної влади пролетаріату у формі диктатури. Результатом діяльності марксистських гуртків було посилення соціального напруження у суспільстві і утворення політичних партій. Пропагандистами марксизму в Україні виступали вчені Київського університету М.Зібер та С.Подолинський.
Розвиток українського національного руху у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. пройшов декілька етапів: 60-70 рр. – культурно-освітній (громадівський) і у 90-ті рр. – поч. ХХ ст. – політичний (завершився утворенням партій).
Громади – культурно-освітні організації, які ставили своїм завданням поширювати національну ідею шляхом видання книг, журналів, проведення вечорів і створення недільних шкіл).
У своєму розвитку громадівський рух пройшов два етапи:
1) українофільський (культурно-просвітницький) кін.50-поч.60-х рр.: 1859 р. було засновано першу укр. громаду у Петербурзі, а у 1861 р. – у Києві (В.Антонович) та в інших містах Наддніпрянської України. У 1863 р. було розгромлено Полтавську і Чернігівську громади, проведено арешти у Києві та Харкові і закрито усі недільні школи. Таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва (1863) заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань.
2) науково- політичний у 70-х рр. (Київ – Стару Громаду очолив проф. В.Антонович, Полтава, Чернігів, Харків, Єлисаветград і Одеса) (з видавничою діяльністю і обговоренням національних справ). У 1873 р. Київська громада виступила з вимогою федеративного устрою Росії з наданням широкої автономії для України (Одеська громада – більш радикальна), проте після Емського указу 1876 р. про заборону української мови в Україні її було розігнано.
80-ті роки ХІХ ст. увійшли в історію українського руху як “мертві” – розвивалися культурна і наукова галузі (до політичної боротьби за федеративний устрій Росії закликав за кордоном М.Драгоманов).
У 90-х рр. ХІХ ст. український національний рух політизується. Перші чіткі політичні вимоги висунуло таємне товариство “Братство тарасівців” (1891-93, І.Липа, Б.Грінченко та Мих. Коцюбинський): широка політична автономія України (самостійність), захист культурних та соціальних прав українського народу. Активну підтримку ідеї “Братства” знайшли серед українських студентів, за винятком ідеї самостійності України (проти – старе культурницьке покоління та молоді українські соціалісти). Подальше втілення програма братства отримала в діяльності різних національних партій самостійницької орієнтації.
27. Проаналізувати адміністративно-політичний статус та соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у кінці ХУІІІ – на поч. ХХ ст.
Після розділів Польщі наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі – Закарпаття, Галичина і Буковина – увійшли до складу Австрійської імперії. Закарпаття входило до складу Угорського королівства і в адміністративному плані підпорядковувалося Братиславському намісництву. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий край „Королівство Галичини і святого Володимира”. Буковина, яка мала статус герцогства, до 1849 р. входила до складу Галичини на правах окремого округу.
Населення західноукраїнських земель становило 7 млн. осіб. Більшість населення цих земель складали українці (70 % усього населення регіону), однак частіше їх звали “русинами” або використовувались місцеві назви – гуцули, лемки, бойки, буковинці. Крім українців (“русинів”) на західноукраїнських землях мешкали поляки, румуни, угорці, євреї, німці та інші народи.
Західноукраїнські землі у ХІХ ст. виконували роль аграрно-сировинного придатку Австрійської імперії. Найбільш розвинутим регіоном була Галичина (тут проживало 3,5 млн. чол., адміністративна влада належала німецьким і польським землевласникам). Основу її економіки становило відстале сільське господарство (у 1796 р. у Галичині було відновлено панщину і фізичні покарання селян). Промисловість Галичини знаходилася в початковій стадії розвитку і лише у 1843 р. з’явилися перші парові машини на 20 кінських сил. Вартість продукції галицької промисловості становила 5 % вартості продукції всіх промислових підприємств імперії. Буковина (влада належала німцям і румунським боярам) і Закарпаття (проживало 300-тис. чол., підпорядковувалося Угорщині) піддавалися ще більшим утискам з боку феодалів, які не дбали про економічний розвиток цих земель, а використовували їх природні багатства і сировину.
Австрійський уряд у квітні 1848 р. скасував у Галичині панщину, декларував демократичні свободи (непорушність національності й мови) і заснував наприкінці 1848 р. у Львівському університеті кафедру укр. мови (очолив Я.Головацький).
У 1867 р. Австрія перетворилася на конституційну монархію – Австро-Угорську імперію (була поділена на дві частини). Галичина і Буковина ввійшли до австрійської частини імперії, а Закарпаття – до складу її угорської частини. У 1873 р. Галичина отримала автономію (до компетенції Галицького сейму належало право виносити рішення, що стосувалися культури, освіти і суспільної опіки.
Низький рівень агротехніки, малоземелля, високі податки, тиск з боку австрійської адміністрації – все це гальмувало розвиток ринкових відносин в Західній Україні та призводило до масової еміграції українців в Європу та інші країни світу.
У соціально-економічному житті західноукраїнських земель найбільш тяжким було становище селян, які страждали від малоземелля і проблему аграрного перенаселення намагалися вирішити за допомогою еміграції до США і Канади, Бразилії і Аргентини. Покращити життя сільського населення мав на меті кооперативний рух – близько 500 кредитних організацій, кооперативних магазинів, культурницькі організації – “Просвіта” (у 1914 р. мала 77 філій та бл. 3 тис. читалень). У цей час виникли спортивно-пожежні товариства “Сокіл” (1898) і “Січ” (1900), які стали зародком майбутнього українського війська.
Розвиток фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях у 70 – 90-ті рр. ХІХ ст. охопив такі галузі: лісопильну, нафто-, соледобувну, паперову, тютюнову, цегельну, металообробну. В інших галузях переважали дрібні підприємства. Великий вплив на розвиток промисловості наприкінці ХІХ ст. справив іноземний капітал (австрійський, нім., англ., фр.). Втягнувшись у світові ринкові відносини, західноукраїнські землі виконували роль постачальника сільськогосподарської сировини та напівфабрикатів і ринку збуту готових фабричних виробів Заходу.
Отже, політичне життя західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії було більш активним, ніж на східних землях, хоча соціально-економічне становище набагато тяжчим. Політичні реформи австрійського уряду перетворили Галичину на базу українського національного відродження у ХІХ ст. Однак стримування промислового розвитку краю та малоземелля зумовили початок у 70-90-х рр. ХІХ ст. трудової еміграції із Західної України.
28. Визначити основні течії у суспільному русі західноукраїнських земель у ХІХ – початку ХХ ст.
На початку ХІХ ст. територія Галичини, Буковини та Закарпаття входила до складу Австрійської імперії. Більшість населення цих земель складали українці. Однак частіше використовувалось поняття “русини” або місцеві назви – гуцули, лемки, бойки, буковинці та ін. Крім українців (“русинів”) на західноукраїнських землях мешкали поляки, румуни, угорці, євреї, німці та інші народи.
Українське національне відродження у Західній Україні розпочинається у 20 – 30-х роках ХІХ ст., його ініціаторами стало греко-католицьке духовенство. На початку 30-х років у Львові виникає культурне об’єднання “Руська трійця”, до складу якого входять студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії – М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Політичним ідеалом “Руської трійці” була слов’янська федерація. У літературному збірнику “Русалка Дністрова” (Будапешт, 1837 р.) вони оспівували національно-визвольний рух українського народу та його ватажків – Довбуша, Морозенка, Бойчука та ін. Влада заборонила альманах, а незабаром “Руська трійця” розпалася. Однак цей гурток заклав нову демократичну культуру в Галичині, засвідчив про формування об’єднаної української нації.
Під тиском революційних подій в Європі австрійський уряд ліквідував у 1848 році кріпосне право в Галичині та Буковині, а у 1853 р. – у Закарпатті. У квітні 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією. Українці отримали можливість організувати орган місцевого самоврядування в Галичині – Головну Руську Раду, яку очолив Г. Яхимович. Рада представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним австрійським урядом протягом 1848 – 1851 рр. Однак національному та політичному відродженню українців у Галичині перешкоджав опір з боку польського населення, яке створило свій політичний орган – Центральну Народну раду і вважало Галичину польською територією. У суспільному житті та освіті панували німецька, польська та угорська мови. Українська мова не мала доступу у суспільно-культурну сферу на західноукраїнських землях.
У 1849 р. у Львівському університеті була відкрита кафедра української мови, першим професором якої став Я. Головацький. Однак незабаром Я. Головацький перейшов на позиції слов’янофільства і виступив за русифікацію Галичини. У 50-х роках його підтримала частина західноукраїнської інтелігенції, яка розчарувалась у майбутньому політичного розвитку Галичини у складі Австрії. Була висунута концепція “єдиного російського народу”, представниками якого були мешканці Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття – “русини”. Ця течія у суспільно-політичному житті Західної України отримала назву “москвофільської” або “русофільської”. Їй протистояли “народовці”, що виступили за об’єднання східних і західних українців (молоде покоління інтелігенції). До їх числа належали Ф. Заревич, В. Шашкевич, В. Згорський, Ю. Федькович, С. Смаль-Стоцький. У 1885 р. вони створили “Народну Раду” на чолі з Ю. Романчуком. Народовці отримали перемогу над “москвофілами” на виборах у парламент Галичини у 1891 та 1897 роках.
У Львові народовці у 1863 р. заснували першу громаду, а у 1868 р. – товариство “Просвіта” на чолі з викладачем гімназії О. Вахненіним. Діяльність “Просвіти” мала науково-просвітницький характер – відкривались читальні, друкувалась і розповсюджувалась література з історії та етнографії України та ін. Мета діяльності товариства – піднести національну свідомість українців, зберегти українську мову, сприяти росту писемності та культури серед українців. Аналогічні “Просвіті” функції виконували і москвофільські науково-просвітницькі товариства: “Галицько-Руська Матиця”, “Товариство імені М.Качковського” та ін.
У середині 70-х років в українському русі виникає радикальна течія на чолі з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким. Франко, погляди якого сформувалися під впливом ідей М.Драгоманова, популяризував у Львові ідеї соціалізму. Через часописи “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Світ” радикали закликали до політичної діяльності у другій половині 70 – 80-х роках широкі народні маси.
У 90-х роках ХІХ – на початку ХХ ст. на західноукраїнських землях виникають напівтаємні військово-спортивні товариства: “Сокіл” (1894 р.), “Січ” (1900 р.), “Пласт” (1911 р.). Мета їх діяльності полягала у навчанні військовій справі української молоді для майбутньої боротьби за незалежність.
У жовтні 1890 р. у Галичині була створена Русько-українська радикальна партія, яку очолили І. Франко, М. Павлик. Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас селянська партія соціальної орієнтації. Головною метою її діяльності було досягнення національно-територіальної автономії Східної Галичини та Північної Буковини у складі Австро-Угорської імперії. Однак більшість західноукраїнських політичних діячів вважала національно-територіальну автономію лише перехідним етапом до державної незалежності, тому в грудні 1889 р. за ініціативою І. Франка, Ю. Романчука, Д. Савченка була організована Українська національно-демократична партія, яка виступала за повну політичну незалежність всіх частин української нації та проведення реформ соціалістичного типу.
Таким чином, на початку ХХ століття у Західній Україні завершився процес формування національних політичних організацій.
29. Дати оцінку соціально-економічному розвитку Наддніпрянської України на початку ХХ ст.
Розвиток Російської імперії і України на поч. ХХ ст. характеризується вступом країни у епоху імперіалізму, переходом до індустріалізації, політизацією суспільних рухів та піднесенням націонал. руху.
Українська економіка на поч. ХХ ст. була складовою частиною загальноросійського економічного комплексу. Після промислового підйому 90-х рр. ХІХ ст. промисловість Росії у 1900-1903 рр. пережила тяжку економічну кризу, яка охопила вугледобувну, залізорудну, металургійну галузі: відбулося скорочення будівництва залізниць у 4 рази, видобутку залізної руди в Криворіжжі – у 1,5 рази, не працювало 13 доменних печей та 81 вугільна шахта в Донбасі, кількість безробітних становила понад 100 тис. робітників. 1904-1908 рр. позначені депресією, і лише у 1909-1913 рр. почалося промислове піднесення.
За рівнем концентрації промислового виробництва Україна на поч. ХХ ст. займала 1 місце у Російській імперії та одне з перших місць у світі. Економічна криза стала каталізатором монополістичних процесів у металургійній, кам’яновугільній, залізорудній галузях: синдикати “Продвагон” (1901), “Продамет” (1902), “Трубопродажа” (1902), “Гвоздь” (1903), “Продвугілля” (1904, складався з 15 акціонерних товариств і контролював 75 % видобутку вугілля у Донецькому басейні). Особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів (найбільш передовий – промисловий Південь, дрібнобуржуазний аграрний – Правобережжя і відсталий кріпосницький – Лівобережжя) та спеціалізація промислових районів (Донбас був центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, Кривий Ріг – залізорудної, Правобережжя і деякою мірою Лівобережжя – цукрової). За станом на 1913 р. Україна виробляла 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату, 20,2 % машинобудування. На великих підприємствах (понад 500 осіб) в Україні працювало понад 44 % усіх робітників, у той час як у США – 33 %. При цьому Україна залишалася аграрно-сировинним придатком Російської імперії.
На поч. ХХ ст. Україна була сільськогосподарським краєм, де проживало 80 % селянського населення. Аграрна реформа 1861 р. не покращила селянське життя. Хоча українські поміщики до революції 1905-1907 рр. продали понад 1/3 свої земель (на Півдні ≈Ѕ), майже половина селянських дворів по всій Україні були безземельними (5 дес. землі не вистачало для прогодування сім’ї).
Приступити до прогресивних перетворень у державі змусили царський уряд російсько-японська війна 1904-1905 та революція 1905-1907 рр.
– у політичній галузі під впливом революції (Маніфест 17 жовтня 1905 р.) розпочався процес створення партій, обмеження царської влади дорадчим органом (Державна дума) та введення деяких громадянських свобод (недоторканість особи, свобода совісті, друку, зборів, союзів);
– у економічній галузі революція змусила уряд зайнятися вирішенням селянської проблеми. Нова аграрна реформа 1906-1911 рр. (до 1917 р.) отримала назву столипінської (голова уряду П.А.Столипін): ліквідація селянської общини; дозвіл селянам купувати і продавати землю (та закріпляти її у приватну власність) та можливість створення “відрубних” і хутірських господарств (кредити давав Селянський банк); переселення у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. На Правобережній Україні і Півдні земельна реформа досягла найбільших успіхів: на хутори і відруби виселились 226 тис. господарств (близько Ѕ, всього по Україні 14%), з общини на Правобережжі вийшли 48 % селян, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі – 16,5 %; розвивались ринкові відносини на селі, застосовувались машини, внаслідок чого підвищилась товарність с/г і зросла врожайність. Вже у 1909-1913 рр. економіка країни зазнала нового піднесення, а Україна стала щорічно експортувати 250-300 млн. зерна (більше 40 % в експорті Росії). Однак проблему малоземелля селянських господарств (у 1914 р. 2 млн. господарств володіли середнім наділом 2 дес., з них половина не мали ні коня, ні корови) та поміщицьке землеволодіння реформа не ліквідувала (переселенська політика зазнала провалу – лише у 1911 р. додому повернулося 68,5 % переселенців). Тому українське село було невдоволене таким вирішенням аграрного питання.
Отже, соціально-економічний розвиток українських земель на поч. ХХ ст. був зумовлений бурхливим розвитком капіталізму (його монополістичної стадії), який вимагав і політичних змін у Російській імперії. Буржуазна революція 1905 – 1907 рр. частково принесла такі зміни, а також сприяла ліквідації пережитків кріпосництва у Російській імперії.

0

7

30. Проаналізувати процес виникнення українських політичних партій, їх теоретичні положення.
Політизація на поч. ХХ ст. суспільних і національного рухів у Російській імперії завершилася їх організаційним оформленням у політичні партії. Великий вплив на ці процеси мали політичні і соціально-економічні особливості розвитку країни (збереження абсолютної монархії і відсутність політичних свобод, співіснування феодалізму з капіталістичним ладом, незавершеність соціальної структури суспільства, багатонаціональний склад населення Російської імперії (до 100 націй і народностей → національні партії)). Становлення політичних партій Росії відбувалося за власною схемою, власним шляхом, який багато чим відрізнявся від Західної Європи:
1) пізніше оформлення російських і українських партій, їх нелегальна діяльність до 1905 р.;
2) першочергове створення пролетарських партії і пізніше – буржуазних;
3) аморфна структура цих партій (окремі комітети і групи, часто із власними статутами) і їх велика кількість (більше 100).
Українські партії класифікуються за ставленням до національної ідеї та марксизму і відзначаються слабкістю ліберальної ідеології.
Першою українською політичною партією Наддніпрянщини стала Революційна українська партія (січень 1900 р., Д.Антонович, М.Міхновський, Мих.Русов; 6 осередків на Наддніпрянщині і 2 закордонних бюро у Львові та Чернівцях; У 1902 р. у партії відбувся розкол і з неї вийшла УНП М.Міхновського; 1903 р. – УСП Б.Ярошевського; 1904 р. – УСДС (“Спілка”) М.Меленевського, 1905 р. – УСДРП). Ці партії представляли ліворадикальний національний рух (поєднував націоналістичні і соціалістичні риси).
Першу програму РУП “Самостійна Україна” у 1900 р. створив М.Міхновський: боротьба за незалежну українську державу, лідером цієї боротьби має бути інтелігенція, для досягнення мети годяться усі засоби, “Україна для українців”.
У 1903 р. було створена 2 програма РУП: соціал-демократична (М.Порш) – за автономію України. Таким чином відбулася еволюція програмних засад РУП від націоналістичної до марксистської. У 1905 р. залишки РУП утворили УСДРП.
Іншу, менш розвинуту політичну течію становили ліберально-демократичні партії: 1904 р. – УДП /помірков. громадів. діячі О.Лотоцький і Є.Чикаленко/ і УРП /письменники Б.Грінченко і С.Єфремов/, з 1905 р. – УДРП; виступали за перетворення Росії на конституційну монархію і автономію України. Легально діючий з 1908 р. ліберальний міжпартійний блок Товариство українських поступовців (М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко) дотримувався конституційно-парламентського шляху боротьби за “українську справу” (ін. програмні положення були близькі програмі кадетів): українізація освіти, діяльності громадських установ, суду і церкви. Право України на політичну автономію, українізацію школи, судочинства, церкви та місцевої адміністрації у І та ІІ Думах відстоювала Українська думська громада (парламентська фракція у складі 40 чол., її роботою керували М.Грушевський, С.Єфремов, Д.Дорошенко).
(Див. таблицю).
31. Проаналізувати процес виникнення загальноросійських політичних партій, їх теоретичні положення.
Політизація на поч. ХХ ст. суспільних і національного рухів у Російській імперії завершилася їх організаційним оформленням у політичні партії. Великий вплив на ці процеси мали політичні і соціально-економічні особливості розвитку країни (збереження абсолютної монархії і відсутність політичних свобод, співіснування феодалізму з капіталістичним ладом, незавершеність соціальної структури суспільства, багатонаціональний склад населення Російської імперії (до 100 націй і народностей → національні партії)). Становлення політичних партій Росії відбувалося за власною схемою, власним шляхом, який багато чим відрізнявся від Західної Європи:
1) пізніше оформлення російських і українських партій, їх нелегальна діяльність до 1905 р.;
2) першочергове створення пролетарських партії і пізніше – буржуазних;
3) аморфна структура цих партій (окремі комітети і групи, часто із власними статутами) і їх велика кількість (більше 100).
Загальноросійські політичні партії класифікуються за їх належністю до певного політичного табору:
1) монархічні – поміщицькі (на поч. ХХ ст. 4 або 7);
2) буржуазні – консервативні і ліберальні (38 або 43);
3) соціалістичні – соціал-демократичні, лівонародницькі, анархістські, єврейські робітничі.
(Див. таблицю)
32. Охарактеризувати становище українських земель у роки Першої світової війни, визначити відношення до війни українських політичних сил.
Перша світова війна стала результатом політичного, економічного та суспільного розвитку провідних країн світу на межі ХІХ – ХХ ст. Розпочалася війна 1 серпня 1914 р. і закінчилася 11 листопада 1918 р. Участь у ній взяли 38 із 59 держав світу, більше ѕ населення планети. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Троїстого, а з 1915 р. Четверного союзу (1882 – Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, остання у 1915 вийшла, а її місце зайняли Болгарія і Туреччина) і Антанти (1904-1907, Англія, Фр. та Росія).
Головні причини І світової війни були результатом нерівномірного розвитку країн у період імперіалізму, загострення суперечностей зовнішнього і внутрішнього розвитку провідних держав світу (боротьба за переділ світу, захоплення нових територій, джерел сировини і ринків збуту, поділ колоній; гонка озброєнь). Характер війни з боку обох блоків був загарбницький і несправедливий.
Український народ був втягнутий у війну всупереч власній волі. Через своє особливе геополітичне становище землі України стали об’єктом експансії воюючих сторін, які планували перетворити Україну у аграрно-сировинний придаток, широкий ринок збуту товарів і дешевої робочої сили. Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів, що зробило Першу світову війну братовбивчою для українців: російський цар мобілізував до свого війська 3,5 млн. українців, австрійський цісар – 250 тис.
Війна розколола українські політичні партії: на прихильників Росії (з її допомогою об’єднати Україну і добитися автономії) – наддніпрянські партії (лідери ТУПу, Всерос. союзу земств); прихильників Австро-Угорщини та Німеччини (створення укр. держави під їх протекторатом) – «Союз визволення України» (Відень, 1914, Д.Донцов – конституційна монархія в Україні); створення держави власними силами пропонували діячі соціалістичних течій: ТУПу С.Єфремов, А.Ніковський, ліві групи на чолі з Л.І.Рибалкою (Юркевичем) у Женеві.
У роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь).
Спочатку успішний наступ вели російські війська. Вони в серпні – вересні 1914 р. захопили Східну Галичину та Північну Буковину з їх центрами – Львовом та Чернівцями. У ході цієї операції австрійські війська втратили більше 400 тис. осіб (з них 100 тис. потрапили до полону). Навесні 1915 р. російські війська захопили фортецю Перемишль. На завойованій території царська адміністрація проводить політику насильницької русифікації, закриває українські школи, бібліотеки, проводить арешти серед українських політичних діячів, які дотримувалися про австрійської орієнтації (понад 12 тис. представників західноукраїнської інтелігенції було депортовано до Сибіру, одним з перших був заарештований митрополит греко-католицької церкви граф А.Шептицький, у Києві – М.Грушевський).
Однак під натиском австрійських військ російська армія відступає (і при цьому масово депортує українців та євреїв – добровільно чи примусово з західних регіонів виїхало близько 6 млн. осіб). Австрійська влада проводить масові арешти „проросійських” українців – сотні з них були страчені, 30 тис. галичан і буковинців були відправлені до концтаборів (у 1914 – 1916 рр. більше 60 тис. повішених і розстріляних, близько 100 тис. загиблих в таборах від голоду та епідемій). На Буковині на кінець 1914 р. залишилася лише третина довоєнного населення.
Наприкінці 1916 р. австрійський уряд надав Галичині автономію, але без поділу на самостійні польську та українську частини (виграли поляки). Навесні 1916 р. почалась нова наступальна операція російських військ під назвою „Брусиловського прориву” – російські війська знову захопили Чернівці, Коломию, Броди, Луцьк. Втрати австро-угорської армії перевищили 1 млн. осіб вбитими і пораненими. Далі війна набула позиційного характеру.
Підсумками кількарічної війни були значні жертви серед мирного населення, занепад промисловості (у 1914 – 1916 рр. закрилися біл. 1400 підприємств), сільського господарства (посівні площі зменшилися на 1,9 млн. дес.). Однак війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах. На українських землях Перша світова переплелася з подіями революції та громадянської війни.
33. Проаналізувати причини і характер Лютневої революції 1917 р., її вплив на розвиток подій в Україні.
Глибока економічна, політична і соціальна криза у Російській імперії, викликана Першою світовою війною (військові витрати у 1917 р. становили 30 млрд. карб., 1/3 – закордонні кредити, катастрофічно ріст інфляції, закриття підприємств, карткове постачання продовольством), сприяла активізації населення. З жіночих “хлібних” мітингів і демонстрацій у Росії розпочалася Лютнева революція (23 лютого – 2 березня 1917 р.). Причинами її блискавичної перемоги були кризовий стан у державі, невирішеність політичних, соціально-економічних і національних проблем, падіння авторитету влади.
Після перемоги революції основними завданнями для суспільства були: створення нової держави, визначення щодо участі у війні, ліквідація негативних рис економічного розвитку, вирішення аграрного і національного питань.
Нова система влади, яка склалася у Росії після Лютневої революції отримала назву двовладдя, а в Україні – тривладдя. Носіями влади були паралельно існуючі структури Тимчасовий уряд і Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, а в Україні – ЦР. Існування двовладдя було викликано стихійністю революційного розвитку і неорганізованістю політичних партій, а тривладдя – активізацією національного руху в Україні.
Тимчасовий уряд був сформований 2 березня (визначити форму правління і прийняти конституцію мав парламент – Установчі збори), очолив його князь Г.Львов, поміщик і земський діяч, більшість міністрів були кадетами – О.Гучков (військовий і торгівельний міністр), П.Мілюков (міністр закордонних справ). Представницькими органами влади Тимчасового уряду на місцях стали громадські ради та комітети. Зокрема, в Україні самим авторитетним органом революційної влади стала Рада об’єднаних громадських організацій, яку очолив відомий лікар і громадський діяч М.Страдомський. Виконавча влада перейшла до назначених Тимчасовим урядом губернських і повітових комісарів.
Альтернативним органом влади і результатом волевиявлення трудящих мас у Росії і Україні стали Ради депутатів. Петроградську Раду робітничих і солдатських депутатів було створено 27 лютого 1917 р. (очолили її меншовик Н.Чхеїдзе і трудовик, а з березня – есер О.Керенський). Діяльність рад в Росії і Україні контролювалася загальноросійськими партіями есерів і соціал-демократів (меншовиків). В Україні найрозвинутішою була мережа рад у Донбасі (70 %), великих містах (Харків, Київ, Катеринослав, Луганськ, Полтава) та прифронтовій смузі. Загалом у сер. 1917 р. в Україні налічувалося 252 ради робітничих і солдатських депутатів. Ради фінансувалися Тимчасовим урядом і в Україні на владу не претендували. У Росії вони створили конкуренцію легітимній владі.
Третій орган власної влади в Україні – Центральну Раду – утворили 4 або 7 березня 1917 р. діячі трьох українських партій: УПСР, УСДРП і УПСФ (кол. ТУП). Головою ЦР заочно був обраний М.С.Грушевський. На перших порах Рада відігравала роль київської міської організації, висуваючи культурно-національні вимоги (відозва від 9 березня 1917 р.).
Такий розклад політичних сил у Росії та Україні і визначив політичний розвиток у країні від лютого до жовтня 1917 р.
Спільним завданням для Тимчасового уряду і Петроградської Ради на перших порах після революції стала демократизація суспільного життя і армії: на початку березня 1917 р. у Росії було проголошено політичні права і свободи, скасовано національні, релігійні і станові обмеження, ліквідовано каральні органи царської влади, оголошено амністію, солдати отримали громадянські права (програмна декларація Тимчасового уряду від 3 березня 1917 р. “О преемственности власти и права бывшей Российской империи”, “Наказ” Петроградської ради від 1 березня). Ці політичні перетворення забезпечили Тимчасовому уряду та російським партіям есерів і соціал-демократів (меншовиків) популярність серед населення. Проте основні проблеми російського суспільства (участь у війні, селянське, робітниче і національне питання) Тимчасовий уряд не вирішив.
1 вересня 1917 р. Росію було проголошено республікою. Влада перейшла до Директорії із 5 чоловік на чолі з О.Керенським (ввійшли і меншовики). На 12 листопада 1917 р. були назначені вибори в Установчі збори. Однак на цей час Тимчасовий уряд втратив авторитет серед населення і восени 1917 р. у Росії склалися передумови для перемоги більшовиків (соціально-економічна і політична криза). Владу у Петрограді вони взяли у свої руки 26 жовтня 1917 р. (більшовицька партія - 350 тис. чол.). 3 листопада 1917 р. радянську владу було встановлено у Москві. На Установчих зборах 5 січня 1918 р. більшовики намагалися легалізувати свою владу. Після відмови затвердити “Декларацию трудящегося и эксплуатируемого народа” матроси і червоногвардійці 6 січня розігнали Установчі збори. Так на поч. 1918 р. у Радянській Росії було ліквідовано залишки демократичних інститутів і остаточно утвердилася радянська влада на чолі з партією більшовиків.
34. Охарактеризувати утворення і діяльність Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 р.).
Центральну Раду утворили 4 або 7 березня 1917 р. діячі трьох українських партій: УПСР, УСДРП і УПСФ (колишнє ТУП). Головою ЦР заочно був обраний М.С.Грушевський. На перших порах Рада відігравала роль київської міської організації, висуваючи культурно-національні вимоги (відозва від 9 березня 1917 р.).
Українські політичні сили у 1917 р. вимагали вирішення національного питання. Весна-літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком “українізації” суспільно-політичного життя і зростання популярності ЦРади, яка до кінця літа поширила свою владу на більшу частину України. Склад ЦРади формувався з квітня до серпня 1917 р.: спочатку становив 118 осіб, а остаточно – 798. Повний склад збирався на загальні збори (сесії, пленуми – 9). Основні напрямки політики ЦРади визначав спочатку Комітет ЦР, а з початку липня – Мала Рада. Найбільшою у ЦР була фракція українських есерів, проте політику Ради визначала (до січня 1918 р.) фракція українських соціал-демократів, менша за чисельністю, але більш впливова і професійна. Опозицію цим партіям у Раді складала УПСФ (колишнє ТУП). Правих поглядів дотримувалися хлібороби-демократи на чолі з М.Міхновським.
У діяльності ЦРади у 1917 р. умовно можна виділити два етапи:
1) 4 березня – 10 червня 1917 р. – перетворення ЦР у загальноукраїнський законодавчий орган і її боротьба за національно-територіальну автономію України. Ідею національно-персонал. автономії України висунув Всеукраїнський національний конгрес (6-8 квітня 1917), у травні після відмови Тимчасового уряду Рада самостійно ухвалила взяти у свої руки керівництво національним життям. І Універсал ЦРади від 10 червня 1917 р. проголосив автономію України. 15 червня був створений український уряд – Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком (9 осіб, більшість посад займали укр. соціал-демократи).
2) 10 червня – поч. листопаду 1917 р. – пошуки ЦРадою порозуміння з Тимчасовим урядом у справі автономії України. Вороже зустріли І Універсал лідери лівих російських партій, кадети, та значна частина населення Києва. Тимчасовий уряд відреагував дещо пом’якшено і вислав 28-29 червня до Києва на переговори свою делегацію (Іраклій Церетелі, Мих. Терещенко та О.Керенський).
Компромісним рішенням у цій справі стали окрема постанова Тимчасового уряду та ІІ Універсал ЦРади від 3 липня 1917 р. Тимчасовий уряд визнав легітимність УЦР та ГС і дозволив формування окремих українських військових частин. ЦР відмовилася від національно-територіальної автономії до рішення Всеросійських Установчих зборів (до її складу увійшли представники національних меншин, а до ГС – 2 росіянина, 2 євреї і 1 поляк. ЦР стала політичним органом всього населення Укр.).
Статус і повноваження українського уряду визначила “Тимчасова інструкція” Тимчасового уряду від 4 серпня: ГС став виконавчим органом Тимчасового уряду, який затверджував його склад (кількість секретарів зменшилася з 14 до 7), а його повноваження поширювалися на п’ять губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську.
Ці документи звели нанівець усі досягнення національно-демократичних сил на попередньому етапі. ЦР стала повільно, але неухильно втрачати свій авторитет. Тимчасовий уряд не поспішав визнавати повноваження українського уряду і особливо сильно обурився у жовтні 1917 р. заявою ЦРади про проведення Українських установчих зборів. 22 жовтня В.Винниченко виїхав до Петрограду для пояснень, але Тимчасовий уряд вже був усунутий від влади. Жовтневе повстання стало новим етапом в історії революції.
Прихід до влади більшовиків у Росії змусив український уряд діяти більш рішуче і визначитись із основними напрямками внутрішньої і зовнішньої політики і, перш за все, із утворенням власної держави. Широку програму дій української влади окреслив ІІІ Універсал ЦРади, виданий 7 листопада 1917 р. Він проголошував:
– утворення УНР у межах дев’яти українських губерній (приєднано Харківську, Катеринославську, Херсонську і Таврійську), при чому на правах автономної частини федеративної Російської Республіки, яка вже не існувала (!?);
– низку соціально-економічних реформ – скасування поміщицького землеволодіння (і приватної власності на землю), встановлення 8-годин. робочого дня і державного контролю над виробництвом;
– широкі демократичні права і свободи, скликання 9 січня 1918 р. Українських установчих зборів;
– негайний намір розпочати мирні переговори з воюючими державами.
ІІІ універсал був спрямований на відродження української державності і мав на меті врятувати Україну від анархії і громадянської війни, яка вже велася у Росії.
ЦР не визнала центральний уряд Радянської Росії – Раду Народних Комісарів (РНК) і недостатньо серйозно оцінила його можливості: РНК вважав усі інші державні утворення, у т.ч. і УНР, контрреволюційними. Конфлікт між ЦР і РНК ставав неминучим. 4 грудня 1917 р. РНК вислала ЦРаді “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”, який містив ряд вимог, невиконання яких означатиме війну.
Українські більшовики власну спробу усунути ЦРаду від влади зробили у Києві 4 грудня на Всеукраїнському з’їзді рад робітничих і селянських депутатів, намагаючись переобрати Раду і перетворити її за російським зразком на ЦВК рад. Однак на з’їзді селянські депутати переголосували більшовицьку меншість і висловили підтримку ЦРаді. Після цього 127 більшовицьких депутатів (представники 89 рад із понад 300 існуючих в Україні) переїхали до Харкова і 11-12 грудня проголосили там встановлення радянської влади в УНР та обрали Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який 14 грудня затвердив перший радянський уряд – Народний Секретаріат України. Т.ч., на території України утворилося два уряди, які називали себе робітничо-селянськими і українськими. Через декілька днів радянський уряд розпочав війну з ЦР.
17 грудня 1917 р. ЦВК рад України опублікував маніфест про розпуск ЦРади та ГС, а наступного дня створив крайовий комітет по боротьбі з контрреволюцією. Вирішальний наступ радянських військ, які прибули з Росії, розпочався 25 грудня 1917 р. (Донбас і Південь України).
У критичних умовах ЦР 9 січня 1918 р. приймає ІV Універсал, у якому проголошує УНР самостійною державою. Однак події в Україні у січні 1918 р. набули драматичного характеру – 25 січня члени Малої Ради та уряду покинули Київ (Житомир, Сарни) і вже 26 січня до столиці вступили війська М.Муравйова. У Києві та на більшій частині України була встановлена радянська влада. Її політика в силу об’єктивних причин та суб’єктивних помилок погіршила соціально-економічне становище в Україні та посилила протистояння у суспільстві.
Врятувати ЦРаду від остаточного більшовицького розгрому могли лише зовнішні союзники – держави австро-німецького блоку. 27 січня (9 лютого) 1918 р. УНР і держави Четверного союзу підписали мирну угоду у Брест-Литовську: Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися надати ЦР військову допомогу, за що отримували від неї поставки сировини і продовольства. 7 березня 1918 р. з допомогою німців ЦРада повернулась до Києва. Уряд УНР у зверненні до населення акцентував, що німці приходять як союзники і не мають права втручатись у внутрішні справи. Для підтвердження своєї соціально-економічної політики ЦР планувала скликати 12 травня 1918 р. Установчі збори.
Проте політика ЦР у березні-квітні 1918 р. викликала невдоволення всіх прошарків населення і, особливо поміщиків, заможних селян (УДХП та Союз земельних власників), промислово-фінансових кіл. Український уряд не контролював ситуацію на місцях і не зміг виконати свої зобов’язання перед австро-німецьким командуванням. Німецька військова адміністрація, запровадивши військово-польові суди, фактично встановила в Україні окупаційний режим. За участю німецького командування був підготовлений державний переворот і 29 квітня 1918 р. ЦРада була усунута від влади.
Отже, боротьбу за владу в Україні у 1917-1918 рр. вели різні політичні сили і особливо відчутним був вплив зовнішніх сил (російських більшовиків чи німців). Кульмінаційним етапом укр. державотворення було проголошення самостійності УНР. Причини поразки ЦР і УНР мають об’єктивний і суб’єктивний характер.
35. Визначити основні напрямки політики Української Держави П.Скоропадського (квітень – грудень 1918 р.).
Наступний етап в історії української революції пов’язаний з проголошенням нового державного утворення – Української держави П.Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.). В Україні було встановлено монархічну форму правління. Гетьман (глава держави) зосередив у своїх руках виконавчу і законодавчу владу (чим була невдоволена опозиція). Він затверджував закони, призначав голову Ради міністрів і затверджував його склад, був головнокомандуючим армії.
Основними напрямками своєї політики гетьман проголосив: скасування УНР і проголошення Української держави, зміцнення державної влади в Україні (національної), ліквідація анархії, відновлення приватної власності (на землю, фабрики і заводи).
Економіка України у період УД зазнала певного піднесення: налагоджений грошовий обіг, вдосконалена грошова система, створений бюджет (уперше за часів революції), відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджуються промислові підприємства та біржі, відновлюється залізничний рух і зміцнюється флот.
Значних успіхів досяг уряд УД у галузі національної освіти, культури і науки: було відкрито 150 українських гімназій, 2 державних університети (у Києві і Кам’янці-Подільському), національний архів, бібліотека на 1 млн. томів. 24 листопада відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В.Вернадський. Також стали працювати національна галерея мистецтв, історичний музей, декілька українських національних театрів.
Успіхи у зовнішній політиці УД були теж вагомими: було встановлено дипломатичні зносини з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та ін. державами.
Однак гарантом стабільності держави були окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Їм належала реальна влада в Україні.
Українське суспільство періоду УД розкололося за соціальними і національними мотивами. Основною опорою гетьманського режиму стали великі землевласники, колишні земські діячі, військові та буржуазія (байдужі до національної ідеї). В опозиції гетьману перебувала більшість населення країни: селяни, робітники, значна частина інтелігенції та українські політичні партії. Формування опозиції викликали свавілля окупантів, репресії українських органів влади і особливо відновлення дореволюційних соціально-економічних відносин.
Уряд УД відновив поміщицьке землеволодіння і одночасно розпочав розробку аграрної реформи. Селяни під контролем каральних загонів (складалися в основному з поміщиків) повертали поміщицьку власність (сільськогосподарський реманент, хатнє майно та ін.), захоплену за часів ЦР. Поміщики могли встановлювати податки та примусово залучати до сільськогосподарських робіт місцеве населення (закон від 8 липня 1918 р. “Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства”), що фактично означало відновлення панщини. Розробку аграрної реформи поміщики всіляко саботували.
Репресій зазнали і робітники: робочий день на металургійних підприємствах становив 12 годин, страйки були заборонені. Підприємці не виконували умов трудових угод, знижували й нерегулярно виплачували заробітну плату, закриваючи підприємства (безробітними залишилося не менше 400 тис. робітників).
Невдоволення робітників і селян гетьманським режимом набрало великих масштабів. У страйку залізничників (липень-серпень) взяло участь майже 200 тис. чол.). Селянські повстання охопили Київщину, Чернігівщину та Катеринославщину (повстанські загони налічували до 40 тис. чол.). Саме у цей час зароджується селянський повстанський рух, як особливе явище громадянської війни в Україні. Спочатку він мав виразну антигетьманську спрямованість, а у подальшому його використали у своїх інтересах різні політичні сили.
Формування політичної опозиції почалося відразу ж після гетьманського перевороту. Серед українських партій гетьмана підтримали лише кадети (сформували уряд) та “Протофіс” – об’єднання промисловців, торговців і фінансистів України. В опозицію гетьману перейшли більшість партій (УСДРП, УПСР, УПСФ, УДХП) та найбільші профспілки (Об’єднання ради залізниць України і Поштово-телеграфна спілка) – кожне угрупування мало власні орієнтири, інтереси і пріоритети, але всі вони були вороже налаштовані до гетьмана. У травні 1918 р. вони об’єдналися в Український національно-державний союз (у середині червня до опозиції приєднався Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою). У серпні УНДС був перейменований в Український національний союз (УНС), своєю метою він проголосив встановлення в Україні відповідальної перед парламентом влади і боротьбу за демократичний виборчий закон.
Поразка Німеччини у Першій світовій війні (капітуляція 11 листопада 1918 р.) позбавила уряд УД опори і гаранту його стабільності. Проголошення федерації з небільшовицькою Росією 14 листопада 1918 р. не врятувало гетьманський режим. Проти нього виступила опозиція – УНС. Антигетьманське повстання очолила Директорія, тимчасовий верховний орган УНР, утворений 13 листопада 1918 р. До її складу ввійшли 5 чоловік – В.Винниченко (голова), С.Петлюра (головний отаман), Ф.Швець, О.Андрієвський, А.Макаренко. Повстання, яке розпочалося 14 листопада з Білої Церкви, до кінця листопада охопило майже всю територію України. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський відрікся від влади і виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії.
Спроба консервативних політичних сил стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Гетьманська влада не змогла розв’язати низку внутрішніх і зовнішніх протиріч, визначитись із основними напрямками державної політики, соціальною опорою та заручитись політичною підтримкою.

36. Проаналізувати основні напрямки політики Директорії УНР та її боротьбу за владу в Україні (кін. 1918 – поч. 1921 рр.).
Директорія була утворена 13 листопада 1918 р. як тимчасовий верховний орган УНР для керівництва повстанням проти гетьмана П.Скоропадського. До її складу ввійшли 5 осіб – В.Винниченко (голова), С.Петлюра (головний отаман), Ф.Швець, О.Андрієвський, А.Макаренко. Повстання, яке розпочалося 14 листопада з Білої Церкви, до кінця листопада охопило майже всю територію України. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський відрікся від влади і виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії.
У діяльності Директорії УНР виділяється три періоди: “київський” (грудень 1918 – початок лютого 1919 р.), “кам’янецький” (друга половина 1919 р.) та українсько-польського зближення у 1920 р.
“Київський” період Директорії УНР: грудень 1918 р. – початок лютого 1919 р. Найбільшого успіху Директорія досягла у грудні 1918 р. 14 грудня 1918 р. влада у Києві перейшла до Директорії. 26 грудня було утворено перший уряд Директорії – Раду Народних Міністрів, яку очолив соціал-демократ В.Чехівський (до складу уряду ввійшли представники всіх партій, які об’єдналися в УНС).
Директорія зробила спробу відновити УНР (вже на іншій основі) та основні революційні досягнення: 8-год. робочий день, передачу земель селянам, широке соціальне законодавство, а також національно-персональну автономію (багато в чому її політика була схожою з більшовицькою). Однак багато з намірів уряду УНР мали непослідовний, половинчастий характер або залишилися нереалізованими: 8 січня 1919 р. “Закон про землю в Українській Народній Республіці” проголосив ліквідацію приватної власності на землю і безкоштовне наділення нею селян (не менше 5 і не більше 15 дес.). У березні 1919 р. уряд відмовився від принципу безкоштовного наділення селян землею, запровадивши продовольчу плату за землю (1/3 врожаю ярового хліба, вартість оранки та податки). Проти Директорії виступили деякі провідні отамани, які перейшли на бік більшовиків (Григор’єв, Зелений).
Наміри реформування промисловості (введення 8 год. робочого дня та робочого контролю на підприємствах) виявились непослідовними, самі робітники до них не залучалися. Не дала очікуваних результатів фінансова реформа 6 січня 1919 р., метою якої було введення власних грошей (гривна або карбованець) та вилучення іноземної валюти. Розчарування українського населення підсилили репресії щодо робітників, єврейські погроми, які у період Директорії набули широких масштабів та неконтрольованого з боку влади характеру.
Реальна влада на місцях у період Директорії УНР належала комендантам і отаманам, які не виконували накази командування і діяли на власний розсуд (“отаманщина”). Під час антигетьманського повстання Директорія мала 100 тис. армію, а наприкінці січня 1919 р. – 21 тис.
Зовнішньополітична ситуація наприкінці 1918 – на початку 1919 р. розвивалася досить драматично. У грудні 1918 р. на півдні України висадилися війська Антанти (французький десант), які виступали за відновлення небільшовицької єдиної і неподільної Росії і вороже ставилися до національних урядів. На північно-східних кордонах України боротьбу проти Директорії розпочали більшовицькі війська, які підтримували український радянський уряд (3 січня 1919 р. вони захопили Харків). 16 січня 1919 р. Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Більшовицький наступ йшов одночасно у декількох напрямках: на Полтаву, Катеринослав і Донбас. На південно-східних кордонах України розпочинала наступ майже 150-тисячна Добровольча армія генерала А.Денікіна.
В таких умовах 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки – об’єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). Він декларував об’єднання всіх українських земель в єдину державу, а також армій (УНР зобов’язувалася надавати військову допомогу ЗУНР в боротьбі з польською агресією) та зовнішньої політики обох державних утворень. 23 січня Акт злуки був ратифікований Трудовим конгресом. Проте цей акт, як і інші рішення Конгресу, носив формальний характер і не справив реального впливу на розвиток подій. 2 лютого 1919 р. Директорія УНР (5 лютого – війська) залишила Київ, владу у якому захопили більшовики.
Спроби Директорії УНР знайти підтримку у зовнішніх союзників, зокрема у країн Антанти, виявились безуспішними. Антанта (від її імені виступила Франція) віддавала перевагу білогвардійському рухові, а перед Директорією висунула низку вимог: вихід з Директорії і уряду В.Винниченка, С.Петлюри та В.Чехівського, зміна соціалістичного курсу, утворення 300-тисячної армії для боротьби з більшовиками та тимчасова передача під контроль Франції залізниць і фінансів України. Незважаючи на те, що Директорія виконала всі вимоги країн Антанти, вони не змогли надати їй військової допомоги. У березні 1919 р. лідери Директорії зрозуміли помилковість орієнтації на Антанту. У суспільстві все більшого поширення набували більшовицькі настрої, до того ж влада на більшій частині України перейшла до більшовиків.
Наприкінці квітня 1919 р. Директорія фактично втратила контроль над Наддніпрянською Україною (уряд переїхав у окуповану Польщею Східну Галичину). 6 червня уряд УНР повернувся на свою територію – до Кам’янця-Подільського, де він перебував декілька місяців. Цей період його діяльності, який характеризується певною стабільністю, отримав назву “кам’янецького”.
У травні – червні 1919 р. армію УНР було реорганізовано за регулярним принципом, що посилило її боєздатність. Директорія відмовляється від орієнтації на Антанту і намагається виправити політичне становище власними силами. У червні 1919 р. був підписаний договір про припинення воєнних дій з представниками польської армії. Завдяки цьому було зосереджено основні сили на більшовицькому фронті, де у середині червня більшовики перейшли у контрнаступ. На початку липня більшовицькі війська наблизилися до Кам’янця-Подільського, і його втрата загрожувала ліквідацією УНР.
У критичній ситуації (у безвихідному становищі знаходився й уряд ЗУНР) у липні 1919 р. відбулося об’єднання армії УНР та Української Галицької армії (УГА). На початку серпня почався спільний похід об’єднаних армій на Київ – Одесу. Він мав успішний характер – українські частини захопили Жмеринку, Вінницю, а 31 серпня вступили до Києва. На вимогу білогвардійських військ вони були виведені з Києва, що означало капітуляцію української армії перед денікінцями та негативно вплинуло на хід осінньої кампанії.
20 вересня білогвардійські війська розпочали наступ проти армії УНР. У вересні – жовтні 1919 р. велись жорстокі бої армії УНР на Правобережній Україні. Контроль Директорії поширювався лише на частину Поділля. Українське військо опинилося затиснутим у “трикутнику смерті”: між російськими білогвардійцями, поляками та більшовиками. Втрати армії УНР досягли 70 % свого складу: до бойових втрат додалася смертність від тифу, епідемія якого розпочалася наприкінці жовтня. Порятунок у цій катастрофічній ситуації УГА вбачала у таємних переговорах з Добровольчою армією. 6 листопада 1919 р. командувач УГА генерал М.Тарнавський підписав угоду про перемир’я та перехід армії під командування Денікіна. 16 листопада Кам’янець-Подільський захопили польські війська.
С.Петлюра перебрав на себе “верховне командування справами Республіки” і переїхав на Північну Волинь. Інші члени Директорії (А.Макаренко та Ф.Швець) і частина уряду виїхали за кордон. Армію УНР було поділено на дві частини: одна мала перейти на територію Польщі, інша – під командуванням генерала М.Омеляновича-Павленка мала на меті вести партизанську боротьбу і зробити рейд по тилах Добровольчої та Червоної армії. Цей рейд відомий як Перший Зимовий похід (тривав з грудня 1919 р. до травня 1920 р.). У порівнянні з більшовиками та білогвардійським рухом, сили Директорії у другій половині 1919 р. були недостатніми для проведення успішної внутрішньої політики та перемоги над більшовицькими військами.
Заключний етап національно-демократичної революції розпочався у 1920 р. – він отримав назву “українсько-польського зближення”. З боку УНР цей компроміс пояснювався необхідністю продовжувати війну з більшовиками та через союз з Польщею отримати допомогу Антанти, а з боку Польщі – досить складними прагматичними розрахунками (зокрема, послабити загрозу більшовизму та розширити кордони).
Для продовження війни з більшовиками дипломатична місія УНР у квітні 1920 р. уклала таємну угоду з Польщею – Варшавський договір. Згідно з нею, Польща визнавала незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С.Петлюрою верховною владою, а УНР погоджувалася на приєднання до Польщі Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, частини Полісся і 7 повітів Волині. 25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські війська розпочали наступ на Україну і 6 травня захопили Київ. Однак народні маси не підтримали цей виступ, вбачаючи у ньому реставрацію поміщицько-буржуазного ладу. У червні 1920 р. Червона армія звільнила Київ і розпочала похід на Варшаву. У вересні вона зазнала поразки, а у жовтні 1920 р. між польською і радянською сторонами було підписано перемир’я. Польський фронт був ліквідований, військо УНР (17 тис. чол.) розміщене у польських таборах для військовополонених. 18 березня 1921 р. між Польщею, РСФРР і УСРР було укладено Ризький договір, за яким Польща визнала Радянську Україну як самостійну державу. Західноукраїнські землі (Галичина, Холмщина, Підляшшя), а також західні райони Волині й Полісся ввійшли до складу Польщі. Підписанням Ризького мирного договору завершилася боротьба за відродження української державності.

37. Дати оцінку діяльності Західноукраїнської Народної Республіки, охарактеризувати її історичну долю.
Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії, активізували революційні події у Росії та Наддніпрянській Україні та закінчення Першої світової війни. 18 жовтня 1918 р. у Львові українські політичні та церковні діячі Східної Галичини та Буковини проголосили представницьке утворення, найвищий орган майбутньої держави – Українську Національну Раду. Рада заявила про свої претензії на Східну Галичину, Північну Буковину і Закарпаття.
Однак на землі Східної Галичини претендувала і відроджена після розпаду Австро-Угорської та Російської імперій Польща, яку підтримували країни Антанти. Для передачі влади в краї представникам польської адміністрації 28 жовтня у Кракові було утворено польську ліквідаційну комісію. Акт передачі був призначений на 1 листопада 1918 р. Українська сторона ухвалила рішення не допустити цієї передачі влади, а взяти її збройним шляхом (ініціатором виступу був сотник легіону Українських січових стрільців Дмитро Вітовський). У ніч на 1 листопада 1918 р. Національна Рада розпочала повстання: захопила Львів, а потім і всю територію Східної Галичини.
13 листопада 1918 р. у Львові було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Головою уряду – Державного секретаріату – став Кость Левицький (Президентом було обрано 4 січня 1919 р. голову Національної Ради Євгена Петрушевича). Територія держави охоплювала 70 тис. кмІ, а населення налічувало майже 6 млн. чол. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором – блакитно-жовтий стяг.
Внутрішня політика ЗУНР (листопад 1918 – червень 1919 рр.) була спрямована на вихід з економічної кризи. З цією метою було: монополізовано продаж продовольчих товарів; відновлено рух залізничного транспорту; введено власну валюту – гривні і карбованці (4 квітня 1919); затверджено аграрний закон (14 квітня 1919 р.) про ліквідацію поміщицького землеволодіння і розподіл землі між малоземельними і безземельними селянами, який не був реалізований. Уряд ЗУНР не зміг взяти під свій контроль видобування нафти (більшість родовищ належала іноземним власникам), припинити інфляцію та процвітання “чорного ринку”.
Процес державотворення на західноукраїнських землях відбувався на тлі жорстокої боротьби з польськими військами, які з початку листопада 1918 р. стали відвойовувати втрачені позиції. 21 листопада вони захопили Львів. Незабаром польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд ЗУНР звернувся по допомогу до Наддніпрянської України, делегація ЗУНР почала переговори з представниками гетьмана П.Скоропадського. Переговори завершилися безрезультатними обіцянками гетьмана, а ЗУНР не подобалась німецька орієнтація і федеративні наміри союзу з Росією. Значно конструктивнішими виявилися відносини з Директорією УНР: 1 грудня 1918 р. у Фастові був укладений попередній договір між УНР і ЗУНР про наміри об’єднання двох держав. 3 січня 1919 р. у Станіславі (нині Івано-Франківськ) Українська Національна Рада проголосила об’єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) у єдину державу. Підписання Акту злуки відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. ЗУНР було перейменовано у Західну Область УНР. Однак, цей акт мав декларативний характер і не справив реального впливу на політичну ситуацію. Обидві держави втрачали у цей час свої позиції.
Війна ЗУНР з польськими військами (для її ведення було створено Українську Галицьку армію – УГА) йшла з перемінним успіхом. Переломний момент настав влітку 1919 р., коли польські війська, озброєні Антантою, наприкінці червня – на початку липня окупували всю територію Східної Галичини. Були ліквідовані урядові структури та органи місцевого самоврядування. ЗУНР перестала існувати, залишки УГА 16-18 липня 1919 р. переправилися за Збруч і приєдналися до військ Директорії, а у листопаді 1919 р. – до білогвардійських військ. Деякі частини УГА у грудні 1919 р. підписали договір про об’єднання з військами УНР, а прорадянсько налаштований отаман Никифор Гірняк – договір з ревкомом Поділля про перехід УГА на бік більшовиків. Це розкололо і деморалізувало армію.
Спроби встановлення контактів з урядом УСРР та налагодження взаємодопомоги (утворити спільний фронт проти Польщі та Румунії), які декілька разів пропонувалися радянським урядом у 1919 р., галицькі політики відкинули.
Воєнна перемога поляків, які окупували майже всю Галичину, Західну Волинь, була підкріплена їхньою активною діяльністю на зовнішній арені. На Паризькій мирній конференції (18 січня 1919 – 21 січня 1920 рр.) польські дипломати переконували уряди Антанти, що діяльність ЗУНР має “германофільський”, “більшовицький” характер (прямо про Україну мова не йшла – говорилось про східні кордони Польщі). Формально учасники конференції справедливо вважали, що східні кордони Польщі мали включати безперечно польські землі, а Галичина, на думку голови англійського уряду Д.Ллойд Джорджа, мала український характер. Проте 25 червня 1919 р. Антанта дала дозвіл польському війську вести воєнні дії по р. Збруч (території на захід від р. Буг вважалися польськими). Холмщина, Надсання, Берестейщина перейшли до Польщі. З ініціативи прем’єр-міністра Франції Ж.Клемансо Польща отримала мандат на Східну Галичину на 25 років, після чого долю краю мав вирішити всенародний плебісцит. Ризький мирний договір між Польщею, РСФРР і УСРР, укладений 18 березня 1921 р., залишив ці землі за Польщею. Рішення приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономії ухвалила у березні 1923 р. Конференція послів Антанти. Міжнародна ситуація виявилась несприятливою для державотворчої діяльності ЗУНР.
Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, підписаний 10 вересня 1919 р., закріпив приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Буковину та Бессарабську губернію, яка належала Росії, включила до свого складу Румунія.
Таким чином, національно-визвольний рух західноукраїнського населення зазнав поразки, українські землі виявилися розділеними між різними державами.

38. Проаналізувати політику радянської влади в Україні у 1919 – 1920 рр., сутність і зміст “воєнного комунізму”.
Більшовики тричі завойовували владу в Україні: наприкінці 1917 – на початку 1918 р., на початку 1919 р. і на початку 1920 р.
У травні 1919 р. радянська влада була встановлена майже на всій території України в межах колишньої Російської імперії (крім Надзбруччя і західних земель). Одночасно з наступом більшовицьких військ повернувся та активізував свою діяльність Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Він був утворений наприкінці листопада 1918 р. З 29 січня 1919 р. уряд очолював Християн Раковський. Місцем перебуванням урядових установ став Харків.
З початку 1919 р. більшовики встановили в Україні радянську форму державності – за декретом від 6 січня 1919 р. Україна стала зватися “Українською Соціалістичною Радянською Республікою” (таким чином було відмінено попередню назву – “УНР”). 10 березня 1919 р. ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад ухвалив першу Конституцію УСРР. Вона закріпила радянський лад в Україні та перемогу “диктатури пролетаріату”, тобто перехід влади до рук робітничого класу та трудящого селянства. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Селяни-середняки, заможні селяни, ремісники, дрібні підприємці, промисловці та інтелігенція були оголошені експлуататорськими класами. Монополія на владу закріплялася за більшовицькою партією. Однак вирішальне значення у формуванні державних структур в Україні належало ЦК РКП(б), що перетворювало КП(б)У у філіал російської більшовицької партії.
В умовах громадянської війни посилюються об’єднавчі зв’язки між радянськими республіками, які прагнули спільними зусиллями відстояти радянську владу. 1 червня 1919 р. Україна, Латвія, Литва, Білорусія та Російська Федерація уклали угоду про об’єднання під керівництвом вищих органів РСФРР військової, державної і господарської діяльності (об’єднувалися республіканські збройні сили, промисловість, фінанси, залізниці, комісаріати праці). Таким чином утворився “воєнно-політичний союз” радянських республік.
Основу соціально-економічної політики радянської влади у 1919 – 1920 рр. склали заходи “воєнного комунізму”, запозичені з практики Радянської Росії. Його основними рисами були: прискорена націоналізація всіх підприємств, заборона свободи торгівлі і згортання товарно-грошових відносин (натомість вводилася карткова система розподілу продуктів), мілітаризація народного господарства, введення трудової повинності для всього населення (у першу чергу для нетрудових елементів), безоплатність комунальних послуг, транспорту і зв’язку. Відмова від ринкових законів, посилення адміністративного втручання прискорили розруху в промисловості та загалом економічний занепад в Україні.
Особливо неприйнятним, болючим для селянства заходом політики “воєнного комунізму” стало запровадження продовольчої розкладки: вводилася державна монополія на хліб, штучне утримання твердих цін і здача селянами “лишків” хліба за твердими цінами. Вилучення хліба набуло характеру примусової хлібозаготівлі. На початку липня 1919 р. в Україні діяло 46 продзагонів чисельністю 1500 осіб, які виконували продрозкладку. У 1920 р. продовольчий тиск на селян був посилений: крім зерна продрозкладка поширювалася на м’ясо, яйця та окремі продукти. Виконувалася продрозкладка з допомогою армії.
Аграрна політика більшовиків у 1919 – 1920 рр. була спрямована на перехід від одноосібного господарства до колективного і часом набувала характеру примусової колективізації.
Проти політики продрозкладки та колективізації в українському селі розпочалися селянські повстання: у квітні 1919 р. було зареєстровано 93 виступи, а найвищого розвитку повстанський рух досяг влітку 1919 р. (207 виступів). Повстання розпочалися на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині й дуже швидко поширилися на всю територію УСРР. Характерними гаслами повстанців були: “Геть комуну!”, “Геть надзвичайки!”, “За радянську владу без комуністів!”. У середині 1919 р. українські повстанці оволоділи майже всією Україною, за винятком Волині і Поділля, де перебувала армія УНР. Придушити селянський повстанський рух у 1919 р. більшовики не змогли.
Таким розвитком політичної ситуації в Україні скористалися білогвардійські війська, які захопили Лівобережну Україну. 25 червня денікінські війська увійшли до Харкова, а 28-го – до Катеринослава. 31 серпня вони зайняли Київ. Радянська влада на Україні впала. На початку осені 1919 р. більшість української території була окупована військами Добровольчої армії генерала А.Денікіна.
Утретє завоювання влади на Україні більшовики розпочали у листопаді 1919 р. – лютому 1920 р. Червона армія відтіснила Директорію, розгромила білогвардійські війська генерала А.Денікіна. Радянську владу було встановлено майже на всій території України, за винятком Волині і Західного Поділля, які були окуповані Польщею.
У лютому 1920 р. відновили свою діяльність вищі органи державної влади: Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який був вищим законодавчим та контролюючим органом, і Рада Народних Комісарів (РНК) – вищий виконавчий та розпорядчий орган. Замість ревкомів створювалися виконавчі комітети рад – губернські, повітові та волосні. Керівництво ними здійснювали відповідні комітети партії. Однак до кінця 1920 р. ревкоми переважали у структурі влади.
В Україні прискорено йшов процес формування однопартійної системи: у березні 1920 р. саморозпустилася партія боротьбистів (деякі її представники вступили до КП(б)У), а наприкінці року – партія борбистів. Лише незначний вплив зберігала новоутворена боротьбистами і незалежниками Українська комуністична партія (УКП).
У 1920 р. радянська влада деякою мірою врахувала допущені раніше помилки: нею було формально визнано самостійність України, селяни отримали частину радгоспних земель, було зменшено темпи націоналізації підприємств та обсяги продрозкладки. Однак збереження продрозкладки було однією з основних причин селянського невдоволення: віддаючи державі хліб за твердими цінами, вони не могли купити промислові товари, бо ті були дуже дорогими і знаходилися лише у спекулянтів. Продовольче питання мало політичний характер – українські селяни відповідали на політику “воєнного комунізму” активізацією повстанського руху. Навесні 1920 р. він набув загрозливих масштабів. У соціальному плані повстанський рух мав переважно селянську основу.
Найбільшим повстанським формуванням була селянська армія Н.Махна, яка діяла на Півдні України (епіцентром повстанського руху було с. Гуляйполе на Катеринославщині). Своєю метою махновський рух ставив розподіл поміщицьких земель, захист селян від експлуатації державою та містом (досить поширеними серед повстанців були грабунки міст). У політичному відношенні махновці категорично виступали проти союзу з білогвардійцями, однак уклали кілька тактичних угод з більшовиками.
Завершення бойових дій на фронтах громадянської війни не означало остаточну перемогу більшовиків в Україні. У 1921 р. в Україні та Криму діяли 464 партизанських загони (від 20 до 500 осіб.). Армія Махна контролювала цілі регіони у центрі та на півдні України. Найбільшими центрами селянського антибільшовицького руху у цей період стали Київщина і Катеринославщина. У Катеринославській губернії, за офіційними повідомленнями (станом на 7 липня 1921 р.), існувало сім діючих повстанських формувань загальною кількістю 650 осіб. Однак уже в середині серпня їх кількість зросла до дванадцяти збройних загонів чисельністю більше 900 осіб. Наприкінці року (у середині грудня) на Катеринославщині за даними чекістів діяло 5-6 повстанських загонів загальною чисельністю у 90-130 осіб.
Запровадження нової економічної політики примирило українських селян із владою. Зменшив селянську активність голод 1921-1923 рр. В Україні остаточно утвердилась радянська влада.

0

8

39. Визначити мету діяльності білогвардійського руху в Україні у 1919 – 1920 рр. та його участь у подіях громадянської війни.
Білогвардійські війська боротьбу за владу в Україні вели влітку 1919 р. (Добровольча армія генерала А.Денікіна) і у 1920 р. (з квітня 1920 р. білогвардійський рух очолив барон П.Врангель).
Наступ на Україну білогвардійські війська активізували наприкінці весни 1919 р. У порівнянні з радянською владою, яка була знесилена селянськими повстаннями, “білий рух” переживав піднесення. Добровольча армія генерала Антона Денікіна спиралася на фінансову, збройну і політичну допомогу країн Антанти. Захопивши міста Східної України (Луганськ, Маріуполь, Харків, Катеринослав), 3 липня 1919 р. А.Денікін (головнокомандувач Збройних Сил Півдня Росії) підписав наказ про наступ на Москву. Його складовою частиною було захоплення території України. На початку осені 1919 р. білогвардійські війська контролювали більшість її території (31 серпня вони захопили Київ).
Основою ідеології білого руху було гасло “єдиної і неподільної” Росії – нова імперська версія великої демократичної Росії, об’єднаної величчю російської культури (однак сам Денікін неодноразово наголошував, що не був прихильником монархії). Денікін відкидав федеративні плани П.Скоропадського й самостійницькі – С.Петлюри і погоджувався надати українцям культурницькі права (мова, театр, народні танці). У той час, коли Антанта і генерал Колчак, головнокомандувач російс. білогвардійськими військами, наполягали на антибільшовицькому союзі армії УНР та Добровольчої армії, Денікін проголосив український рух зрадницьким, а назву “Україна” взагалі заборонив (натомість вживалися “Юг России”, “Малороссия”). Україн. мовою заборонялося видавати книги й газети, закривалися національні школи.
Територію України було поділено на три області: Харківську, Київську та Новоросійську (з центром у Одесі). На чолі кожної області стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. На місцях адміністративну владу здійснювали повітові начальники, волосні старшини. Політична та соціально-економічна політика А.Денікіна носила характер окупаційного режиму. Його характерними рисами були: терористична диктатура, політичні репресії, відновлення поміщицького землеволодіння, примусові контрибуції з селян, ліквідація 8-годинного робочого дня, грабунки і єврейські погроми. Ці заходи розкладали тил і деморалізували армію. Відновлення вільної торгівлі, приватної власності та обіцянки проведення аграрної реформи не знайшли підтримки серед селянства. Населення було невдоволене реставрацією поміщицько-буржуазного ладу, і незабаром у тилу Денікіна розгорнувся масовий повстанський рух. Важливу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони Н.Махна. Повстанська армія України (махновців) у своїх рядах восени 1919 р. налічувала від 20 до 100 тис. осіб. (за даними їх штабу, у жовтні 1919 р. вона збільшилась до 250 тис.). У листопаді 1919 р. під тиском Червоної армії й селянських загонів залишки денікінської армії відступили до Криму.
4 квітня 1920 р. Денікіна на посаді головнокомандувача Збройних Сил Півдня Росії заступив барон Петро Врангель. Він реорганізував білогвардійську армію та змінив політичний курс. П.Врангель відмовився від ідеї “єдиної і неподільної” Росії (та від походу на Москву) і запропонував федеративну концепцію. Він пообіцяв Дону і Кубані не порушувати автономних прав козацтва, спробував установити зв’язок з Петлюрою і Махном. Врангель змінив своє ставлення і до аграрного питання – радикальний аграрний закон, підписаний 7 червня 1920 р., передбачав розподіл землі між селянськими господарствами та закріплення її у приватну власність (у врангелівському тилу не було таких селянських повстань, як у денікінському, але не було і масової підтримки).
Радянсько-польська війна відволікла сили Червоної армії і зробила успішним наступ “білих”. 6 червня 1920 р. білогвардійці вийшли з Криму і  24 червня захопили Північну Таврію. 22 вересня армія Врангеля захопила ст. Синельникове, а 28-го – Маріуполь. Чисельність армії зросла майже удвічі, приєдналося кілька повстанських ватажків. Після закінчення радянсько-польської війни більшовики зосередили зусилля на ліквідації військ Врангеля. 15-16 листопада 1920 р. війська Південного фронту під командуванням М.Фрунзе спільно з махновськими частинами захопили Крим. Залишки білогвардійських військ поспіхом покидали півострів і евакуювалися за кордон. Після розгрому Врангеля основні фронти громадянської війни були ліквідовані.

40. Визначити причини поразки та значення Української революції 1917 –1921 рр.
Підсумком національно-визвольних змагань українського народу у 1917 – на початку 1921 рр. стала поразка національно-демократичних сил.
Основними причинами поразки Української революції історики вважають:
– низький рівень національної свідомості народних мас та слабкість української політичної еліти, яку у найвирішальніші моменти усували або вона самоусувалася від визвольної боротьби (яскравим свідченням є діяльність М.Грушевського, В.Винниченка, П.Скоропадського);
– відсутність єдності в діях українських національних сил, непослідовність їх політики;
– непрофесіоналізм в питаннях державного будівництва керівників революції (М.Грушевський був за фахом істориком, В.Винниченко – письменником, С.Петлюра – журналістом) та її провідних діячів, більшість з яких не мала досвіду політичної діяльності;
– переважна увага питанням національного будівництва при зволіканні із розв’язанням соціально-економічних проблем (невирішеність аграрного, робітничого питань, соціально-економічна криза);
– відмова від організації власного війська;
– згубний вплив соціалістичної ідеології на народні маси, її нерозуміння більшістю населення, а також неприйняття політики національно-демократичних сил Півднем України;
– несприятлива міжнародна ситуація.
Українська революція зазнала поразки й її уроки здебільшого критичні, однак вона започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію української державності.
Під кінець революції українське політичне життя було представлене цілим спектром різних партій і напрямків – від національного комунізму до монархізму. Подібну до Махна еволюцію переживали й політичні і культурні діячі, і немає сумніву, що якби українська держава утрималася, більшість з них були б лояльними до неї.
Не менш важливим було те, що цей процес зачіпав не тільки верхівку суспільства. Революція засвідчила вибух національного почуття серед раніш несвідомих селян та робітників.
Політика національних урядів періоду Української революції сприяла українізації освіти та бурхливому розвитку національної культури: театру, бібліотек, науки.
Велике позитивне значення мало визнання більшовиками права українського народу на власну державність, яка була створена у формі УСРР (на Заході до 1991 р. діяв уряд УНР в екзилі).

41. Проаналізувати становище УСРР на початку 1920-х років, обґрунтувати причини впровадження, сутність та особливості реалізації нової економічної політики в Україні.
Внутрішнє становище України на поч. 20-х років характеризується глибокою кризою (викликана семирічною війною, заходами “воєнного комунізму” і голодом 1921-1923 рр.). Її складовими були:
– всеохоплююча економічна криза (продовольча, вугільна і транспортна) – великі машинобудівні і металургійні підприємства не працювали, було націоналізовано навіть дрібні підприємства (з 11 тис. підприємств у 1921 р. діяло понад 2,5 переважно дрібних підприємств). Виробництво промислової продукції в Україні знизилося до 1/10 рівня 1913 р. Чисельність робітників великої промисловості зменшилася у порівнянні з довоєнною наполовину (осідали в селах). Робітничий пайок зменшився до чверті фунта хліба (100 г.) і видавали його не кожен день. Не кращою була ситуація у с/г: посівні площі зменшились на 15 %, валовий збір хліба у 1920 р. становив майже 38,5 % від довоєнного рівня.
– політична криза – політикою більшовиків були невдоволені усі верстви суспільства: робітники (страйкували), інтелігенція (у 1920-21 рр. відбулись судові процеси над меншовиками й українськими есерами у Києві), червоноармійці (77 % особового складу армії становили селяни) і, особливо сильно – селяни. Продрозкладка на селі виконувалася з допомогою армії, що викликало збройний опір селян. Майже на всій території України (Донецька, Полтавська, Кременчуцька, Катеринославська губернії) поширився повстанський рух (“політичний бандитизм”). У 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 партизанські загони (від 20 до 500 чол. у кожному). Армія Н.Махно чисельністю 15 тис. чол. до серпня 1921 р. контролювала окремі регіони у центрі і на півдні України. Окремі повстанські загони проіснували до сер. 20-х років. Наслідком політичної кризи стало негативне ставлення українського населення до російських більшовиків і до революційної Росії.
– Голод 1921-1923 рр. на Півдні України (Запоріжжя) посилив негативні процеси в економіці і наростання соціальної напруженості.
Таким чином, більшовики опинилися перед загрозою нової громадянської війни. Шукаючи компромісів з суспільством, радянська влада запроваджує нову економічну політику (неп).
Початок переходу до непу було проголошено у березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б), який прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (доповідь В.Леніна 8 березня). В Україні цей закон був ухвалений 27 березня (розмір податку зменшувався із 160 до 117 млн. пудів зерна), однак діяти він мав з осені 1921 р. Голод відклав початок проведення непу в Україні у повному обсязі до весни 1922 р.
Неп – форма перехідного періоду від капіталізму до соціалізму (через державний капіталізм), що базується на ринковій економіці. Суть непу – у зміцненні союзу робітників і селян з метою подолання економічної відсталості країни. Першочерговим завданням непу був вихід з глибокої соціально-економічної кризи.
Основні заходи непу передбачали:
– заміну продрозкладки продподатком;
– відновлення товарно-грошових відносин і свободи торгівлі (форм. ринку);
– запровадження госпрозрахунку (для великих підприємств) і денаціоналізація для дрібних і середніх підприємств;
– посилення особистої зацікавленості у результатах праці.
Нова економічна політика у радянській Росії стала перехідним періодом у побудові соціалістичного суспільства і реалізацією ленінських ідей, розроблених у період громадянської війни і перші післявоєнні роки (1921-1923).
20-ті роки в Україні характеризуються певною лібералізацією економічного життя. Особливості реалізації непу в Україні:
У сільському господарстві селяни отримали можливість продавати с/г продукцію, створювати різні форми кооперації (до кін. 20-х рр. у с/г-ку кооперацію було втягнуто понад Ѕ селянських господарств, а всіма видами кооперації, включаючи споживчу, було охоплено 85 % господарств). Для підтримання бідняцьких і середняцьких господарств було дозволено оренду землі і використання найманої праці. З травня 1923 р. був запроваджений єдиний сільськогосподарський податок у грошовій формі. Аграрна реформа – Земельний кодекс УСРР 1922 р. – передавала землю в користування селянам, гарантуючи довічне спадкове володіння землею (водночас вона залишалася власністю держави). У 1923 р. до селян перейшло 90 % земельного фонду. Таким чином господарський механізм непу завдяки матеріальному стимулюванню формував новий тип сільського трудівника.
У промисловості запровадження непу розпочалося з другої половини 1921 р. (9 серпня В.Ленін видав “Наказ РНК про впровадження в життя начал нової економічної політики”). Держава контролювала важку промисловість (великі підприємства), а дрібні передавала в оренду організаціям та приватним особам. За короткий час в Україні було денаціоналізовано 5200 підприємств або половину наявного фонду. Основними ланками управління державною промисловістю стали трести. Перші трести виникли восени 1921 р. – “Донвугілля”, а незабаром: “Тютюнтрест”, “Маслотрест”, “Цукротрест”, “Південсталь”. Створення синдикатів, влаштування оптових ярмарків і заснування товарних бірж формували ринок засобів иробництва. Однак, перехід державної промисловості на ринкові відносини мав незавершений характер: госпрозрахунок залишився на рівні трестів, не поширившись на підприємства, які входили до їх складу. Залучення іноземних капіталів і дозвіл концесій обмежився окремими галузями промисловості (деревообробна).
Розвиток ринкових відносин сприяв створенню банківської системи (у жовтні 1921 р. було відновлено Державний банк, а у 1922 р. – створено галузеві банки) і зміцненню фінансової системи: грошова реформа 1924 р. запровадила вільноконвертований радянський червонець (дорівнював 10 царським золотим рублям). Однак розвиток економіки у період непу не був гармонійним і майже кожен рік економіка переживала певні кризи: 1922 р. – фінансову, 1923 – кризу збуту, 1924 – товарний голод, 1925 – зростання інфляції (“ножиці цін”).
Запровадження непу мало позитивні результати: у 1925/26 рр. промислове виробництво вперше перевищило довоєнний рівень, проте за темпами відбудови важка промисловість відставала від дрібної і кустарно-ремісничої. Сільське господарство за обсягом продукції перевищило рівень виробництва 1913 р. вже у 1927-1928 рр. (сільське господарство помітно відставало від промисловості). Все ж, народне господарство України за непу змогло розв’язати багато завдань: майже кожен рік економіка переживала певні кризи: 1922 р. – фінансову, 1923 – кризу збуту, 1924 – товарний голод, 1925 – зростання інфляції (“ножиці цін”).
Недоліки непу і створені ним нові кризові явища, вичерпання його можливостей призвели наприкінці 20-х років до зміни державної політики і поступового згортання непу (державне керівництво не могло втручатися в економічні процеси, посилюється розшарування суспільства). До 1929 р. Й.Сталін і його оточення відмовляються від непу і повертаються до “воєнно-комуністичних методів” управління державою.
42. Дати оцінку розвитку народного господарства України у роки непу (1921 – 1928 рр.).
Нова економічна політика зумовила суттєві зміни в промисловості. Контролюючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям і приватним особам дрібні і частково середні підприємства. В Україні в 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже половину наявного фонду. Розпочатий процес роздержавлення вимагав зручнішої форми управління. Підприємства об`єднувалися в госпрозрахункові трести. Як метод господарювання, госпрозрахунок ґрунтувався на самоокупності підприємств. Перші трести в Україні були організовані восени 1921 р. Невдовзі один за одним виникають “Тютюнтрест”, “Маслотрест”, “Цукротрест”, “Південсталь”, “Донвугілля”. Всього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернські трести. Поставлена в умовах непу державна промисловість активно переходила на ринкові відносини.
Майже відразу стали утворюватися й синдикати – організації по закупівлі сировини, плануванню торгівельних операцій й збуту сировини. Проте здійснений різкий поворот так і лишився незавершеним: госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до складу трестів. Тому ні промислові підприємства, ні їх трудові колективи не одержали господарської самостійності.
Запровадження непу мало помітні економічні наслідки. Темпи зростання промислової продукції у 1920-х роках сягали в середньому 15 %. Деякі вчені Росії називають середню цифру за ці роки 39 %. У 1928 – 1929 рр. в Україні вироблено електроенергії на 138 % більше, ніж 1913 р., кам`яного вугілля – на 119,3 %, сталі – на 117 %.
Але чим далі країна рухалася на шляху непу, тим важче ставало підтримувати такі високі темпи. Це пояснювалось такими причинами. Спочатку діяв, так званий, “відбудовчий ефект”. Його суть в тому, що в промисловості завантажувалося те обладнання, яке простоювало. В кінці 20-х рр., коли закінчився відбудовчий період, країні необхідно було багато капіталовкладень в промисловість. Без таких засобів реконструювати старі заводи, утворювати нові галузі промисловості було неможливо.
Справі міг би допомогти приватний капітал, але в силу політичних причин його не допускали у велику та, часто, і в середню промисловість. Населення не поспішало вкладати свої гроші в ощадні каси, а зберігало їх в тайниках чи пускало в комерційний обіг. Накопичення ресурсів внутрішньодержавного сектора наприкінці 20-х рр. у порівнянні з 1913 р. були значно нижчі: зменшилися фондовіддача, прибуток у промисловості.
Суттєві зміни відбулися в аграрній сфері. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств в Україні збільшилося в 1,5 рази. В основу передачі землі було покладено трудову норму. В 1923 р. 92 % земельного фонду республіки знаходилось в руках селян.
У 1923 р. в Україні був введений єдиний сільськогосподарський податок в грошовій формі, що сприяло розвиткові продуктивних сил.
В 1921 р. у республіці було створено єдину систему споживчої кооперації, яка об`єднувала всі споживчі товариства в місті і на селі і займалася заготівлею чи збутом продукції. В 1922 р. з цієї системи виділилася сільськогосподарська кооперація. Поступово широкого розвитку набули спеціалізовані види сільськогосподарської кооперації: машинно-тракторна, тваринницька, насіннєва та ін. До кінця 20-х рр. у сільськогосподарську кооперацію було залучено більше 50% селянських господарств. Всіма видами кооперації охоплювалося 85% селянських господарств.
Ще однією формою організації сільського господарства стали радгоспи. Вони мали право розпоряджатися сільськогосподарською продукцією, яка залишалася після обов`язкових продовольчих поставок державі. У 1921 р. в Україні їх налічувалося 685 з площею землі 325 тис. га.
Створювалися і виробничі об`єднання селян – колгоспи. У 1925 р. їх було 5489, проте вони об`єднували лише 1,2 % господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30 % потрібного реманенту, в розподілі результатів праці практикувалась зрівнялівка.
Значне розширення обсягів виробництва та торгівлі вимагало запровадження загального еквівалента, який би регулював відносини між виробниками чи споживачами. Прямий товарообмін у масштабах країни був нереальним і недосконалим. Визріла необхідність реформувати фінансово-банківську систему, грошовий обіг. У листопаді 1922 р. було розпочато випуск банкнот (червінців), кожна з яких дорівнювала 10 золотим крб. Вони на 25 % забезпечувались дорогоцінними металами, а на 75 % – короткостроковими облігаціями. Протягом 15 місяців стабільний, але в обмеженій кількості, червінець був в обігу разом з необмеженою і постійно девальвуючою рубльовою масою. У 1924 р. гіперінфляцію вдалось подолати, країна отримала стабільну валюту. За один червінець давали 5 доларів. За деякими оцінками – навіть більше.
Реалізація непу проходила не безхмарно. Навесні 1923 р. почалися труднощі зі збутом промислової продукції, особливо тієї, що призначалась для селян. Головною ознакою кризи стала невідповідність між цінами на промислову і сільськогосподарську продукцію. На той час сільське господарство було відбудовано на 70 % порівняно з 1913 р., а промисловість – на 39 %. Невідповідність між темпами розвитку окремих галузей, управлінські прорахунки призвели до підвищення цін на промислову та зниження цін на сільськогосподарську продукцію.
Крім того, селяни, щоб отримати більше грошей для сплати грошового податку, восени викинули на ринок значну кількість хліба, знизивши ще більше ціни на хліб.
Труднощі зі збутом промислових товарів зумовили дефіцит обігових коштів, що призводило до зменшення надходження грошей у промисловість. Керівництво країни прийняло ряд заходів для подолання кризи – зниження собівартості продукції, вдосконалення політики цін тощо. Але враховано було не все: криза повторилася в 1925 р., у другій половині 20-х років і, особливо в 1928 р.
Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні протиріччя. Економічний плюралізм диктував необхідність плюралізму політичного. Але в країні зміцнювалася роль однієї партії, хоча в рядах більшовицької партії виникали альтернативні думки на шляху економічного розвитку – 1925 р., 1926 – 1927 рр., 1928 – 1929 рр.
Серйозні протиріччя виникали і в соціальній сфері. Розшарування суспільства, поява безробіття спричинили появу незадоволених непом.
Недоліки непу і створені ним нові кризові явища, вичерпання його можливостей призвели наприкінці 20-х років до зміни державної політики і поступового згортання непу (державне керівництво не могло втручатися в економічні процеси, посилюється розшарування суспільства). До 1929 р. Й.Сталін і його оточення відмовляються від непу і повертаються до “воєннокомуністичних методів” управління державою.
43. Проаналізувати процес утворення СРСР і входження до його складу України.
Основним завданням національного життя радянських республік у 20-ті роки стало врегулювання відносин з центром. Україна, будучи формально незалежною державою, все більше втягувалась у створювані національними республіками (13 радянських республік на чолі з Російською федерацією) воєнно-політичні, дипломатичні та господарські відносини. Особливо об’єднавчий процес посилився з кінця 1920 – у 1921 рр.: сім основних наркоматів контролювалися центром (військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфу); у жовтні 1922 р. на всі радянські республіки, у т.ч. й Україну було поширено дію Земельного, Громадянського та ін. кодексів РСФРР.
Серед вищого партійного і державного керівництва існували два принципи об’єднання радянських республік:
– автономізації (Й.Сталін) – ліквідація суверенних республік і їх входження до складу СРСР на правах автономії (самоврядування певної частини держави, здійснюване в межах, передбачених загальнодержавним законом (Конституцією)).
– федерації (В.Ленін) – добровільне і рівноправне об’єднання самостійних республік. Цей принцип поділяв В.Винниченко. Голова уряду України Х.Раковський протягом 1922-1923 рр. виступав за розширення республіканських повноважень України – його погляди досить часто характеризують як конфедералістські. (Федерація – форма державного устрою; союзна держава, що складається з кількох держав або державних утворень, кожне з яких поряд із загальнофедеральними, має власні законодавчі, виконавчі та судові органи).
Об’єднання радянських республік відбулось на засадах федерації: 30 грудня 1922 р. Перший з’їзд Рад СРСР ухвалив Декларацію та Договір про утворення СРСР (РСФРР, УСРР, БСРР і ЗСФРР /Азерб., Вірм., Грузія/). Республіки низку своїх повноважень передавали органам центральної влади:
– до компетенції союзного уряду належали зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт і зв’язок, планування н/г, оголошення війни і підписання миру;
– союзно-республіканські наркомати займалися питаннями фінансів, продовольства, праці і робітничо-селянської інспекції;
– за республіками залишалися 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, с/г, освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення.
Остаточне оформлення Радянського Союзу відбулося на ІІ з’їзді Рад СРСР (26 січня 1924 р.), який прийняв першу Конституцію СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад у травні 1925 р. затвердив зміни у діючій Конституції УСРР, які закріпили входження України до складу СРСР (нова укр. Конституція прийнята у 1929 р.).
Існують як позитивні, так і негативні оцінки актів 1922-1924 рр., однак їх об’єктивним наслідком було фактичне перетворення України (при формальному збереженні федеративної форми державності, з правом виходу з СРСР) на звичайну адміністративну одиницю унітарної держави (автономію).
44. Обґрунтувати необхідність політики українізації, пояснити її сутність та особливості культурного будівництва 1920-х рр.
З утворенням УРСР було проголошено курс на національне відродження, розвиток культури, зростання національної самосвідомості народу. Українське національне питання мало для керівництва СРСР особливе значення. У 1926 р. 44% неросійського населення СРСР становили українці. За своєю чисельністю вони перевершували всі інші національності, включно з радянськими мусульманами і наступною (після росіян й українців) найбільшою національністю – білорусами. Проте ці демографічні показники перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшовиків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. – 23,3%, тоді як серед усього населення УРСР вони становили близько 80%. Більшовики мали намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вони хотіли розширити соціальну базу свого режиму.
У зв’язку з цим велике значення для національно-державного будівництва в Україні у 20-ті рр. мала політика “коренізації” партійно-державного апарату, проголошена ХІІ з’їздом РКП(б) у 1923 р. На Україні вона проводилась у формі “українізації” (1923–1934). Її змістом стало:
– висунення на керівні посади осіб місцевого походження;
– перехід на українську мову в освітніх закладах;
– видання українською мовою книг, газет, журналів, виробництво кінофільмів, ведення діловодства і радіомовлення;
– створення умов для розвитку національних меншин.
Результати українізації були вагомі: кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 –1927 рр. зросла з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книг, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Одним із досягнень українізації стала прочитана у 1924 р. у Харківській публічній бібліотеці українською мовою лекція про теорію відносності Ейнштейна.
У цей період деякі українські комуністи пройнялися ідеями самостійництва: активними послідовниками українського націонал-комунізму були письменник М.Хвильовий і нарком освіти О.Шумський, які різко засуджували русифікацію України і вбачали її відродження в орієнтації на культурні процеси, що відбувалися в Європі, а не в Росії. М.Хвильовий висунув гасло: “Геть від Москви! Дайош Європу”.
Однак деякі кола керівних працівників явно недооцінювали значення української культури, яку вони цинічно вважали відсталою, селянською. “Теорію боротьби двох культур” висунув Д.Лебідь, який з 1920 по 1924 р. був другим секретарем ЦК КП(б)У. У цій теорії стверджувалося, що підтримували російську культуру в Україні ніхто інший, як прогресивний пролетаріат і місто. Прихильники цієї теорії пропагували ідеї стихійності в розвитку української культури й мови.
Однак український націонал-комунізм та політика українізації проіснували в Україні недовго. У партії почалася боротьба проти міфічних “націоналістичних ухилів” О.Шумського (1927), М.Скрипника (1933), а згодом – хвиля репресій проти національної інтелігенції.
Одним з важливих напрямків культурного будівництва в Радянській Україні стала ліквідація неписьменності населення: (у 1920 р. утворено республіканську комісію на чолі з головою ВУЦВК Г.Петровським), у травні 1921 р. був ухвалений декрет про обов’язкове навчання грамоті всього населення віком від 8 до 50 років. У галузі народної освіти у 1924 р. було поставлено завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей (у містах виконано за кілька років). В цілому по Україні у 1927/28 рр. н.р. поза школою залишалося близько 35 % дітей шкільного віку.
На поч. 20-х рр. ХХ ст. в УСРР діяло бл. 7 тис. шкіл і гуртків ліквідації неписьменності, де навчалося понад 220 тис. осіб. Позитивні наслідки цієї компанії: якщо до революції серед населення України частка письменних становила тільки 27,9 %, то, за даними перепису, наприкінці 1920 р. – 51,9 %. Уряд УРСР наприкінці 1930-х років повідомив, що питання боротьби з неписьменністю успішно розв’язане, в республіці все населення досягло певного рівня грамотності. За переписом населення 1939 р. в Україні - 85,3 % письменних віком до 50 років.
45. Визначити етапи індустріалізації, її джерела та особливості проведення в Україні.
До середини 20-х років економіка СРСР і України в основному була відбудована. Розвиваючись на базі непу, промисловість у 1925 р. перевищила довоєнний рівень виробництва, але відновлення промислового потенціалу відбувалося переважно на старій технічній основі. На порядку денному стояло завдання по переоснащенню діючих і будівництву нових підприємств. Керівництво ВКП(б) поставило завдання перетворити СРСР на сучасну індустріальну країну.
Курс на індустріалізацію проголосив ХІV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. Під індустріалізацією розумілась система заходів, спрямованих на швидший розвиток промисловості з метою технічного переозброєння економіки і зміцнення обороноздатності країни. Здійснювати індустріалізацію передбачалося плановими методами – п’ятирічками.
Офіційно завданнями індустріалізації визначались досягнення економічної і політичної самостійності СРСР, модернізація господарства і поліпшення життєвого рівня населення (у короткий термін).
Основними джерелами фінансування індустріалізації стали: державні позики, введення горілчаної монополії, вилучення коштів із с/г, легкої і харчової промисловості та сувора економія у соціальній сфері (матеріальні стимули праці були замінені моральними: з січня 1929 р. широко розгорнулись соціалістичні змагання, зустрічні плани, рух новаторів; основна маса робітників погоджувалася на тимчасові труднощі, щоб побудувати могутню індустрію).
Грудень 1927 р. – ХV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви першого п’ятирічного плану розвитку н/г (на 1928/29 – 1932/33 рр.). План проголошував три основні завдання: прискорений розвиток важкої промисловості; часткова добровільна колективізація с/г; підвищення добробуту народу.
Квітень 1929 р. – ухвалено нові темпи приросту промислової продукції – 20-22 % (оптимальний варіант плану, відправний – 18 %), однак вони залишилися на папері.
Листопад 1929 р. – Сталін у статті “Рік великого перелому”, надрукованій у “Правді”, проголосив курс на стрімке форсування індустріалізації (надіндустріалізацію). З кожним роком керівництво країни вносило нові корективи у бік підвищення темпів, “підхльостуючи” країну (у 1930-32 рр. темпи промислового росту досягли 37,7 %).
В роки першої п’ятирічки (1928 – 1932 рр.) індустріальний розвиток СРСР набуває значних темпів. Промислове виробництво зросло на 23,7 %. Будується понад 400 нових заводів і фабрик, нарощуються потужності підприємств будівельної індустрії. За перших два роки п’ятирічки стабілізувалося виробництво, виникають нові галузі тракторо- і машинобудування. Збільшилися капітальні вкладення в розвиток індустрії.
Виконання першої п’ятирічки Сталін проголосив достроковим – за 4 роки і 3 міс., але не вдалося виконати і досягти планових показників обсягу виробництва. Темпи розвитку промисловості на кінець п’ятирічки зменшилися майже в 4 рази (з 23,7 до 5 %). Таке становище особливо характерне для індустрії УСРР. Однак офіційна пропаганда вдалася до прославляння здобутків у промисловості та її керманича Й.Сталіна, який 1929 р. назвав “роком великого перелому”.
На другу п’ятирічку (1933 – 1937 рр.), план якої ухвалив ХVІІ з’їзд ВКП(б) в січні – лютому 1934 р., планувався приріст промислової продукції на 16,5 %. План другої п’ятирічки було виконано лише на 70 –77 %, проте оголошено, що, як і попередній, його також здійснено за 4 роки і 3 місяці. В УСРР за роки другої п’ятирічки було введено в дію 6500 промислових підприємств. За 2 роки було стабілізовано виробництво.
У третій п’ятирічці (1938 – 1942 рр.) темпи розвитку промисловості відповідали запланованим, що пов’язано із загостренням міжнародної ситуації. Значну кількість підприємств було переведено на потреби оборони.
Позитивні наслідки індустріалізації: технічне переоснащення н/г і поява нових галузей промисловості (електрометалургія, кольорова металургія, хімічна промисловість), будівництво у роки перших п’ятирічок в Україні 7 нових і реконструкція 5 заводів.
1 жовтня 1931 р. перший трактор випустив Харківський тракторний завод. 1 жовтня 1932 р. почала діяти перша черга Дніпрогесу. З 1935 р. почався стаханівський рух – соціалістичне змагання (31 серпня 1935 р. вибійник кадіївської шахти “Центральна-Ірміне” О.Стаханов встановив виробничий рекорд – замість 7 т вугілля – норма за зміну – видобув 102 т, тобто в 14,5 р. перевищив денну норму).
Україна зайняла 2 місце у Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3 місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4 місце у світі за видобутком вугілля. Наприкінці 30-х років у СРСР був збудований потужний воєнно-промисловий комплекс, наріжним каменем якого була українська економіка. З аграрної країни республіка перетворилася на індустріальну. Саме у цей час активно формуються національний робітничий клас і технічна інтелігенція).
Негативні наслідки індустріалізації:
– нерівномірний розвиток промисловості (домінуюче становище машинобудування і металообробки, відставання легкої, харчової, хімічної промисловості),
– нерівномірний розвиток регіонів (як і до революції 1917р. промисловість розвивалася у великих містах і в Донецько-Придніпровському районі).
– погіршення життєвого рівня населення, посилення експлуатації трудящих, втрата Україною останніх елементів економічної самостійності,
– пограбування українського села у ході колективізації.
Таким чином, здійснення індустріалізації відбувалося кількома етапами: основні завдання індустріалізації визначалися планами п’ятирічок, однак переломним у їх реалізації став 1929 р. – перехід до форсованої індустріалізації.
46. Дати оцінку колективізації сільського господарства, з’ясувати причини та масштаби голоду 1932 – 1933 рр. в Україні.
У сільському господарстві корінні перетворення наприкінці 20-х років мали трагічний характер. Наприкінці 20-х років різними формами кооперації було охоплено 85 % селянських господарств, у той же час колективізовано восени 1928 р. було лише 4 % селянських господарств. Влада не отримала необхідних коштів для індустріалізації країни від селян (державні ціни на сільгосппродукцію становили 1/8 від ринкових) і рішуче приступила до згортання кооперації і колективізації селянських господарств після сталінської поїздки 1928 р. до Сибіру (ХІV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. ухвалив два суперечливі рішення щодо с/г: курс на кооперування і часткову добровільну колективізацію).
Причини і цілі колективізації мають економічний та політичний характер. До економічних відносяться: недостача зерна (хлібозаготівельна криза 1927/28 рр.); низька рентабельність селянських господарств; поповнення державного бюджету за рахунок експорту хліба. Політичною причиною є досягнення незалежності держави від мільйонів дрібних селянських господарств.
Листопад 1929 р. – пленум ЦК ВКП(б) проголосив початок суцільної колективізації.
5 січня 1930 р. – постанова ЦК ВКП(б) визначала темпи колективізації: в Україні планувалося колективізувати Степ до весняної посівної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р. (об’єднати 70 % селянських господарств).
Керівництво України скоротило терміни проведення колективізації в республіці: за ініціативою С.Косіора колективізацію Степової України передбачалося провести протягом весняної посівної кампанії, а всієї України – до осені 1930 р. (об’єднати 70 % селянських господарств).
До 1 березня 1930 р. в Україні було колективізовано 62,8 % селянських господарств.
2 березня 1930 р. у газеті “Правда” було опубліковано статтю “Запоморочення від успіхів”: у всіх перекрученнях процесу колективізації Сталін звинуватив місцеве керівництво, а також наголосив на обов’язковості принципу добровільності при утворенні колгоспів. Селяни зрозуміли цю статтю як зміну державної політики і половина селянських господарств вийшла з колгоспів (залишилися лише незаможники).
Восени 1930 р. держава розпочала нову кампанію колективізації – через оподаткування, заборону приватної торгівлі. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано близько 70 % господарств, на кінець 1933 р. – 73,2 % селянських господарств. У 1937 р. – 93 %.
Створення колективних господарств супроводжувалось розкуркуленням заможних селян і досить часто середняків (“куркулі”). Саме проти них були спрямовані жорстокі репресії (27 грудня 1929 р. Сталін проголосив гасло “ліквідації куркульства як класу”). На поч. 30-х рр. в Україні було розкуркулено і знищено 350 тис. селянських господарств, а 850 тис. українських селян було вислано у віддалені райони Півночі і Союзу СРСР.
Форми колективізації: артіль (колгоспникам залишали присадибне господарство), комуни – з лютого 1930 р. в колгоспи стали забирати корів, дрібну худобу й птицю.
Селянський опір колективізації у деяких місцях набув характеру відкритої збройної боротьби – у Херсонському, Кам’янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському і Дніпропетровсьому округах у 1930 р. відбулися селянські повстання (за деякими даними кількість їх учасників перевищила 40 тис. осіб). Повстання у Дніпропетровському окрузі охопило 5 районів. Дислокована в Павлограді піхотна дивізія відмовилася карати повстанців і вступила з ними в переговори. Стягнені з різних місць підрозділи ДПУ та міліції заарештували кілька тисяч селян.
Жахливим результатом політики колективізації став голод 1932-1933 рр.
Основними причинами голоду історики називають соціально-економічну політику радянської влади (колективізацію й розкуркулення селянських господарств, насильницькі хлібозаготівлі і вивіз хліба за кордон), а також національно-політичні причини: штучне і заплановане Москвою придушення українського відродження (українізацію і коренізацію).
Початок суцільної колективізації у 1929 р. (рік “великого перелому”) збігся з забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу та господарству. Врожай першої колгоспної весни 1930 р. був непоганим, однак кризові явища у сільському господарстві (заборона ринку, втрата купівельної спроможності грошей, низькі заробітки в колгоспах, вилучення з них хліба) призвели як до різкого падіння продуктивності сільського господарства, так і незацікавленості селян у результатах своєї праці. Посівна кампанія 1931 р. була невдалою: частина посівів загинула, урожай був невисокий і майже третю його частину було втрачено під час жнив. Однак план хлібозаготівель був піднятий на 44 %, у селян забирали навіть насіннєве зерно. В республіці наприкінці 1931 р. почався голод. Весною 1933 р. половина колгоспів України не видала жодного грама хліба колгоспникам на трудодні, залишивши у такий спосіб 20 млн. людей без засобів до існування. Терор голодом набув масового характеру. За невиконання хлібозаготівельних планів держава залишала без хліба мільйони людей, заносячи на “чорні дошки” цілі села та райони.
Влада обмежувала права сільського населення – у 1932 р. було запроваджено паспортну систему в містах, з сільського населення паспорти отримали лише працівники радгоспів та МТС (решта селян паспортів не мали). Колгоспники на мали жодних прав – їх закріпляли за бригадами, заборонивши залишати місця роботи без дозволу бригадирів. Перерва на обід не дозволялася без особливого розпорядження. Під приводом невиконання хлібозаготівель, на Кубані, Далекому Сході, Центрально-Чорноземній області, Казахстані було призупинено українізацію.
Демографічні втрати в УСРР у 1932-33 рр. сягали 5 млн. чол. Загалом жертвами 1927 – 1938 рр. в Україні стало понад 9 млн. осіб. Реалії колгоспного життя змушували селян порівнювати своє становище із дореволюційним періодом.
У 1934-1935 рр. державна політика щодо села пом’якшується, с/г поступово відроджується. До 1939 р. сільськогосподарське виробництво досягло рівня 20-х років – завдяки врожайним рокам, дармовій праці селян (за трудодні) і механізації (МТС).
Загалом більшість селянських господарств наприкінці 30-х років було колективізовано. Селяни втратили почуття господаря і зацікавленість у результатах своєї праці, адже колишнього працелюбного селянина замінив селянин-колгоспник.
24 листопада 2007 р. Україна розпочала відзначати 75-ті роковини вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр., які будуть продовжуватися і у 2008 р.
47. Проаналізувати процес утвердження тоталітарного режиму в Радянській Україні, визначити характер та масштаби масових репресій кінця 1920-1930-х років.
Надзвичайні методи вирішення економічних проблем у СРСР у кінці 20-х – в 30-х рр. визначили сутність політичних і культурних процесів в СРСР – зміцнення державної влади і встановлення тоталітарного режиму (вперше слово “тоталітаризм” було вжите у 1929 р. у газеті “Таймс”). Основою тоталітарного режиму стала ідеологія сталінізму, змістом – контроль суспільного життя, характерними рисами: згортання принципів демократії, встановлення однопартійності (монополія на владу ВКП(б)), нагнітання атмосфери страху й істерії, посилення репресивної політики і послідовне знищення цілих соціальних прошарків (“куркулів”).
Форсований перехід від багатопартійності до тоталітарного однопартійного режиму більшовики почали в перші роки існування УСРР: 1920-21 рр. відбулися судові процеси над меншовиками й українськими есерами у Києві, у березні 1925 р. саморозпустилася УКП.
У 1921 – 1922 рр. КП(б)У розпочала активну боротьбу із “просвітянством”. В урядовій газеті “Вісті ВУЦВК УСРР” появилося тлумачення цього поняття: “Що таке просвітництво? Це, передусім, особливий стан так званого “свідомого українця”, що кохається в співах, рідному театрі, рідній культурі, неньці-Україні і не визнає нічого в світі, що не є суто українським національним”. Спочатку державні органи провели перереєстрацію всіх статутів товариств “Просвіти”, влада вимагала від них керуватися у своїй роботі класовим, а не національним принципом. У 1929 – 1930 рр. просвіти були закриті.
Восени 1922 р. з України за кордон та на Північ було вислано 70 викладачів ВНЗ та професорів. У таємному циркулярі ДПУ до переліку “ворожих” груп і організацій в Україні ввійшло близько 20 категорій населення.
Українізація створила серйозну загрозу контролю Москви над УРСР. З кінця 20-х років після розгрому “ухилів” і “опозицій” та укріплення своїх позицій в партії Й.Сталін різко змінив внутрішньопартійний курс (1929 р.): індустріалізація, колективізація, культурна революція.
Почалося переслідування інтелігенції: травень – липень 1928 р. “шахтинська справа” у Москві над 53 спеціалістами вугільної промисловості Донбасу (антирадянська, шкідницька діяльність).
У 1928 р. Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби в міру досягнення успіхів у соціалістичному будівництві. Так обґрунтовувалася практика формування тоталітарно-репресивного режиму.
В Україні загострення класової боротьби мало національний характер. У березні 1930 р. відкрився процес СВУ – Спілка визволення України (45 осіб, колишні діячі УНР (С.Єфремов, Мих. Слабченко, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська). Вони одержали від 2 до 10 років ув’язнення, а згодом були ліквідовані.
Під час процесу “виявився” зв’язок СВУ з УАПЦ (утворена у липні 1918 р.). Більшовицька влада почала переслідувати церкву ще раніше. У жовтні 1927 р. митрополита В.Зіньківського було усунуто від керівництва УАПЦ (“петлюрівське минуле автокефалістів”, “атеїзм більшості автокефального духовенства”, використання “Спілкою визволення України” автокефальної церкви як “знаряддя антирадянського впливу на широкі маси населення для ведення підпільної роботи”). Протягом 1926 – 1929 рр. в Україні було заарештовано п’ять ієрархів УАПЦ. “Надзвичайний собор” УАПЦ у січні 1929 р. ухвалив резолюцію про зв’язок УАПЦ з “СВУ”, про контрреволюційність УАПЦ і про її “самоліквідацію. У 1930 – 1934 рр. було заарештовано 24 із 34 єпископів УАПЦ, а ще 8 зникли без суду і слідства. Масові репресії торкнулися і рядових священників: у 1931 р. залишилося 200 священників (у 1927 р. – 10 тис. священників), а на початку 40-х років – кілька осіб.
У лютому 1931 р. почались нові арешти – Український національний центр /УНЦ/ (керівники М.Грушевський та Всеволод Голубович).
Наступними жертвами репресій стали представники суспільних наук: російські вчені Платонов і Тарле, українські марксистські історики на чолі з Матвієм Яворським.
З 1933 р. почалися багаторічні і періодичні чистки КП(б)У. З червня 1932 р. по травень 1933 р. партія зменшилась майже удвічі – з 520 до 285 тис. чол.
Самогубство у 1933 р. М.Хвильового (13 травня) і М.Скрипника (7 липня) завершили десятирічний період “українізації”. Формально кінець їй поклав листопадовий (1934) пленум ЦК ВКП(б).
Репресії в СРСР з 1934 р. мали загальнодержавний характер і були спрямовані як проти великих діячів партії і держави (Г.Зінов’єва, Л.Каменєва – 1936, Г.П’ятакова – 1937, М.Бухаріна, О.Рикова, Х.Раковського та ін. – 1938), так і широких мас населення (письменники, військові, звичайні обивателі).
За підрахунками М.Маскудова, колишнього радянського демографа, який виїхав на Захід, прямі людські втрати в УСРР від репресій у 1927 – 1938 рр. становили щонайменше 4,4 млн. чол. (десята частина від всієї кількості українців у СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччині).
Підсумок суспільного розвитку наприкінці 30-х рр. підвела Конституція 1937 р. (мала всенародний характер, участь в її обговоренні взяли 13,5 млн. чол.), яка закріпила перемогу соціалізму і керівну роль у суспільстві і державі ВКП(б).
Отже, 30-ті роки в Україні характеризуються встановленням тоталітарного режиму, масовими репресіями, які охопили усі верстви населення. Репресії в Україні розпочалися раніше, ніж в інших республіках СРСР та мали національний характер. Їх реалізація деформувала ідею “будівництва соціалізму в СРСР”.
48. Висвітлити становище західноукраїнських земель у 1920-1930-х роках та проаналізувати офіційну політику Польщі, Румунії, Чехословаччини.
Західноукраїнські землі після завершення Першої світової війни були розділені між Польщею (Східна Галичина), Румунією (Північна Буковина та Бессарабія) і Чехословаччиною (Закарпаття). У складі цих держав вони перебували на становищі напівколоній (понад 80 % їх мешканців займалося с/г, економіка краю служила ринком збуту товарів, джерелом дешевої сировини й робочої сили) і зазнавали політичної, економічної і національної дискримінації. У цілому тут проживало від 5,5 до 7 млн. українців.
Колоніальна політика Польщі щодо українців (за даними 1931 р. – 5,6 млн. чол.) позначалася в усіх галузях: стримувався промисловий розвиток краю, українські робітники зазнавали утисків у оплаті праці (30-50 %), кращі землі отримували польські колоністи-осадники (близько 200 тис. польських осадників); українська мова заборонялася, були ліквідовані українські школи (у Польщі й Румунії слова “Україна” і “українець” були заборонені – “русини”, “Східна Малопольща”, галицький сейм був розпущений). Зменшується чисельність студентства, і взагалі інтелігенції (до війни український селянин-середняк міг відправити до гімназії 1-2 синів, а після війни – 1-го могло відправити третє-четверте господарство (чисельність укр. студентів у Празі, Берліні, Варшаві зменшується).
Румунський окупаційний режим був більш жорстоким, ніж у Польщі (з 1918 до 1928 р. діяв воєнний стан). За офіц. статистикою кількість українців становила 582 тис., або 3 % населення, українські демографи говорять про 1 млн. чол. Основним районом проживання українців була Буковина, менше проживало у Бессарабії біля Хотина і Аккерману. У промисловості в основному розвивалися кустарні галузі (7,9 % населення станом на 1930 р. було зайнято у текстильній і харчовій промисловості), окупанти демонтували і вивезли до Румунії обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів. Економічна криза, яка поч. у 1928 р., гостро відбилася на економіці цього регіону (кількість безробітних досягла 50 тис. чол., на Закарпатті – 100 тис.). Укр. населення (за даними 1920 р. – 790 тис.) зазнавало націонал. гноблення і насильницької румунізації.
Українське населення у складі Чехословаччини (1921 р. – 455 тис., 1930 р. – 549 тис. чол. або 3,8 % населення Чехословаччини) не відчувало такої дискримінації, як в Польщі чи Румунії – центральний уряд намагався вкладати в економіку краю більше грошей, ніж отримував назад. Однак цих інвестицій не вистачало для кардинальних зрушень в економіці краю і він залишався аграрно-сировинним придатком (за весь міжвоєнний період 85 тис. місцевих дрібних господарств одержали 35 тис. га землі). Освітня і культурна політика Чеської республіки сприяла збільшенню загальноосвітніх закладів, мова викладання у школах залежала від вибору місцевих жителів. Такий лібералізм сприяв діяльності культ.-просвітніх товариств (“Просвіта”, “Асоціація укр. учителів”), кооперативів, молодіжних організацій (“Пласт”) і політичних партій (у 30-х рр. у Закарпатті існувало ≈30 партій). Чехізація у Закарпатті була порівняно м’якою. Чехословаччина дала притулок і фінансову підтримку кільком українським ВНЗ: Українському вільному університету (1921 р.), Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі (1923 – 1933 рр.), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922 – 1935 рр.).
Більшість населення західноукраїнських земель становили селяни (малоземельні, безкінні та однокінні). Аграрні реформи урядів Пол., Чехословаччини й Румунії не вирішили проблеми аграрного перенаселення й малоземелля, а часом і загострили їх. Багато сімей намагалося покращити своє становище, емігруючи за океан – до США, Канади, Австралії, Бразилії.
49. Дати оцінку діяльності основних політичних формувань у західноукраїнських землях у 1920-1930-х роках.
Виразниками інтересів різних верств населення на західноукраїнських землях були політичні партії. Найбільш добре організовані і багаточисельні партії діяли у 1920-30-х роках у Східній Галичині (понад 20 українських партій – на сер. 20-х рр.). Найбільшим авторитетом користувалися:
Укр. народно-демократичне об’єднання (УНДО, 1925 р., ліберальна партія, її мета – конституційна демократія та незалежність України, лідер – Д.Левицький, а з 1935 р. – Василь Мудрий),
УСРП (Укр. соціал-радикальна партія, 1926 р., соціалістична партія, лідер Лев Бачинський, з 1931 р. – Іван Макух. У 1931 р. радикали вступили до ІІ Соціалістичного Інтернаціоналу. Вони були в опозиції до націонал-демократів, мали власний клуб у сеймі, власні молодіжну і жіночу організації),
західноукраїнські комуністи.
УНДО не стало новою політичною силою, мало ту саму програму й тих же лідерів, що й до війни, але не мало фіксованого членства і членських обов’язків, хоча партійна дисципліна існувала. У 1928 р. УНДО взяло участь у виборах, провело 23 депутати до сейму (нижчої палати) і 8 – до сенату (вищої палати). УНДО діяло лише в Галичині. Найбільшою заслугою центристських партій був розвиток мережі українських громадських організацій. Під впливом УНДО перебували “Просвіта” (у 1925 р. налічувала 11 тис. чол. та підтримувало діяльність хат-читалень або ще 121 тис. чол.), товариство “Рідна школа” (розбудовувало мережу приватних українських шкіл (у 1926 – 1927 рр. вона нараховувала 23 початкових і 10 середніх шкіл), “Союз українок”. Великий успіхів досяг кооперативний рух, який у 1937 р. об’єднував 3,5 тис. кооперативів з загальною кількістю 660 тис. чол. Найбільші з них – “Маслосоюз” (експортував масло й інші продукти по всій Європі), “Центробанк”, “Народна торгівля” – мали свої організації по всій Галичині. Завдяки їх  діяльності економічний стан українського селянства у 30-х роках став повільно покращуватися (роботу в них знаходив кожний сьомий – восьмий інтелігент).
Комуністи отримали підтримку західноукраїнського населення, яке виступало проти Версальської системи, а комуністи – за світову революцію. Різні течії, з 1923 р. зветься КПЗУ, має автономний статус у складі польської компартії. Лідери – Й.Крілик, Р.Кузьма. Програма – проти соціальних та національних утисків, за об’єднання Західної України з Радянською Україною. Мала авторитет у період “українізації” в УРСР, з 1933 р. її авторитет падає. У 1938 р. Комінтерн розпустив Компартію Польщі та КПЗУ.
Безперспективність спроб парламентським шляхом захистити право українців на самовизначення, крах комуністичних ілюзій підштовхнули частину західних українців до створення націоналістичних організацій (1921 р., Українська військова організація (військ.-патріотична організація на чолі з Є.Коновальцем; за незалежну Україну і звільнення українських земель воєнними засобами).
У 1929 р. на базі УВО утворилася Організація Українських Націоналістів (ОУН). Очолив її Є.Коновалець, основним ідеологом довгий час був Д.Донцов (теоретик українського інтегрального націоналізму), який проголошував націю абсолютною цінністю, а незалежну Україну – найвищою ціллю, для досягнення якої допустимі любі засоби (“українці для України”). Невід’ємною частиною ідеології Д.Донцова було поняття “творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил” – група людей мала сформувати незрозумілу для несвідомої маси ідею, зробити її доступною цій масі і мобілізувати народ для боротьби за цю ідею. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху мав стояти верховний керівник з необмеженою владою (ідеологія Донцова була близькою до фашистської – вихваляла “сильну людину”, “ініціативну меншість”, “вождівський принцип”. Донцов у молоді роки пройшов добру школу соціалістичного руху, а джерелом натхнення слугували теорії Ф.Ніцше, О.Шпенглера, Жоржа Сореля та ін.).
Ідеї Донцова отримали широкий відгук у суспільстві і, особливо серед молоді. Основним постачальником революційних кадрів були університети: на початку 30-х років провід націоналістичного руху складався майже виключно із студентства. Його центром у Львові служив студентський гуртожиток, який утримувався на гроші легальних українських громадських організацій – так званий Академічний дім.
Програмною метою ОУН було створення самостійної української держави, вигнання польських і радянських (СРСР) окупантів. Тактика – терористичні акти проти польських чиновників та політичних діячів разом з діями польської влади мали довести український народ до стану постійного революційного кипіння. У слушний момент народ мав взятися за зброю. Своїми діями націоналістичні організації призвели до посилення терору (влітку – восени 1930 р. ОУН провела масові підпали фільварків польських землевласників у Галичині, а польська поліція і військо у відповідь провели “пацифікацію”, 15 червня 1934 р. – вбито міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, а 18 липня було створено концтабір для політв’язнів, 14 вересня 1934 р. Польща денонсувала закон про захист національних меншин). Після вбивства Пєрацького поліція заарештувала все середовище Академічного дому (зрадництво, за винятком С.Бандери та ін., їх засудили у Варшаві у листопаді 1935 – січні 1936 р. до смертної кари, яку замінили на довічне ув’язнення).
У 1938 р. після вбивства Є.Коновальця ОУН очолив А.Мельник, прихильник поміркованих інтегральних націоналістів, пріоритетним союзником вважав Німеччину. Прихильником західних держав та радикальних методів боротьби (створення підпільної армії) був представник молодшого покоління С.Бандера. У 1940 р. в ОУН відбувся остаточний розкол на ОУН (м) і ОУН (б): у Кракові створено ОУН(б). У квітні 1941 р. у Кракові бандерівці провели ІІ Великий збір ОУН, на якому С.Бандеру було проголошено провідником, а А.Мельника виключено з ОУН. Отже, з’явилися дві організації. Водночас бандерівський збір відбувався під гаслом підготовки до захоплення влади в Україні у разі німецького нападу на СРСР.
У Румунії політичні партії найбільш активні були у Буковині – 3 основні політичні формування:
- Комуністична партія Буковини (1918 р., з 1926 – складова КП Румунії) – за возз’єднання з Радянською Україною;
Українська національна партія (1927-1938 рр., В.Залозецький) – за компроміс з існуючим режимом, здобула кілька місць у румунському парламенті;
- “революційний” або націоналістичний табір сформувався у середині 30-х років (молодь, студентство, селяни).
У Закарпатті у 30-х роках існувало майже 30 політичних партій. Тут діли групи: русофілів (або «москвофілів»), що вважали закарпатських українців частиною російського народу та вимагали приєднання краю до Росії (пізніше більшість з них змінили політичну орієнтацію на Угорщину); прихильники «русинської» орієнтації, які вважали, що населення краю є самобутнім слов’янським народом (русинами), відмінним від українців, мадьярофіли, які вважали, що закарпатці – це слов’янізовані угорці. Поступово набирала силу і впливу в краї українофільська течія, яку очолювали лідери християнсько-народної партії Августин Волошин та брати Михайло і Юрій Брайщаки. Їх позиції підтримували товариство «Просвіта», молодіжна організація «Пласт» та інші культурно-просвітницькі об’єднання.
Отже, населення західноукраїнських земель, розділених між Польщею, Румунією і Чехословаччиною, вело наполегливу боротьбу за свої економічні і політичні права.

0

9

50. Проаналізувати сутність “українського питання” у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.
Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин зазнає складних випробувань і фактично її роздирає низка суперечностей між великими державами. Основні напрямки міжнародної політики стали визначати два блоки провідних країн: США, Великобританія, Франція, з одного боку, та Німеччина, Італія, Японія (1936-1937 р. – Антикомінтернівський пакт), з другого. У таких умовах одне з важливих місць у світовій дипломатії посідає українське питання.
Українське питання у вузькому розумінні – це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель та створення власної української державності.
Напередодні Другої світової війни визначилися три групи країн, зацікавлені у вирішенні українського питання:
1) СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі, їх мета – утримати вже підвладні землі і приєднати нові;
2) Англія, Франція і частково США (творці Версальсько-Вашингтонської системи) – задовольняли свої геополітичні інтереси;
3) Німеччина (претендувала на нові землі) та Угорщина (намагалася повернути втрачене Закарпаття).
“Українське питання” було клубком серйозних суперечностей у Європі – українські землі перебували у складі 4-х держав (СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії). Питання про їх возз’єднання і створення власної української держави у своїх інтересах використовували всі великі країни світу і, особливо Німеччина у 1938 р. Приєднавши унаслідок Мюнхенської угоди у вересні 1938 р. Судетську область Чехословаччини, Гітлер (з власних міркувань) дозволив закарпатським українцям створити автономію. 11 жовтня 1938 р. українське Закарпаття було офіційно проголошене автономією, яка отримала назву – Карпатська Україна. Її уряд з 26 жовтня очолив прихильник німецької орієнтації доктор теології А.Волошин (1874-1945). За його діяльності було українізовано освіту, видавничу справу та адміністрацію, створено армію (Карпатську Січ ) і сейм. 15 березня 1939 р. сейм проголосив незалежність Карпатської України і вибрав А.Волошина її президентом. Однак у цей же день угорські війська (з дозволу Німеччини) розпочали окупацію Закарпаття. Запеклі бої тривали 5 днів, а партизанська боротьба ще три тижні. Засудження західними державами та СРСР віроломної політики Німеччини та Угорщини мало лише дипломатичний характер.
У 1939 р. змінюється ставлення Німеччини до “українського питання” – вирішується воно на користь СРСР. 23 серпня 1939 р. Німеччина і СРСР підписали договір про ненапад терміном на 10 років (“пакт Молотова-Ріббентропа”) і таємний протокол про розподіл Польщі і входження західноукраїнських земель до складу СРСР (трохи не до кордонів 1913 р.). Протокол мав незаконний характер і після нападу Німеччини на Польщу (1 вересня 1939 р. почалася Друга світова війна, участь у ній взяли 72 держави, 110 млн. чол.) поставив СРСР у становище фактичного союзника чи навіть агресора, однак створив умови для об’єднання українських земель.
Таким чином, у 1938 – 1939 рр. було зроблено дві спроби вирішення «українського питання»: створення Карпатської України було гіпотетичною можливістю об’єднати український народ, однак об’єднання українських земель внаслідок договору 23 серпня 1939 р. мало все ж позитивне значення для українців, оскільки незважаючи на ті негативні наслідки, які він містив, вперше за кілька століть було реалізовано прагнення народу створити єдину державу.
51. Дати оцінку об’єднанню українських земель 1939 – 1940 рр. та політиці радянізації Західної України.
У 1939 р. ставлення Німеччини до “українського питання” змінилося – вирішується воно на користь СРСР. 23 серпня 1939 р. Німеччина і СРСР підписали договір про ненапад терміном на 10 років (“пакт Молотова-Ріббентропа”) і таємний протокол про розподіл Польщі і входження західноукраїнських земель до складу СРСР (трохи не до кордонів 1913 р.). Протокол мав незаконний характер і після нападу Німеччини на Польщу (1 вересня 1939 р. почалася Друга світова війна, участь у ній взяли 72 держави, 110 млн. чол.) поставив СРСР у становище фактичного союзника чи навіть агресора, однак створив умови для об’єднання українських земель.
17 вересня 1939 р. радянські війська під командуванням С.Тимошенка перейшли польський кордон і почали наступ на західноукраїнські землі (і Західну Білорусь). Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. За десять днів ці землі були зайняті Червоною армією, як і передбачалося радянсько-німецьким пактом (так розпочалася Друга світова і для українців). 28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали договір про дружбу і кордони, який фактично ліквідував Польщу: польська частина Західної України увійшла до складу СРСР (за винятком Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя). Рішення Народних зборів Західної України від 26 жовтня 1939 р. про возз’єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада).
Формування кордонів радянської України завершилось у 1940 р.: у червні Румунія заявила про передачу СРСР Бессарабії і Північної Буковини, їх возз’єднання з УРСР затвердила 2 серпня Верховна Рада СРСР. Унаслідок приєднання у 1939-1940 рр. нових територій населення України збільшилося на 8 809 тис. чол. і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., а територія розширилась до 565 тис. кмІ.
На приєднаних землях радянська влада розпочала здійснювати політичні, соціальні та економічні перетворення, які отримали назву «радянізації». Позитивне значення мали націоналізація фабрик та заводів (8 годин. робочий день), ліквідація осадництва, запровадження безкоштовної медицини, українізація і поліпшення системи освіти.
Невдоволення населення викликали політичні переслідування (заборона всіх політичних партій, крім комуністичної, розпуск культурно-просвітніх товариств, кооперативів, репресії політичних діячів – судовий процес над 59 членами ОУН у Львові у 1941 р.) і сталінські методи колективізації (до осені 1940 р. у колгоспи “вписалися” лише 2 % селян). Контроль над суспільством радянська влада посилювала завдяки репресіям: з осені 1939 р. до осені 1940 р. до Сибіру було репресовано за політичні погляди і депортовано без суду і слідства близько 10 % населення Західної України і Західної Білорусі. За даними на листопад 1940 р. з цих районів було вислано 312 тис. сімей або 1 млн. 173 тис. чол. (військові, цивільні, польські осадники, українські лісники, польські чиновники, поміщики, жандарми, громадські і політичні діячі, колишні члени КПЗУ, підприємці, купці, заможні селяни, сім’ї ворогів народу). Нова влада ліквідувала церковні заклади і наукові установи – вже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія у Львові, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархіальні духовні семінарії, Богословське товариство (всі – греко-католицької церкви). Був знищений офіцерський склад польської армії: у квітні – травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше – під Харковом і в інших місцях були розстріляні понад 15 тис. польських офіцерів.
Входження західноукраїнських земель до складу СРСР стало важливим кроком у розв’язанні “українського питання”. Уперше за багато століть більшість українських етнічних земель об’єдналося у складі однієї держави. Тому більшість населення вітала цю подію. Однак насадження тоталітарного режиму спричинило посилення антирадянських настроїв серед значної частини суспільства.
52. Проаналізувати обставини нападу Німеччини на СРСР, воєнні дії на території України у 1941 – 1942 рр.
У 1940 – 1941 рр. фашистська Німеччина захопила майже всю Західну Європу і, згідно з розробленим у грудні 1940 р. планом “Барбаросса” розпочала інтенсивну підготовку до війни з СРСР. Підписання договорів 1939 р. з Німеччиною заспокоїло керівництво та населення Радянського Союзу, спричинивши непідготовленість до війни та переоцінку власних сил. Почалася Велика Вітчизняна війна 22 червня 1941 р. нападом Німеччини на СРСР (без оголошення війни). Тривала вона до 9 травня 1941 р. (радянське населення сподівалося протягом 2-х тижнів розгромити ворога на його ж території).
Армія ворога нараховувала 190 дивізій (157 – німецьких), 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з фашистською Німеччиною виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. Для боротьби з СРСР Гітлер використав ресурси 9 окупованих країн і 200 переможених дивізій.
Характер війни з боку Німеччини і її союзників був несправедливий і загарбницький, з боку СРСР – визвольний і справедливий.
План нападу на СРСР був розроблений у 1940 р. (18 грудня) і отримав назву – план “Барбаросса” (директива № 21). Він передбачав розгром СРСР протягом 7-8 тижнів (до закінчення війни проти Великобританії). Основні удари планувались у 3 напрямках (там діяли відповідні групи армій) – наступ на Псков, Ленінград з метою знищення радянських військ у Прибалтиці вела група армій “Північ”, на Москву наступала група армій “Центр”, на південно-західному або українському напрямку бої вела група “Південь” (57 дивізій і 13 бригад – німецькі, румунські, словацькі та угорські). З 18 серпня 1941 р. головні удари фашистських військ були спрямовані на Ленінград і Київ.
Важливість захоплення України для Німеччини визначалась економічними (підривало військово-промисловий потенціал СРСР), воєнними (плацдарм для подальших нападів, Крим загрожував Румунії) і морально-політичними чинниками.
Початковий період війни на території України був трагічний. Армії ворога протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів, реорганізованих у два фронти: Південно-Західний (командуючий генерал М.П.Кирпонос) та Південний (генерал І.В.Тюлєнєв).
У перші дні війни розгорнулася запекла танкова битва на Південно-Західному фронті, в районі Луцьк – Броди – Рівне – Дубно. Контрнаступ проти 1-ї німецької танкової групи повели 8 механізованих корпусів. Хоч ворог і зазнав певних втрат, війська фронту вже на початку липня залишилися по суті без танків (і літаків). Німецькі танкові клини, щільно прикриті з повітря авіацією, захопили Луцьк, Львів (30 червня), Чернівці, Рівне, Станіслав (нині – Івано-Франківськ), Тернопіль, Проскурів (нині – Хмельницький), Житомир і підступили до Києва, Одеси. З важкими втратами радянські війська відступали на схід. До кінця третього тижня наступу захопив значну частину України. У ворожому оточенні опинялися цілі дивізії, навіть корпуси (без сліду зникли у “оточенні” 182433 командири Червоної армії, 20 генералів і безліч рядових воїнів).
У кінці серпня війська Південного фронту відійшли за Дніпро. 26 вересня після 71-денної героїчної оборони був залишений Київ (загинуло понад 100 тис. німецьке військо, однак у полон потрапило понад 665 тис. осіб, з них 60 тис. командирів, було знищено командування Південно-Західного фронту).
Водночас із наступом на Київ 300-тисячна ворожа (переважно румунська) армія повела широкий наступ на південний схід і південь України. До 16 жовтня 1941 р. тривала оборона Одеси, ворог взяв у облогу Севастополь (був захоплений у липні 1942 р.).
Восени розгорілися жорстокі бої на підступах до Харкова (окупований 25 жовтня) і Донбасу. Дії фашистських військ в Україні дещо призупинив розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій (зірвав плани “Бліцкрігу”). Поразки радянських військ в Україні та Криму у 1942 р. змінили ситуацію на користь німців і 22 липня 1942 р. вся Україна була окупована ворогом (захоплено м. Свердловськ Ворошиловградської обл.).
Уже в перший місяць війни Червона армія понесла великі втрати. Із 170 дивізій діючої на радян.-нім. фронті армії, боєздатність зберегли тільки 70. Червона армія втратила за перші три тижні війни 850 тис. чол. (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Майже 1,5 млн. червоноармійців і командирів потрапили у 1941 р. в оточення на території України, стали в’язнями концтаборів.
На фронт у перші три місяці війни пішло більше 2 млн. жителів України (понад 200 тис. з них – добровольці). Біля 1 млн. 300 тис. чол. вступили до народного ополчення. Понад 2 млн. чол. працювало на будівництві оборонних споруд – було збудовано більше 4 тис. км оборонних ліній та багато військових споруд. До лав Червоної армії вступили тисячі студентів вузів України.
Основними причинами невдач Червоної армії на початку війни були: раптовість фашистського нападу і непідготовленість СРСР до війни, відсутність надійних союзників і міжнародна ізоляція СРСР, масові репресії у армії наприкінці 30-х років (не менше 3,5 млн. чол.) та воєнно-стратегічні помилки (вести війну на чужій території і малою кров’ю).
53. Дати оцінку сутності окупаційного режиму в Україні.
Завоювання території України німецькі війська розпочали 22 червня 1941 р. і завершили 22 липня 1942 р. До звільнення України радянськими військами (жовтень 1944 р.) тут діяв жорстокий окупаційний режим.
План окупаційної політики Німеччини був розроблений у 1940 р. (25 травня) – “Ост” або “Генеральний план Ост”. Він складався з 2-х частин: програма-мінімум була розрахована на період війни (експлуатація економічних ресурсів України і Кавказу, знищення керівних радянських кадрів, комуністів, євреїв і циган, співробітництво із завойовниками лояльного населення), програма-максимум розраховувалася на повоєнний час і передбачала колонізацію СРСР і країн Східної Європи. Для домінування там німецької нації планувалось виселити із Східної Європи протягом 30 років 31 млн. чол. (65 % населення Західної України, 75% населення Білорусі, 80-85 % поляків з території Польщі, значну частина населення Латвії, Литви, Естонії), а пізніше 46-51 млн. На вивільнені землі передбачалося переселити 10 млн. німців, а місцевих мешканців (бл. 14 млн.) – поступово “понімечити”.
Встановлення фашистського окупаційного режиму відбувалось в Україні у 1941-1944 рр. у вигляді поширення т.зв. “нового порядку”. Німеччина розділила територію України на декілька частин: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; під назвою “Трансністрія” до складу Румунії увійшли Чернівецька, Ізмаїльська та Одеська області, ряд районів Вінниччини, Миколаївщини і Херсонщини; західні області – “дистрикт Галичина” – були приєднані до “Польського генерал-губернаторства”; 12 областей УРСР увійшли до рейхскомісаріату “Україна” (63, 6 % території України, очолив Е.Кох); Донбас і Слобожанщина перебували під владою воєнних (прифронтова зона – Чернігівська, Сумська, Харківська та Ворошиловградська області).
Будь-які прояви української державності на цих землях придушувались. 30 червня 1941 р. діячами ОУН(б) у Львові було проголошено Акт про відновлення Укр. Держави, яку очолив Я.Стецько (1912-1986). У відповідь німці арештували 300 членів ОУН і 15 з них розстріляли. Дозволеною у Львові було діяльність лише Українського Центрального Комітету на чолі з В.Кубійовичем (соціальне і культурне життя, без політичного).
Економіка України була поставлена на службу третього рейху. Великі підприємства були розділені між німецькими промисловими магнатами. Тільки по лінії Торгового товариства за роки окупації було вивезено до Німеччини 9,2 млн. т. зерна, 622 тис. т. м’яса, 400 тис. т. цукру та мільйони тонн інших продуктів харчування. Окупанти нещадно грабували село, перетворили колгоспи в “громадські товариства”, селянські двори обклали 12 видами податків.
5 серпня 1941 р. було видано наказ про введення трудової повинності в окупованих східних районах для всіх чоловіків і жінок віком від 18 до 45 років, а незабаром від 14 до 65 років. Ніяких законів про соціальний захист населення не існувало.
Небувалого занепаду зазнали українські міста й села, їх мешканці страждали від голоду, холоду і епідемій. Київ втратив близько 60 % мешканців. У Харкові, населення якого на час приходу німців налічувало 700 тис., за війну до Німеччини було вивезено 120 тис., 30 тис. розстріляно й 80 тис. осіб померли від голоду. Система радянської освіти була ліквідована і натомість в Україні запроваджувались чотирикласні українські школи (читання, письмо, рахування, фізкультура, різні ігри та ручна праця, але без використання навчальних посібників). Метою цих шкіл була підготовка робітників-ремісників. У Києві працювало лише 40 “народних шкіл”, у Харкові – 24, у Полтаві – 2. З метою підкреслення вищості німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресторани, місця у трамваї, призначені виключно для німців.
Молоде працездатне населення мусило працювати. З поч. 1942 р. розпочався примусовий вивіз молоді на роботу до Німеччини і її союзників (спершу їхали добровільно, щоб врятуватися від складних умов на батьківщині чи навчитись якоїсь спеціальності). Всього за період окупації з України до Німеччини було відправлено 2,5 млн. осіб (від 15 до 35 років).
Широкої популярності набув жорстокий терор мирного населення. Фізичне знищення 65 % населення України було складовою частиною плану “Ост”. 7 грудня 1941 р. Гітлер підписав декрет (“Ніч і туман”) про страту або відправку до концтабору всіх, хто чинитиме опір фашизму. Поголовно знищувались євреї (за два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. осіб), за роки окупації розстріляно 150-160 тис. чол. В самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 концтаборів. Всього на території України було знищено 3,9 млн. цивільних осіб (більше 5 млн. чол., з них – 1,3 млн. радянських військовополонених).
Територію України гітлерівці оголосили власністю німецької держави. Першими кроками по германізації українських земель стало переселення сюди німецьких родин. У 1942 р. у 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. Вони використовували дешеву робочу силу місцевого населення. У липні 1942 р. Гітлер переніс свій генеральний штаб із Растенбурга в околиці Вінниці. У грудні 1942 р. після виселення місцевого населення на території 500 кмІ, що охоплює частину Вінницької та Житомирської областей, було створено “німецьку переселенську округу Хегевальд”, у якій проживало 9 тис. чол. Перелом у війні припинив колонізацію України.
Т.ч., характерними рисами фашистського окупаційного режиму в Україні були підкорення та розподіл українських територій між своїми союзниками, пограбування, насильство і терор, метою якого було остаточне знищення укр. народу. Населення України під час окупації скоротилося на 13,6 млн. осіб (за ін. даними на 14,5 млн.).

54. Визначити основні напрямки Руху Опору в Україні та внесок українського народу у перемогу над фашистськими загарбниками.
Більшість українського населення змушена була підкоритися окупантам і пасивно виконувати німецькі накази. Разом з тим частина населення активно, свідомо співпрацювала з окупантами – колабораціонізм (участь в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції, служба у концтаборах, 13 тис. служили в добровільній дивізії СС “Галичина”, у 1944 р. в німецькій армії перебувало близько 220 тис. українців). Однак більша частина населення взяла участь у боротьбі проти ворога.
Фашистський “новий порядок” викликав розгортання в Україні руху Опору – радянського і націоналістичного.
Радянський рух Опору представлений підпільними організаціями і партизанськими загонами – восени 1942 р. діяли в кожній області і районі України. Організаторами підпілля на Дніпропетровщині були секретар підпільного обкому М.Сташков, міськкому партії Ю.Савченко, Криворізького міськкому В.Снигірцев, Павлоградського А.Караванченко, Криничанського райкому В.Терещенко та ін. Серед підпільних молодіжних організацій найбільш відомі “Молода гвардія” (м.Краснодон) і “Партизанська іскра” (с.Кримка Миколаївської обл.). Найбільші партизанські з’єднання очолили С.Ковпак, О.Федоров, М.Наумов, О.Сабуров та ін. Їх діяльністю керував Український штаб партизанського руху (генерал Т.Строкач), створений у 1942 р.
Націоналістичний рух Опору виник на західноукраїнських землях, поступово поширився на Полісся і Волинь, і завдяки діяльності похідних груп – на територію Східної України. Боротьбу за визволення України очолила ОУН. Її військові формування воювали одночасно проти німецьких, радянських військ і польської Армії Крайової. У жовтні 1942 р. оунівці створили Українську Повстанську армію (УПА). Восени 1943 р. її командиром став Р.Шухевич (1907-1950). У 1942-1943 рр. у складі УПА знаходилося від 40 до 90 тис. чол. (наприкінці 1944 – на поч. 1945 чисельність УПА досягла 100 тис. /деякі історики: 30-40 тис./). Діяльність ОУН–УПА в роки війни до цього часу не знайшла об’єктивної оцінки у суспільстві і державного визнання. Головним їх звинуваченням є колабораціонізм з окупантами і збройна боротьба підрозділів “Нахтігаль” і “Роланд” (ОУН/б/) та дивізії СС “Галичина” (квітень 1943-липень 1944, сприяв її створенню В.Кубійович).
Рух Опору відіграв значну роль у розгромі фашизму і прискорив звільнення українських територій від загарбників.
Значний внесок у перемогу над фашистами зробили працівники тилу: у результаті евакуації промислових підприємств уже наприкінці 1942 р. у тилу діяло добре налаштоване військове виробництво. З сер. 1943 р. Червона армія не відчувала недостачі всіх видів озброєння. Працювали на оборону мільйони в’язнів ГУТАГу (багато вихідців з України). Самовіддано працювали й селяни (жінки й діти), навіть засуха 1943 р. не викликала масового голоду й епідемій в умовах війни. Т.ч., завдяки самовідданій праці українського народу у 1943 р. був досягнутий перелом у роботі промисловості, транспорту, подолано труднощі у с/г, налаштовано безперебійне постачання фронту зброєю. Радянська економіка з честю витримала протистояння з економікою Німеччини.
55. Проаналізувати період визволення України від німецько-фашистських загарбників, дати оцінку підсумкам і урокам Другої світової війни.
Визволення перших населених пунктів на території України (Східний Донбас) почалося у грудні 1942 р. (18 грудня було визволено с. Півнівка Міловського р-ну Луганської області). Масове визволення українських земель почалося у ході Курської битви (5 липня – 23 серпня 1943 р.). 23 серпня був звільнений Харків. У кінці вересня 1943 р. радянські війська на 750-кілометровому фронті вийшли до Дніпра і з ходу форсували його у декількох місцях. Були створені плацдарми на правому березі Дніпра у районі Великого Букрина, Канева і Кременчука, Військового і Аул. 14 жовтня 1943 р. було визволено Запоріжжя, 25 жовтня – Дніпропетровськ. Кульмінацією битви за Дніпро стало визволення 6 листопада 1943 р. столиці України – Києва.
Загальний наступ радянських військ на Правобережній Україні почався 24 грудня 1943 р. на 1400-кілометровій смузі від Полісся до Чорного моря. Участь у ньому взяли всі чотири українські фронти. У результаті блискучих військових операцій (Корсунь-Шевченківська, Луцько-Рівненська, Кримська, Львівсько-Сандомирська, Карпато-Ужгородська) було визволено Правобережжя, Крим, Південну і Західну України, Закарпаття. 27 жовтня 1944 р. ворога було вибито з Ужгорода, а наступного дня були визволені останні населені пункти української землі.
Після вигнання ворога з України бойові дії не припинилися. Радянська армія продовжила їх, надаючи допомогу країнам Центр. та Півд.-Схід. Європи у звільненні від німецько-фашист. гніту. Найактивнішу участь у боях брали мільйони воїнів-українців. Закінчилася Велика Вітчизняна війна капітуляцією Німеччини 8 травня 1945 р., а Друга світова війна капітуляцією Японії 2 вересня 1945 р.
Значний внесок у перемогу над фашистами зробили працівники тилу: у результаті евакуації промислових підприємств уже наприкінці 1942 р. у тилу діяло добре налаштоване військове виробництво. З сер. 1943 р. Червона армія не відчувала недостачі всіх видів озброєння. Працювали на оборону мільйони в’язнів ГУТАГу (багато вихідців з України). Самовіддано працювали й селяни (жінки й діти), навіть засуха 1943 р. не викликала масового голоду й епідемій в умовах війни. Т.ч., завдяки самовідданій праці українського народу у 1943 р. був досягнутий перелом у роботі промисловості, транспорту, подолано труднощі у с/г, налаштовано безперебійне постачання фронту зброєю. Радянська економіка з честю витримала протистояння з економікою Німеччини.
У Другій світовій війні загинуло від 55 до 75 млн. чол., втрати СРСР становлять від 21,78 до 30 млн., України – 8 (10) млн. (близько 3 млн. загинуло на фронті, 5 млн. – мирних жителів). Загальні демографічні втрати України склали 14 чи навіть, 17 млн. чол., з них 5 млн. – військові.
Матеріальні збитки, понесені Україною (1,5 трильйони крб. – 42 % загальних збитків СРСР): 714 зруйнованих міст і більше 28 тис. сіл, 16 тис. промислових підприємств, були знищені більше 24 тис. колгоспів і радгоспів.
ВВв зумовила кардинальні зрушення у суспільному житті України, як негативні (численні людські жертви і матеріальні втрати), так і позитивні – завоювання авторитету на міжнародній арені (Україна стала співзасновницею ООН і вперше увійшла до системи світової співдружності держав, набула статусу суб’єкта міжнародного права, стала учасником багатьох міжнародних організацій), концентрація у межах однієї держави основної частини українських етнічних земель (Лемківщина, Посання, Холмщина, Підляшшя опинилися у складі Польщі), зростання віри у сили свого народу – війна показала аморальність, антигуманність тоталітарного режиму, створила умови для критичної оцінки суспільством існуючої системи влади.
Підсумки і уроки Другої світової війни є неоціненним засобом у боротьбі за збереження миру, для виховання підростаючого покоління у традиціях мирного співіснування, а також патріотичного виховання молоді. Україна, незважаючи на великі втрати, отримала можливість об’єднати всі українські землі у єдину державу.
56. Визначити суть соціально-економічних і політичних процесів в Україні у 1945 – 1953 рр.
Одним з важливих завдань у повоєнний період (1945 – 1953 рр.) в Україні стала відбудова народного господарства. Розпочалася вона відразу після визволення від фашистських окупантів і її особливістю стала опора на внутрішні ресурси та допомога СРСР.
Основу відбудовчої стратегії становили пріоритетний розвиток важкої промисловості і нещадна експлуатація сільського господарства (довоєнна модель розвитку н/г.). Основні напрямки відбудовчої діяльності в Україні визначив ухвал. у серпні 1946 р. ІУ п’ятирічний план (1946-1950 рр.): першочергова відбудова і розвиток важкої промисловості та залізничного транспорту (металургійних заводів, вугільної промисловості, Дніпрогесу, будівництво газопроводу Дашава-Київ).
Відбудоване народне господарство України було за короткий термін (ціною величезного напруження фізичних і духовних сил усього народу). Через три місяці після звільнення шахти Донбасу давали уже 18 % довоєнного видобутку. Восени 1945 р. ХТЗ випустив 1-ий післявоєнний трактор; машинобудівна промисловість України досягла 44 % довоєнного рівня. Загалом у 1946 р. підприємства великої промисловості виробляли 34 % довоєнної продукції. До кінця 1950 р. відбудову важкої промисловості було практично завершено і за обсягом валової продукції промисловості за офіційними даними було перевищено рівень 1940 р. на 15 % (на Заході процес відбудови йшов значно швидше – у Англії довоєнного обсягу промислового виробництва було досягнуто 1947 р., у 1951 р. його перевищено на 31 %, у Франції – 1948, а у Італії – 1950 р.).
Стратегічним завданням відбудови сільського господарства стало відновлення колгоспів (основний постачальник продовольства державі). На кінець 1945 р. в Україні було відновлено 93 % колгоспів. Відбудова сільського господарства дозволила уже в 1947 р. скасувати карткову систему. Оздоровлюючий ефект на повоєнну радянську економіку справила й грошова реформа 1947 р. (селяни програли від неї, здійснюючи обмін грошей у розрахунку 1:10).
Однак найстрашнішим лихом, яке випало на долю населення України у перші післявоєнні роки, став голод 1946-1947 рр. Він мав штучний характер: через руйнування с/г війною та посуху 1946 р. валовий збір зерна не досяг навіть рівня 1921 р. А зерно, яке було в Україні, вивозилось у Південно-Східну Європу – 1,7 млн. тонн (значну частину безкоштовно). Внаслідок цього Україна втратила близько 1 млн. чол. Голод охопив не лише село, а й промислові міста Сходу і Півдня (державні поставки змушені були виконувати навіть підсобні господарства заводів).
Суспільно-політичне життя повоєнного десятиріччя характеризується посиленням репресій і терору, з допомогою яких влада намагалася боротися з викликаними Перемогою у Другій світовій війні ліберальними тенденціями та прозахідними настроями (суспільство очікувало від влади значних поступок: припинення масового терору, ліквідації колгоспної системи, пом’якшення цензури). Одразу ж після звільнення території від фашистів в Україні відбулися масові суди і покарання німецьких військовополонених, які виконували адміністративні функції під час окупації та місцевих мешканців-колабораціоністів. Всього було засуджено 300 тис. чол. У пресі та на загальних зборах у наукових і культурних організаціях розпочалася “критика” й “самокритика” української інтелігенції (звинувачувалась в українському націоналізмові – ідеалізація національного минулого, відхиленні від марксизму, захопленні Заходом). Протягом 1946-1947 рр. було арештовано близько 10 тис. науковців, літераторів, діячів культури. Нова хвиля ідеологічних атак на українську інтелігенцію розпочалась у 1951 р. (після Днів української культури у Москві – 15-25 червня 1951р. → були розкритиковані О.Корнійчук і В.Василевська за лібрето до опери “Богдан Хмельницький”, В.Сосюра за вірш “Любіть Україну”).
Зворотною стороною боротьби з західним космополітизмом і “буржуазним націоналізмом” став розквіт у повоєнні роки офіційного російського шовінізму (російські, а не західні вчені винайшли радіо, електрику, трансформатор, літак, парашут). Іншим негативним явищем була “лисенківщина”: уродженець України, агробіолог Т.Лисенко пообіцяв створити за короткий час надлишки сільськогосподарської продукції з допомогою власної методики виведення нових рослин і тваринних порід (у результаті було розгромлено багато наукових шкіл). В Україні були позбавлені роботи київські і харківські генетики М.Гришко, С.Гершензон, І.Поляков. Було заборонено і генетику. Переслідування радянської інтелігенції мало також антисемітський характер.
Ці кампанії сприяли консервації радянського політичного режиму і стабілізації командно-адміністративної системи. Морально-політична ситуація на Україні після війни визначалася, як і по всій країні, дальшим посиленням культу особи Сталіна.
У Західній Україні продовжувалась політика радянізації. Процес відбудови н/г і суспільного життя тут проходив значно складніше, ніж на сході республіки.
Союзні і республіканські органи прийняли низку постанов про розвиток народного господарства західних областей, перетворення Львова на індустріальний центр. Швидкими темпами розвивалися нафтова, газова, вугільна промисловість. У 1948 р. завершилося будівництво найбільшого на той час у СРСР і в Європі магістрального газопроводу Дашава-Київ. У 1950 р. було відкрито найбільше в Прикарпатті Долинське нафтове родовище. Інтенсивно розвивалися нові галузі: машинобудування, приладобування, металообробка, лісохімічне виробництво (до 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло на 230 % і складало 10 % промислового виробництва республіки). Кваліфіковані робітники й інженерні кадри приїжджали з Росії і Східної України, що вело до часткової русифікації західноукраїнських міст.
Масова колективізація розгорнулася у Західній Україні аж наприкінці 1948 р. і завершилася в основному у 1950-1951 рр. Зволікання з масовою колективізацією було викликане опором місцевого населення. Найповільніше колективізація відбувалася у Львівській, Станіславській та Тернопільській областях.
Населення Західної України у цілому вороже ставилося до сталінського режиму і вело боротьбу проти нього. Її очолювали Українська повстанська армія та греко-католицька церква. У др. половині 1945 р. УПА переформувала свої великі підрозділи (400-500 чол.) у дрібніші й дислокувала їх у лісових масивах. У сільській місцевості було розбудовано широку мережу підпільних боївок (10-15 чол.) Радянські війська могли контролювати лише міста, залізниці та важливі стратегічні центри. За офіційними даними у 1944-1945 рр. повстанці та члени націоналістичного підпілля здійснили 14,5 тис. диверсійних і терористичних актів, у результаті яких загинуло не менше 30 тис. чол. (з них майже 4 тис. представників органів влади). Повстанський рух користувався широкою підтримкою місцевого населення.
У 1946 р. повстанці зазнали значних втрат (до 40 %) і у червні вирішили перейти у підпілля (1946-1949). Підірвало сили повстанського руху завершення у Західній Україні на поч. 1950-х років масової колективізації. 5 березня 1950 р. у сутичці з частинами НКВС загинув головнокомандувач УПА Р.Шухевич. Збройне підпілля продовжувало організовану боротьбу до травня 1954 р.
На зміцнення радянської влади у західноукраїнських землях була спрямована ліквідація греко-католицької церкви. Під впливом НКВС церковні діячі на Львівському соборі 8-10 березня 1946 р. ухвалили рішення про скасування Брестської унії 1596 р. і возз’єднання УГКЦ з РПЦ. Влада закривала греко-католицькі храми і репресовувала священників.
Отже, народне господарство України було відбудоване у короткий термін (західноукраїнські землі за декілька років повторили всі соціалістичні реформи Східної України). Суспільно-політичний розвиток України 1945 – 1953 рр. характеризувався посиленням тоталітарного режиму. У Західній Україні протягом десятиріччя продовжувалася громадянська війна.
57. Дати оцінку суспільно-політичного розвитку УРСР в умовах десталінізації радянського суспільства 1953 – 1964 рр.
Період другої половини 50 – першої половини 60-х рр. в історії СРСР і України характеризується певною демократизацією (лібералізацією) суспільно-політичного життя. Перші кроки на шляху демократизації СРСР було зроблено після смерті Й.Сталіна (помер 5 березня 1953 р.): навесні 1953 р. – Г.М.Маленковим та ін. членами колективного керівництва, а з вересня 1953 р. – М.С.Хрущовим.
Суть демократичних змін полягала у десталінізації суспільного життя. На її першому етапі (1953 – 1955 рр.) в Україні розпочалася реабілітація жертв сталінських репресій, було припинено кампанії проти націоналізму, уповільнено процес русифікації, розширено права республіки. Першим секретарем ЦК КПУ став О.Кириченко, другим секретарем – М.Підгорний. У 1954 р. в Україні і СРСР урочисто відзначали 300-річчя Переяславської угоди між Україною та Росією. У цьому ж році відбулась передача Кримської області від Російської Федерації Україні.
Другий етап десталінізації розпочався у 1956 р. – із засудженням культу Сталіна на ХХ з’їзді КПРС виступив Перший секретар ЦК КПРС М.С.Хрущов. Він охарактеризував сутність культу особи Сталіна і його наслідки (його доповідь вперше була опублікована у 1989 р.). Сталінські репресії керівництво СРСР після з’їзду пояснювало “викривленням”, відходом від “ленінського курсу” – тому звільнений від цих викривлень соціалістичний лад мав довести свою історичну перевагу над капіталізмом. Після з’їзду послабшав тиск офіційної ідеології, що сприяло „відлизі” у культурному житті, але сутність радянського тоталітарного режиму не зазнала змін.
Були посмертно реабілітовані В.Затонський, Є.Квірінг, С.Косіор, П.Постишев, Ю.Коцюбинський, маршали Радянського Союзу В.Блюхер, М.Тухачевський, командарми І.Уборевич і Й.Якір. Було переглянуто основні справи репресованих у повоєнний період, амністовано німецьких військовополонених та дозволено їм повернутися до Німеччини (НДР). Амністію отримали більшість членів ОУН. та вояків УПА. До 1957 р. в Україну повернулися 65 тис. депортованих членів сімей, пов’язаних з діяльністю українських націоналістів.
Позитивні зміни відбулися в українській історичній науці: у 1957 р. українські історики отримали дозвіл на випуск власного часопису – „Український історичний журнал”, незабаром були опубліковані перші томи „Української Радянської Енциклопедії” та „Історія міст і сіл Української РСР”. Молоде покоління заявило про себе в прозі, поезії, кінематографії.
У 1957 р. в Києві було створено комп’ютерний центр, який у 1962 р. було перетворено в Інститут кібернетики Академії наук УРСР. У 1961 р. в Україні було одержано перші штучні алмази. Республіка залишалась центром науки у галузі електрозварювання, яку очолював академік Є.Патон. Українську школу біохіміків очолював академік О.Палладін. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність лікар-хірург М.Амосов. Українські вчені та інженери брали активну участь в розробці та запуску перших штучних супутників Землі та першого польоту людини в космос.
На жаль, розпочата критика культу особи мала абстрактний характер і не викривала суті командно-адміністративної системи. Це зумовило непослідовність і суперечливість політичних реформ. Перші ознаки повороту назад проявилися у публічних виступах Хрущова у 1957 р., коли він несподівано заговорив про загалом позитивну роль Сталіна в історії партії й держави. Головним об’єктом критики в Україні з цього часу стали “буржуазний націоналізм” і “сіонізм”. Одним із проявів курсу згортання лібералізації стала форсована атеїстична кампанія (1957-1964 рр. – 1/2 церковних громад України залишалася без храмів, 2/3 монастирів перестали діяти. Останні роки перебування Хрущова при владі ознаменувалися боротьбою з інтелігенцією. Переслідування інтелігенції й ігнорування прав людини зумовило появу опозиційно-дисидентського руху. Цей період увійшов в історію під назвою „відлиги”, епоха шістдесятників.
Основою суспільної свідомості у хрущовську добу була ідея побудови комунізму. Ця ідея лягла в основу третьої програми партії, ухваленої на ХХІІ з’їзді КПРС (17-31 жовтня 1961 р.). Будуючи комунізм, СРСР за двадцять років, за словами Хрущова, дожене і пережене США за всіма показниками суспільного виробництва (Хрущов не розумів сутність НТР на Заході, який розвивав нові технології, у СРСР – рахували кількісно).
58. Проаналізувати соціально-економічний розвиток Радянської України другої половини 50 – першої половини 60-х рр.
Економічний розвиток країни у другій половині 50 – першій половині 60-х рр. також був непослідовним, однак багато в чому позитивним. Україна перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, була одним із найрозвинутіших районів машинобудування. У 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні країни світу, за видобутком вугілля вийшла на 2-е місце у світі, а за виробництвом сталі – на 3-є. 1950-1965 рр. були найдинамічнішими для розвитку української промисловості – темпи приросту промислової продукції майже удвічі перевищували ці самі показники за 1965-1985 рр. Серйозний виклик Заходу зробили успіхи СРСР в освоєнні космосу (1-ий супутник – 1957, 1-ий космонавт –1961). Будівництво через українську територію нафтопроводу “Дружба” (1960-1964) стало частковою реалізацією планів інтеграції з соціалістичними країнами Центральної Європи.
Одночасно з цими успіхами поглиблювались і негативні тенденції у розвитку економіки, помітне відставання від капіталістичних країн Заходу. Ліквідувати частину цих проблем мала реформа управління н/г: з 1953 р. кількість всесоюзних міністерств зменшується, частина економічної влади передається республіканському керівництву; у 1957 р. запроваджується територіальний принцип управління через раднаргоспи, що створювались в економічних адміністративних районах (замість міністерств, 105 у СРСР, в Україні – 11). У 1957 р. їм були підвладні 97 % заводів республіки. Позитивним моментом реформи було наближення управлінських органів до виробництва, розширення регіональної самостійності, а негативним – відсутність єдиної науково-технічної політики в галузях. На поч. 60-х рр. почалося укрупнення раднаргоспів, також було утворено Українську (1960) та ВРНГ. Таким чином, знову посилився централізм.
Одним з важливих завдань для н/г на поч. 50-х років було вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ у с/г. Його розвитку М.Хрущов приділяв особливу увагу. Завдяки пріоритетності у сер. 50-х рр. с/г вперше стало рентабельним. Валова продукція с/г за 1954-1958 рр. порівняно з поперед. п’ятирічкою зросла на 35,3 %. У цей час значно покращилася матеріально-технічна база с/г. Матеріальну зацікавленість колгоспників посилювали підвищенням закупівельних цін на с/г-продукцію та зниженням податків на особисте господарство. Позитивну роль відіграло також отримання колгоспниками паспортів.
Разом з тим в аграрній політиці втілювалися й волюнтаристичні, нереальні програми:
1) освоєння цілинних земель Казахстану і Сибіру (взяло участь біля 70 тис. юнаків і дівчат з України) – не мало наукового обґрунтування (високозбиткове) і не виправдало сподівання на збільшення виробництва зерна.
2) “кукурудзяна” епопея охопила всю територію СРСР, незважаючи на придатність ґрунтів і кліматичні умови (в Україні 20 % посівних площ).
3) надпрограма у тваринництві (1957) – випередити США по виробництву м’яса, масла і молока на душу населення. Її результатом було падіння у 1964 р. виробництва тваринницької продукції до 92 % рівня 1958 р.
Підірвало колгоспні бюджети рішення 1958 р. про реорганізацію МТС і продаж сільгосптехніки колгоспам (більше 100 тис. тракторів). Загальним наслідком реформ у с/г стало загострення продовольчої ситуації і закупівля у 1963 р. хліба за кордоном (вперше).
Однак позитивним аспектом економічної політики М.Хрущова було посилення її соціальної спрямованості: будівництво житла (“хрущовки”), пенсійна реформа, відміна плати за навчання, підвищення життєвого рівня населення (зарплата, покращуються побутові умови).
Отже, хрущовський період мав велике значення для України: реформи М.С.Хрущова, незважаючи на їх суперечливість і непослідовність, охопили майже всі сторони суспільного життя. Однак їх наслідки не завжди були позитивними.
59. Визначити основні риси суспільно-політичного життя України в умовах посилення командно-адміністративної системи (1965 – 1985 рр.)
Період др. пол. 60 – перш. пол. 80-х років або так звана “брежнєвська епоха” характеризується “стабілізацією” політичного, економічного і суспільного розвитку. Консервативний курс партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим зумовив завершення формування адміністративно-командної системи, реабілітацію сталінщини і формування культу особи Л.Брежнєва (трилогія “Мала земля”, “Відродження”, “Цілина”).
Відчутних змін у “брежнєвські” часи зазнала національна політика. Перші роки правління Брежнєва супроводжувались посиленням автономного курсу українського керівництва. Першим секретарем ЦК КПУ протягом 1963-1972 рр. був П.Шелест. Час його правління відзначився найвищим розквітом українського автономізму. Партійна верхівка України, підтримуючи лінію Москви, намагалася використовувати настрої суспільства у власних інтересах, у боротьбі з центром за більший обсяг влади у республіці. Шелест, будучи непохитним комуністом, відверто захищав мовні і культурні права українців, домагався рівноправного, партнерського входження України в єдиний народногосподарський комплекс (“українізація” 20-х років). У 1970 р. у книзі “Україна наша Радянська” Шелест доводить самобутність України. Книга стала приводом для усунення Шелеста з посади: у травні 1972 р. “за ухилення від офіційної радянської національної політики” він був переведений до Москви без будь-яких офіційних пояснень.
Наступним першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький (1972-1989). Він був прихильником централізованого керівництва, мовної русифікації. За його правління республіка перетворилася у заповідник політичної та ідеологічної стагнації (застою). Наслідком викривлення національної політики партійного керівництва 70-80-х рр. стала втрата національної ідентифікації.
Посилення ідеологічного тиску на суспільство, переслідування інакодумства, ігнорування національних особливостей, порушення конституційних прав людини викликало значний спротив суспільства і, перш за все інтелігенції. У 60-70-ті рр. у радянському суспільстві утворився новий вид опозиційного руху – дисидентський. Основними проявами дисидентства були протести, листи-звернення до керівників держави, в судові інстанції, розвиток безцензурного друку (самвидав). Головними центрами дисидентської активності були Київ і Львів. Відкриті прояви інакодумства спостерігалися також у Дніпропетровську, Луцьку, Івано-Франківську, Одесі, Тернополі.
У 1975 р. дисидентський рух набуває правозахисного спрямування. У листопаді 1976 р. в Україні виникла громадська група сприяння виконанню Гельсингських угод про права людини, очолена письменником Миколою Руденком (прагнула діяти лише легально і підкреслювала, що не переслідує політичних цілей). Влада жорстоко розправилась з правозахисним рухом: 75 % українських дисидентів (І.Кандиба, В.Стус, Л.Плющ, І.Світличний та багато ін.) опинилися у в’язницях і таборах, частина була позбавлена радянського громадянства. На поч. 80-х рр. в Україні практично не було ідейної опозиції.
Новий етап в історії СРСР і України – побудову суспільства “розвинутого соціалізму” закріпила ІУ Конституція УРСР 20 квітня 1978 р. Загальною рисою суспільного життя стали декларативність, партійний контроль КПРС над всіма сторонами суспільного життя (закріплювався ст. 6 Конституції). Сама ж партія переживала суперечливі тенденції: її ріст мав кількісний характер, вона все більше віддалялась від народу. Це сприяло поглибленню ідеологічної і суспільної кризи.
Отже, суспільно-політична історія України др. полов. 60-х – перш. полов. 80-х рр. характеризується зміною періоду десталінізації посиленням сталінізму; спроби проведення економічних реформ завершились переходом економіки у стан стагнації. Непослідовною і суперечливою була й національна політика. Поступово УРСР (і Радянський Союз в цілому) втягувалися у тотальну соціально-економічну, політичну й ідеологічну кризу. СРСР все більше відставав від країн Заходу.

0

10

60. Проаналізувати соціально-економічний розвиток УРСР у 1965 – 1985 рр., обґрунтувати причини наростання застійних явищ.
Становище в економіці України у сер. 1960-х років загострилося. Працівники ряду галузей, в тому числі вугільної, хімічної, нафтопереробної, а також легкої і харчової, не справлялися з виробничими завданнями. Повільно вводилися нові потужності, зривалися плани будівельних робіт. Темпи технічного переоснащення виробництва істотно відставали, зокрема у вугільній промисловості. Значна частина техніки простоювала – виходили з ладу окремі вузли і деталі.
Командна система виявилася нездатною розв’язати проблеми технічного переозброєння виробництва, поліпшення якості продукції. Інтеграція науки і виробництва залишалася надто складною проблемою – цінні нововведення, винаходи і раціоналізаторські пропозиції працівників часто не впроваджувалися.
Чергова спроба розв’язати важливі проблеми економіки припадає на середину 60-х років. На початку свого правління Брежнєв продовжив розпочатий Хрущовим курс реформ. Суперечливий характер мала модель нового механізму господарювання – економічна реформа О.Косигіна 1965 р.: 1) вона мала за мету розширити господарську самостійність підприємств, посилити економічні стимули до праці (дозволялось коригувати на місцях 5-річний план); 2) реформа посилювала позиції центральних відомств (ліквідовувались раднаргоспи і відновлювались міністерства).
Реформа почалася у січні 1966 р. У цей час на нові методи господарювання перейшли 1,5 % підприємств України, а у 1970 р. – 70 % (спочатку на нову систему планування та економічного стимулювання перейшли 43 великі підприємства із 17 різних галузей промисловості). Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, покращилось постачання населення міст продовольством, зросла продуктивність праці; основні показники 8-ї п’ятирічки (1966-1970) /“золота”/ було виконано. Однак перехід більшої кількості колективів на нові методи господарювання бажаних результатів не дав. З 1972 р. реформа гальмується і незабаром згортається. Основна увага переноситься на оборонну промисловість, освоєння Сибіру, збільшення капіталовкладень у с/г.
У 70 – на поч. 80-х рр. економіка СРСР та України розвивалась екстенсивними методами (орієнтуючись на валові показники виробленої продукції при низькій її якості), набирали сили тенденції, які свідчили про низький технологічний рівень промислового виробництва України. Великих втрат зазнали металургія (через недостатню увагу до своєчасної реконструкції виробництва, кращої організації виробничих процесів), вугільна промисловість (відсталість технічного оснащення, нестача робітників) – якщо у 1970 р. в Україні видобуто 207 млн. т вугілля, то в 1980 р. – 197 млн. т, у 1985 р. – 189 млн. т.
Однак на Україну на поч. 70-х років припадало понад 32 % загальносоюзного виробництва тракторів, 23 % виробництва сільськогосподарських машин та запчастин до них. Спрацьованість основних промислово-виробничих фондів у ПЕК у 70-80-х роках набула загрозливого становища (наприкінці 80-х рр. – 43 %). Майже 280 діючих шахт із 400 у середині 80-х років працювали без реконструкції понад 20 років. Продуктивність праці в республіці постійно знижувалася: у 1966 – 1970 рр. вона становила 6,1 %, то за 1976 – 1980 рр. – 3,0 %. Щорічно п’ята частина підприємств (20 %) не виконувала планів науково-дослідних робіт.
Чергову спробу побороти технічну відсталість, домогтися зрушень у технічному переозброєнні зроблено наприкінці 70-х років. Таке завдання містить постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 12 липня 1979 р. про удосконалення планування і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи. Постанова передбачала першочергове виділення ресурсів на модернізацію виробництва. Однак наступні роки засвідчили, що були відсутні комплексний підхід до планування, забезпеченість фінансовими і матеріальними ресурсами. Більшість планів технічного переозброєння в Україні не виконувалась.
Зрівнялівка, безгосподарність, марнотратство призвели до втрати трудящими заінтересованості у творчій, високопродуктивній праці. Лише 1/3 працівників за даними соціологічних досліджень працювали у повну силу. Зазнали невдач і широко розрекламовані програми “Метал”, “Енергокомплекс”, “Праця”, “Матеріалоємкість”.
Керівництво республіки на поч. 80-х років вимушене було визнати наявність серйозних недоліків в організації промислового виробництва, стані НТП. Перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький на ХХУІ з’їзді (1981 р.) визнав, що кошти, вкладені у технічне переоснащення шахтного обладнання, очікуваного приросту видобутку не дали, на повну потужність працювала лише 1/3 механізованих і автоматизованих ліній. Майже 1/5 металу на машинобудівних заводах республіки йшла у відходи.
Для поліпшення постачання населення продовольством у 1982 р. було ухвалено Продовольчу програму СРСР.
Загалом, у сер. 80-х років рентабельність підприємств УРСР зменшилася майже вдвічі, виробництво валової продукції с/г – більше ніж у 6 разів (запланованого більш-менш досягали у виробництві електроенергії, цементу, вугілля). Т.ч., економіка України входила у смугу тотальної кризи. Вона була неефективною, неконкурентоздатною, а більшість спроб оживити її мали суто адміністративний чи навіть ідеологічно-декларативний характер (“Економіка повинна бути економною”).
61. Визначити вплив перебудови в СРСР на події в Україні (1985 – 1991 рр.).
На поч. 80-х рр. симптоми системної кризи, яка складалася у СРСР, підштовхували керівництво країни до реформ у всіх сферах суспільного життя. Об’єктивні передумови реформування політичного і економічного ладу визріли у сер. 80-х рр. У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний розумний і прагматичний представник політиків післясталінського покоління М.С.Горбачов. Необхідність радикальних змін у всіх сферах життя суспільства проголосив квітневий (1985) пленум ЦК КПРС – курс на “перебудову”.
Метою перебудови було створення “гуманного, демократичного соціалізму” (мав поєднувати елементи ринкової економіки з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави). Загалом перебудова була серією заходів, обмежених у часі, суворо контрольованих і здійснюваних центром.
Спочатку термін “перебудова” вживався лише у контексті поліпшення управління господарським механізмом. Основними елементами перебудови були: прискорення соц.-економ. розвитку країни (квітневий 1985 р. пленум, 1987), “гласність” і “широка демократизація” (1987), а також “нове мислення” у зовнішній політиці.
У розвитку перебудови можна виділити два етапи:
І. квітень 1985 – 1989 рр. – визрівання і становлення програми перебудови, її активне проведення владою;
ІІ. 1989 – серпень 1991 рр. – сповільнення і згортання перебудовчих процесів і відхід влади від перебудови, активізація і радикалізація народних мас.
Коротко програму реформ можна охарактеризувати таким чином:
1) У зовнішній політиці СРСР керівною стала концепція нового мислення. “Нове мислення” підкреслювало пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Основними результатами цієї політики були: виведення радянських військ з Афганістану (лютий 1989); виведення радянських військ із Східної Європи (крах комуністичних режимів і розпуск 1 липня 1991 р. ОВД); припинення переслідувань дисидентів (академік А.Сахаров повернувся до Москви) і глушіння зарубіжних радіостанцій. Зрушення у міжнародній політиці призвели до закінчення “холодної війни”. Внесок М.Горбачова у справу захисту миру сучасники оцінили неоднозначно (отримав Нобелівську премію миру, а ліві партії розцінили його діяльність як зраду інтересів СРСР).
2) У внутрішньополітичному розвитку М.Горбачов узяв курс на лібералізацію режиму. Одними з головних умов перебудови стали демократизація і гласність (проголошені на січневому 1987 р. пленумі ЦК) – можливість отримання правдивої інформації про діяльність державних і партійних органів, про міжнародні події, про історичне і культурне минуле свого народу. З цією метою відновила свою роботу комісія у справі реабілітації жертв політичних репресій. Значний внесок у відродження історичної пам’яті і ліквідації “білих плям” в історії зробила Спілка письменників України (“Літературна Україна”). Великий резонанс серед громадськості мали виступи О.Гончара, І.Драча, І.Дзюби, Б.Олійника. В українську літературу повернулися твори В.Винниченка, М.Хвильового. Стали доступні читачам історичні праці М.Грушевського, М.Костомарова, Д.Дорошенка, Г.Єфименко та інших українських і зарубіжних істориків. З допомогою української діаспори в Києві було створено Міжнародну асоціацію україністики. Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії ХХ ст., як Центральна рада, Голодомор 1932-1933 рр., сталінські репресії, ОУН-УПА. Радикалізації суспільних настроїв сприяла і аварія на Чорнобильській АЕС, яка трапилася 26 квітня 1986 р.
Під гаслом “перебудови” сталінської моделі соціалізму і повернення до “ленінських принципів” політика Горбачова передбачала активізацію народних мас (під суворим контролем згори). Однак у деяких союзних республіках перебудова стимулювала маси більше запланованого: у Прибалтиці, Україні, Грузії активізувався національний рух, який поставив вимогу виходу республік із СРСР.
3) У економічному розвитку СРСР друга половина 80-х рр. пройшла під знаком “прискорення” (машинобудування; науково-технічний прогрес, активізація людського фактора). Програму радикальної реформи економіки проголосив у червні 1987 р. пленум ЦК КПРС: оренда, кооперативи – прийнято закон про ІТД  (індивідуальну трудову діяльність), малі підприємства, СП з іноземними фірмами, у сільському господарстві – сімейний підряд. Однак ці заходи позитивних результатів не принесли: НП та реальні доходи на душу населення продовжували знижуватися, високими темпами зростав внутрішній і зовнішній борг. Провал політики реформ призвів до активізації народних мас: у липні 1989 р. відбувся перший страйк шахтарів Донбасу. Шахтарі вимагали збільшення оплати праці, вдосконалення пенсійної справи, забезпечення продуктами харчування.
Причинами невдачі перебудови стали: відсутність глибокого наукового обґрунтування економічних реформ (шляхом проб і помилок); відрив політичних процесів від соціально-економічних; збереження адміністративно-командної системи і керівної ролі КПРС; непослідовність і половинчастість реформ.
Керівництво СРСР та країни Заходу недооцінили національно-визвольні рухи в СРСР і, зокрема в Україні. Національно-демократичні сили у період квітня 1985 – до кінця 1989 р. виступали за оновлення соціалізму, досягнення суверенітету України на основі нового союзного договору, гарантування прав людини. З кін. 1989 – до грудня 1991 р. діяльність демократичних сил в Україні активізується і їх спільним гаслом стає боротьба за відновлення української державності.
16 липня 1990 р. Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, яка визначила основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики з метою досягнення суверенітету і незалежності України. Однак ІУ з’їзд народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.), дотримуючись державної політики перегляду союзного договору, відмовився визнати декларації про державний суверенітет, прийняті союзними республіками. Це викликало наростання в Україні хвилі протестів проти союзного договору.
Переговори щодо змісту нового союзного договору вели керівники 9-ти республік з Президентом СРСР М.Горбачовим у Ново-Огарьово (під Москвою). До кінця квітня текст союзного договору було в-основному узгоджено. Однак Верховна Рада УРСР вирішила відкласти розгляд проекту договору на вересень 1991 р., намагаючись за цей час розібратися, що більш важливе для України: продовжити шлях до незалежності чи залишатися у складі “оновленої федерації”. Спроба державного перевороту у серпні 1991 р. завадила підписанню союзного договору і привела до розпаду СРСР. Рішення про денонсацію союзного договору 1922 р. і утворення СНД було ухвалено 8 грудня 1991 р. на зустрічі лідерів Білорусі, Росії та України у Біловезькій Пущі. Верховна Рада України ратифікувала угоду про утворення СНД із застереженням – збереження незалежності України як суб’єкта міжнародного права. Крах перебудови зумовив і розпад СРСР: республіки реалізували право виходу, зазначене у союзному договорі 1922 р.
62. Обґрунтувати передумови проголошення незалежності України, охарактеризувати історичне значення референдуму 1 грудня 1991 р.
Ідея проголошення незалежної держави в Україні відродилася у ході перебудови. Наприкінці 80-х років в Україні відбувається консолідація демократичних сил: у вересні 1989 р. члени Української Гельсінкської Спілки, “Товариства Лева”, “Зеленого світу” при підтримці київських письменників оголосили про утворення “Народного Руху України за перебудову” (з 1990 р. – Рух). Своєю програмою НРУ спочатку проголосив: відродження української мови та культури, необхідність демократизації суспільства, політичної, соціальної та економічної системи. Після радикалізації програми та діяльності (у 1990 р.), на перше місце Рух висунув ідею про вихід України з СРСР.
У жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон УРСР „Про мови в Українській РСР”, що забезпечив українській мові статус державної. У березні 1990 р. в Україні відбулися вибори до Верховної та місцевих рад народних депутатів, вперше проведені на альтернативній основі. У квітні 1990 р. було створено Українську республіканську партію (УРП) на чолі з Л. Лук’яненком.
Таким чином в Україні вперше склалася опозиція державній владі та Комуністичній партії (у 1990-1991 рр. виникло майже 20 опозиційних партій). Це послабило позиції КПРС (КПУ) у суспільстві, партія відставала від прогресивних перетворень. Багато комуністів виходять з рядів партії (1990 р. – 220 тис. осіб).
16 липня 1990 р. Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, яка визначала основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики. Основні положення Декларації:
– Україна як суверенна національна держава реалізує своє невід’ємне право на самоуправління в існуючих кордонах,
– єдиним джерелом державної влади у республіці виступає народ України, його інтереси представляє виключно Верховна Рада України,
– поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову,
– пріоритет республіканських законів над союзними,
– передбачалось створення банківської, фінансової, митної і податкової систем, формування власного бюджету, введення грошової одиниці,
– право на власні збройні сили, внутрішні війська і органи держбезпеки,
– статус нейтральної держави,
– самостійна зовнішня політика (рівноправний учасник міжнародних відносин).
Т.ч., основною метою Декларації було досягнення суверенітету і незалежності України.
У жовтні 1990 р. відбулася акція голодування студентів у Києві (висували політичні вимоги) і з Конституції УРСР було вилучено статтю 6 про керівну роль Комуністичної партії.
Однак керівні структури КПУ та КПРС залишаються на консервативних позиціях (і у питанні про збереження Союзу). ІV з’їзд народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) відмовився визнати декларації про державний суверенітет, прийняті союзними республіками.
Значною популярністю у суспільстві у 1990-1991 рр. також користувалася ідея оновленого Союзу (єдиної союзної держави). Про підтримку українців ідеї збереження СРСР як федерації рівноправних суверенних республік засвідчив всесоюзний референдум 17 березня 1991 р. (80,3 % – “так”).
Суспільні настрої в Україні змінилися під впливом серпневих подій 1991 р. (19-21 серпня). Вживаючи заходів для захисту свого суверенітету, Верховна Рада 24 серпня 1991 р. прийняла Акт про незалежність України. Ним було продекларовано створення самостійної держави – України. Назву “Україна” проголосив Закон від 17 вересня 1991 р.
Всенародну підтримку Акт проголошення незалежності України отримав на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.: 90,32 % проголосували за незалежність України. Одночасно з проведенням референдуму обирався Президент України. З 6 претендентів перемогу отримав Л.Кравчук (більше 60 % голосів). Так в історії України починався період державної самостійності та незалежного розвитку.
63. Проаналізувати особливості державотворчого процесу в незалежній Україні та особливості конституційного процесу.
Українське суспільство виявилося не зовсім підготовленим для державотворчих процесів. Складним і суперечливим за роки незалежності (1991-2007) був і політичний розвиток України. Перші демократичні реформи державного управління були проведені у 1991-1994 рр. Спрямовані вони були на деідеологізацію і департизацію суспільного життя, запровадження атрибутів державності та організацію державної влади. КПУ після спроби державного перевороту була заборонена до 1993 р.
Державну символіку було ухвалено у січні – лютому 1992 р.: музикальну редакцію державного гімну, національний прапор, малий герб. 6 березня 2003 р. був ухвалений Закон України „Про Державний Гімн України” (слова П. Чубинського, музика М. Вербицького).
Найбільш складною проблемою становлення політичної системи сучасної України виявилась організація державної влади, зокрема, її поділ на три гілки. Функції законодавчої влади перебрала Верховна Рада (вибори 1994 р., як і у всі інші органи влади, проводилися на багатопартійній основі за мажоритарною системою). Виконавчу владу в Україні представляють Президент (з 1991 р.) і Кабінет Міністрів (виконавча влада зазнала першочергового реформування: скорочення міністерств /у 1992 р. – 26/, обмеження їх повноважень щодо безпосереднього управління трудовими колективами та посилення їх відповідальності за проведення державної політики у відповідних галузях; важливе місце у реалізації державної політики на місцях зайняв інститут представників Президента на місцях – голови районної і державної адміністрації (Закон України від 5 березня 1992 р.)). Формування судової влади в Україні ще не завершено. Протистояння між різними гілками влади гальмує державотворчі процеси і ускладнює політичну ситуацію в Україні.
Для налагодження державної структури в Україні було ухвалено низку важливих законів: “Закон про громадянство України” (1991), “Закон про Збройні сили України” (6 грудня1991), про міліцію – 20 грудня, “Закон про свободу совісті і релігійні організації” (1991), “Закон про вибори народних депутатів України” (1997), “Закон про вибори Президента України” (1999). Вибори до ВР – 1994, 1998, 2002. У 2006 р. вперше відбулися вибори до Верховної Ради України на пропорційній основі (за списками від політичних партій). Вибори Президента – 1991, 1994, 1999, 2004, 2010. Протягом 1990 – 2000 рр. в Україні прийнято загалом понад 1400 законодавчих актів (абсолютну більшість із них становлять Закони України). За оцінками спеціалістів, для повного правового регулювання державних та суспільних процесів в Україні необхідне прийняття ще майже 1 500 законів.
Важливою складовою політичного розвитку України в період незалежності став конституційний процес. Розпочався він у 1990-1991 рр. У жовтні 1993 р. конституційна комісія, очолювана головою ВР Л.Кравчуком, подала кінцевий 4-й варіант проекту Конституції. Однак через політичну кризу у країні і протистояння різних гілок влади, конституційний процес уповільнився. З 10 листопада 1994 р. почала діяти нова конституційна комісія, очолювана Президентом України Л.Кучмою і Головою ВР О.Морозом.
18 травня 1995 р. парламент ухвалив конституційний Закон “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”, який регламентував повноваження законодавчої і виконавчої влади. Т.ч., Україна перетворилася у президентсько-парламентську республіку (керівник виконавчої влади – Президент, держадміністрації).
Організацію і діяльність державного апарату через відсутність нової Конституції (діяла Конституція 1978 р., до якої було внесено 200 поправок) забезпечував Конституційний договір, підписаний 8 червня 1995 р. між Президентом і ВР України (“Про основні принципи організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”).
На час дії Конституційного договору обмежувались права ВР і місцевих рад і розширювались функції виконавчої влади. Підписання цього договору стимулювало конституційний процес. У лютому 1996 р. конституційна комісія передала на розгляд парламенту проект Конституції, який обговорювався 3 місяці.
Самими дискусійними виявилось 5 пунктів проекту:
про поділ повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови, статус Криму. (У ситуації затягування прийняття проекту конституції у ВР Рада національної безпеки і Рада регіонів рекомендували Президенту винести затвердження проекту Конституції на всеукраїнський референдум. Л.Кучма підписав відповідний указ).
В ніч з 27 на 28 червня 1996 р. народні депутати ухвалили Конституцію України. Остаточне редагування тексту завершилося 12 липня 1996 р.
Прийняття Конституції мало велике історичне значення. Конституція підвела юридичну базу під державність українського народу і дала поштовх розробці і прийняттю низки конституційних законів (один з найважливіших законів України – “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 р.). Основний закон відповідає світовим конституційним стандартам і підводить юридичну базу під державність українського народу.
Наприкінці 2004 р. вибори Президента України спричинили вибух народного протесту, що отримав назву «Помаранчева революція». Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру. Президентом України за результатами виборів 26 грудня 2004 р. став В.А.Ющенко. Верховна Рада України ухвалює внесення змін до Конституції та початок політичної реформи, яка має вступити у дію з 1 січня 2006 р. і сприятиме перетворенню України з президентської на парламентсько-президентську республіку.
Однак парламентська криза 2006 р. засвідчила неефективність нової системи виборів до Верховної Ради України – пропорційної – та призвела до нових виборів парламенту у вересні 2007 р.
Отже, у період незалежності в Україні відбулося утвердження національної державності, прийнята Конституція, отримала розвиток багатопартійність. При цьому негативне значення для розвитку державності має загострення політичної боротьби.
64. Дати оцінку проблемі формування багатопартійності в сучасній Україні.
Зв’язуючою ланкою між урядом і народом виступають політичні партії. Формування багатопартійності є одним з основних елементів демократичної політичної системи.
Перші політичні партії в Україні виникли у 1989 – 1991 рр. (близько 20). Однак перші «неформальні» організації в Україні виникли у серпні 1987 р.: Український культурологічний клуб у Києві (дисиденти і звільнені політичні в’язні). Члени клубу проводили дискусії про закриті сторінки радянської історії, обговорювали питання про стан української мови та літератури.
Восени 1987 р. у Львові виникло «Братство Лева» - молодіжна організація, яка займалася питаннями культури, політології. У 1988 р. процес утворення громадських об’єднань набув масового характеру.
Весною 1989 р. було утворено громадське об’єднання «Меморіал», філії якого виникли у багатьох містах України. Члени об’єднання вимагали увічнити пам’ять про жертв сталінських репресій, відкрити архіви та донести до народу правду про сталінські часи.
У вересні 1989 р. в УРСР виник Народний рух України за перебудову. Ініціаторами його утворення стали Спілка письменників України, «Меморіал» та Товариство української мови. На час заснування Руху його підтримали 280 тис. осіб. У 1990 р. НРУ висунув гасло виходу з СРСР, проголошення самостійної і незалежної України.
У 1990 – 1991 р. виникає 8 нових політичних партій, зокрема Українська республіканська, демократична, ліберальна, селянсько-демократична партія, Партія зелених. Все ж, найчисельнішою залишалася Комуністична партія України, однак її керівництво було розгублене, а члени партії стали масово виходити з її лав.
Процес утворення нових політичних партій і рухів в Україні продовжується і на цей час. На початку 2006 р. в Україні було більше 120 партій (за неофіційними даними – 127). Це партії різних спрямувань – від релігійних до екологічних, від авторитарних до демократичних, від крайніх лівих до крайніх правих. Сучасні політичні партії України в цілому не виходять за рамки існуючих світових політичних концепцій: комунізм, соціал-демократія, лібералізм і консерватизм. Відбулося більш чітке структурування партій: ультраліві–ліві–лівоцентристи–центр–правоцентристи–ультраправі.
Дещо новий розклад сил сформувався в Україні після парламентських виборів 31 березня 2002 р.: зросла кількість прихильників КПУ та опозиційних сил. Одночасно консолідувалися й провладні партії.
Парламентські вибори 2006 р. визначили новий політичний розклад в Україні: парламентську більшість склали «Партія регіонів», КПУ та СПУ, до парламенту також ввійшли «Блок Ю.Тимошенко» та «Наша Україна». Внаслідок позачергових виборів до парламенту у вересні 2007 р. замість СПУ до ВР ввійшов блок В. Литвина.
Станом на жовтень 2010 р. в Україні зареєстровано 184 політичні партії.
Становлення багатопартійності активізувало діяльність громадських організацій в Україні (на сучасному етапі їх існує більше 500): професійні союзи, Український союз промисловців і підприємців, Союз офіцерів України, Союз солдатських матерів, Червоний Хрест, Київський слов’янський університет; Спілка українських студентів, молодіжне об’єднання “Січ”, скаутська організація “Пласт” (система освіти України на сьогодні охоплює понад 48 тис. закладів та установ, у яких навчається майже 15 млн. учнів та студентів, у ній зайнято понад 2 млн. фахівців).
Процес формування багатопартійності є незавершеним. Українські політичні партії не відображають інтереси всього населення, їх програми за винятком деяких питань багато в чому схожі. Пропорційна система виборів до органів влади змушує партії активізувати свою роботу серед населення та враховувати політичну ситуацію в Україні, яка вимагає зменшення чисельності партій, об’єднання їх у більш потужні об’єднання.
65. Проаналізувати проблеми реформування економіки України у період незалежності.
Перетворення у суспільстві і державі почалися при низькому рівні політичної і економічної культури мислення та складному становищі в економіці.
Стартові економічні показники України у 1990 р. були досить високими. Доля України у загальносоюзному виробництві складала: у виробництві вугілля – 23,5 %, чавуну – 40,8 %, сталі – 34,5 %, залізної руди – 44,5 %, цукру – 54,4 %, м’яса – 21,3 %, масла – 25,5 %, олії – 32,8 %. Однак вже перебудова показала об’єктивні труднощі реформування економіки України: більше 60 % її становила важка промисловість, оборонні галузі охоплювали 2/3 наукового потенціалу і 95 % продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Таке становище у н/г зумовило слабші стартові можливості України порівняно з іншими республіками. Недосконала організація державної влади ускладнила на перших порах державотворчий процес та реформування економіки.
Першочерговим завданням для творення національної економіки був перехід від командної до ринкової економіки. У силу обставин Україна виявилась втягнутою у ринкові відносини за російським зразком: у січні 1992 р. уряд Є.Гайдара за концепцією “шокової терапії” зняв державний контроль над ціноутворенням. Регулювати ціни, зростання інфляції, створення ринкових структур українські уряди не змогли. Стара система господарювання була підірвана, а нова ще не створена. 1992-1994 рр. стали для економіки України найбільш скрутними. Спад виробництва в Україні у 1994 р. досяг 27,7 %. Виробництво товарів народного споживання зменшилось на третину. Місцевий ринок заполонили неякісні імпортні товари.
Урядова політика мала на меті досягти фінансової стабілізації і вже після цього розпочинати реформи. Загальмувати інфляційні процеси уряд Ю.Звягільського зміг у липні 1994 р. (2,1 %, найменше за останні три роки) завдяки відстроченню бюджетних виплат. За шість місяців 1994 р. спад виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36 %; у паливній промисловості – на 35,6 %; у чорній металургії – на 34,8 %; у легкій промисловості – на 50,7 %. Тіньовий сектор економіки України наприкінці 1994 р. становив 60 %.
Купівельна спроможність населення протягом 1991-1994 рр. фактично знизилася у 5 разів. Основна маса населення опинилася за межею бідності (у 1992 р. майже 64 %), зник “середній клас”, зросла кількість багатих (10 %). Особливо великих розмірів люмпенізація населення досягла у Донбасі (80 % працюючих займаються важкою фізичною працею). Розширення ринкових відносин не розв’язувало соціальні проблеми.
Метою урядової економічної політики з 1994 р. проголошувалось прискорене реформування як основний засіб виходу з економічної кризи. З 1995 р. у владних колах почалося корегування реформ, пошук власної української моделі ринкового трансформування економіки. Її основними напрямками у 1997 р. Президент України Л.Кучма визначив: прискорення приватизації, лібералізація податкової політики, інтенсифікація аграрного сектора, пріоритетність соціальної політики тощо.
З кінця 1994 р. в Україні розгорнулася приватизація підприємств, житлового фонду (квартир). Однак приватизація державної власності не супроводжувалася реорганізацією та модернізацією виробництва.
У 1996 р. була здійснена грошова реформа (купоно-карбованці були замінені на гривні). Це дещо зміцнило економіку України, але не зробило гривну стабільною. На фінансове становище держави негативно вплинула світова фінансова криза 1998 р.
У другій половині 90-х років спад в економіці дещо пригальмувався, відновлюються втрачені зв’язки з Росією та іншими державами СНД, стабілізуються ціни, розвивається мале підприємництво, ліквідується товарний дефіцит. Однак фінансове становище більшості підприємств залишалося дуже важким. У 1998 р. збитковим було кожне друге з них, близько 40 % усієї промислової продукції реалізувалося за бартером через гостру нестачу готівки.
Нові пріоритети економічного та соціального розвитку України на 2000 – 2004 рр. Президент визначив у лютому 2000 р. (у Посланні до ВР): визначення шляхів виведення економіки на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання політики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою держави.
Із 2000 р. в Україні різко пішли вгору обсяги промислового виробництва практично в усіх галузях. За цими показниками Україна посіла провідне місце на пострадянському просторі.
Упродовж 2000 – 2003 рр. спостерігалися стабільні і високі темпи економічного зростання (середньорічні темпи – 7 %). Це були найвищі темпи в Європі.
Отже, позитивними тенденціями і процесами у національній економіці є формування фінансової, податкової, митної, банківської та інших систем. Деяких успіхів досягли процеси приватизації і створення корпоративного та приватного сектора в економіці. На поч. 2001 р. понад 70 % загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах.
Негативними тенденціями економічного розвитку протягом останнього десятиріччя стали: обвальний розрив економічних зв’язків з колишніми радянськими республіками і, особливо з Росією, непродумана податкова і митна політика (60 % економіки перебуває у тіні, процвітає корупція), безпідставні позики валютних коштів у МВФ і Всесвітнього банку, неконтрольовані державою риси “хижацького” капіталізму (масова спекуляція, надмірна роль посередницьких структур, вивезення за кордон сировини, беззаконні валютні перекази у офшорні зони), “службовий” характер бізнесу. У результаті об’єктивних і суб’єктивних упущень більшість галузей промисловості знаходяться у кризовому стані: харчова, цукрова, масложирова. Легкій промисловості загрожує повний крах. Скандальний характер має приватизація (наприклад, у 1995 р. замість запланованих 8 тис. великих і середніх підприємств на аукціон виставили всього 945; тепер усі великі об’єкти в основному приватизовано, а деякі – наприклад, „Криворіжсталь” – приватизовано вдруге). Криза у виробництві посилила нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів – Волинська, Закарпатська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька області відстають в індустріальному розвитку.
Реформи у сільському господарстві (розпочалися із Закону “Про селянське (фермерське) господарство” від 20 грудня 1991 р.) привели до руйнування старих виробничих відносин на селі. Однак нові відносини недосконалі: фермерські господарства не змогли перетворитися у міцного товаровиробника (мають у середньому по 26 га землі при необхідних 200), а колгоспи були реорганізовані згідно з законом 1999 р. Загалом на селі завершився перший етап земельної реформи – роздержавлення землі і передача її у власність юридичних осіб. Головним завданням другого етапу реформи, який триває нині, є формування реального власника на землю (Земельний кодекс 2001 р. передав у власність громадян земельні ділянки /паї, розміром ≈5 га/) і перетворення землі на товар. У 2011-2012 рр. активно обговорюється питання проведення земельної реформи, а саме – дозволу купівлі-продажу сільськогосподарської землі в Україні. У зв’язку з загальним економічним становищем у державі селянські господарства залишаються малорентабельними.
Відсутність чіткої програми радикальних економічних змін в уряді (лише за 10 років змінилося 10 урядових кабінетів), провали фінансово-кредитної політики, недоліки в управлінні економікою залишають соціально-економічне становище в Україні у надзвичайно незадовільному стані. Незважаючи на різні спроби реформування, економічну кризу в Україні подолати до кінця не вдалося.
Для соціально-економічного розвитку України характерні прорахунки у розробці економічної стратегії і тактики, відсутня глибока політика трансформаційного етапу. Разом з ідеєю комунізму був відкинутий важливий компонент соціальних досягнень.
66. Визначити основні напрямки зовнішньої політики України на сучасному етапі.
На утвердження і розвиток незалежності України спрямована і її зовнішня політика. Завданням України на міжнародній арені є перетворення її на повноцінного суб’єкта міжнародних відносин. Демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс України визначила Декларація про державний суверенітет 16 липня 1990 р.
Розробка та апробація зовнішньополітичного курсу України пройшла декілька етапів:
І. 1991-1994 рр. – на основі принципу “балансу інтересів”, але з перевагою швидкої інтеграції у європейські структури (Концепцію зовнішньої політики України ВР затвердила 2 липня 1993 р. – “Основні напрями зовнішньої політики України”);
ІІ. 1994-2002 рр. – основними принципами зовнішньополітичного курсу вважалися виваженість, прагматизм, раціональність, основою зовнішьнополітичної моделі – концепція “мосту між Заходом і Сходом”;
ІІІ. З 2002 р. – пріоритетними напрямками зовнішньої політики є інтеграція до НАТО і європейських структур (травень 2002 р. – рішення РНБОУ, серпень – промова Президента Л.Кучми “Європейський вибір”).
Характерною рисою зовнішньої політики України є її багатовекторність. Перші кроки у напрямку європейської інтеграції Україна зробила у 1992 р., підписавши Заключний акт Гельсингської Наради з безпеки і співробітництва у Європі. У 1995 р. стала членом Ради Європи (міжурядова організація з метою сприяння інтеграційним процесам у області прав людини), у 1999 р. обрана до складу Ради Безпеки ООН.
У лютому 2008 р. Президент України В. Ющенко підписав протокол про вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ).
Роль України як регіонального лідера визнана в таких організаціях, як ОБСЄ, СНД, Центрально-Європейські ініціативи. У червні 1998 р. за ініціативою України була утворена нова міжнародна Організація Чорноморського економічного співробітництва. Співробітництво з країнами Причорноморського басейну свідчить про південний вектор української зовнішньої політики.
Історичне значення мала нормалізація відносин з Польщею та Росією. 21 травня 1997 р. президент Польщі А.Квасневський і президент України Л.Кучма підписали спільну заяву “До порозуміння і єднання”, спрямовану на подолання складної історичної спадщини. 30 травня 1997 р. був підписаний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською федерацією та 3 домовленості щодо розділу Чорноморського флоту (флот та інфраструктури були поділені пополам, але Росія викупила непотрібні Україні кораблі). Була також розроблена та затверджена (26 лютого – 1 березня 1998) Програма економічного співробітництва між Україною та Росією на 1998-2007 рр. У березні 1999 р. Україна вступила у члени Міжпарламентської асамблеї (МПА) СНД.
Іншим важливим вектором зовнішньої політики України є партнерські відносини з НАТО та США. Вона бере участь у здійсненні програми “Партнерство заради миру” (1994 р.), 9 липня 1997 р. підписала в Мадриді Хартію про особливі відносини між Україною та НАТО. Питання про можливість вступу України в НАТО обговорювалось на листопадовому саміті країн-членів НАТО у Празі (2002 р.). У 2005 р. Україна розпочала Інтенсифікований діалог з НАТО, який пропонується країнам, зацікавленим у членстві в Північноатлантичному альянсі. Однак у 2006 р. уряд заявив про неготовність країни у цілому до членства в Альянсі, що загальмувало переговорний процес, однак співробітництво України з НАТО розвивається за багатьма напрямками.
Україна добровільно відмовилася від ядерної зброї (1996). Вона бере активну участь у акціях, спрямованих на припинення воєнних конфліктів, виконує миротворчу місію під егідою ООН (на Балканах, у Сьєрра-Леоне та інших країнах).
Основними зовнішньополітичними завданнями України на сучасному етапі є подальша економізація зовнішньої політики України і перетворення її на рівноправного партнера міжнародних відносин. Україна зацікавлена у вступі в ЄС, розвитку відносин з НАТО та інших пріоритетних напрямків.

0


Вы здесь » pain. » Новый форум » механика