10. Охарактеризувати сутність Берестейської церковної унії, її наслідки для українського суспільства.
З посиленням польської експансії в Україні провідні верстви українського суспільства стали все більше запозичувати католицький латинський обряд,що призвело до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Головним чинником денаціоналізації України були єзуїти.
Важливу роль після Люблінської унії у суспільно-політичному житті Речі Посполитої після Люблінської унії відігравали релігійне і мовне питання. Державна релігія у Польській державі (католицька) гарантувала державні посади і земельні наділи, через українська знать масово переходила у католицтво (православним українцям заборонялось займати вищі державні посади, у містах вони усувались від участі в самоуправлінні, платили більш високі податки тощо; в установах панувала тільки польська мова та латинь як мова освіти, судочинства, діловодства). Однак католицькій церкві загрожувала європейська Реформація (на польських землях з кінця ХV – на поч. ХVІ ст. поширювались протестантські ідеї реформи церкви – спрощення обрядовості і примат особистої віри над церквою, ідея перекладу Святого Письма народними мовами і, зокрема аріанство в Галичині і Волині). Православна церква теж була у кризовому стані: церковні верхи боролися за прибуткові посади, забувши про свою паству, а місцеві священики знаходилися у повній залежності від феодалів. Тому багато церковних ієрархів найкращий шлях розв’язання церковної проблеми на українських землях вбачали в об’єднанні православної та католицької церкви.
Українські магнати, деякі православні єпископи, а також митрополит київський Михайло Рогоза, прагнули зрівнятися в політичних правах з польськими феодалами, а священнослужителі – з католицькими єпископами, які брали участь в роботі сенату. Через це вони і підтримали ідею церковної унії.
Угоду про церковну унію підписав уніатський собор, який відбувся 6-10 жовтня 1596 р. у Бресті (Берестя). Нова церква (греко-католицька або уніатська) визнала владу папи римського й догмати католицької церкви, зберігаючи православні обряди й церковнослов’янську мову в богослужінні.
У результаті церковної унії замість православної церкви в Україні і Білорусі створювалася уніатська (греко-католицька) церква. Православ’я оголошувалось поза законом, всі православні храми, їх землі та майно переходили до уніатів. Католики і уніати насаджали унію на всій території України і Білорусі. Але основна маса українського населення не визнавала унію.
Унія розколола українське суспільство: її підтримали магнати і шляхта, а народні маси залишалися православними. Православна церква була заборонена до 1632 р. Інтереси православних у цей час захищали братства (громадські організації міщан) та козацтво. Православні церковні братства створювались у 16-17 ст. у Львові, Галичі, Дрогобичі, Києві, Луцьку та інших містах. Виступаючи проти національно-релігійного гноблення, братства створювали школи, бібліотеки, друкували полемічні твори, що захищали православ’я.
11. Дати оцінку проблемі походження українського козацтва, джерел його формування та етапів його розвитку.
Історія українського козацтва складає одну з найгероїчніших і найромантичніших сторінок минулого українського народу. Однак джерела, причини та початковий етап розвитку козацтва в Україні залишаються недостатньо вивченими до нашого часу.
Слово “козак” вперше згадано у “Початковій монгольській хроніці” 1240 р. (одинока людина, “схильна до розбою”). Перша достовірна згадка про українських козаків зустрічається у 1489 р. Це слово тюркського походження і означає вільну людину, “незалежного від влади воїна”. Козацтво не було суто українським явищем, козаки з’являються і в Росії (на Дону). Схожі соціальні групи існували в Угорщині, Хорватії та ін. незаселених християнських землях на кордоні з Османською імперією. Проте ніде ці “периферійні” стани не відіграли такої ролі в суспільстві, як козаки в Україні.
Існує близько 10 теорій походження козацтва (хозарська, черкаська, татарська, уходницька, автохтонна, захисна, соціальна та інші), однак історики намагаються з’ясувати: козацтво – це руське чи тюркське явище.
У козацтво, себто степовий промисел (до останньої чверті ХVІ ст.) – від рибальства і мисливства до конвоювання караванів і принагідного розбою на широкій дорозі – ходили переважно подніпровські міщани й бояри, збираючись у тимчасові промислові ватаги або наймаючись для варт і конвоїв. Дехто йшов у козацтво на сезон, а дехто, бездомний і безсімейний, жив з нього постійно, лише зимуючи у подніпровських містах – Києві, Каневі, Черкасах (російські джерела ХVІ – ХVІІ ст. часто називали козаків або взагалі українців “черкасами”). Селилися козаки понад Дніпром, Південним Бугом та їхніми численними притоками, насамперед Оріллю, Самарою, Вовчою, Томаківкою, Базавлуком, Сурою, Саксаганню, Інгулом, Інгульцем та ін. Територія, на якій виникло козацтво, звалася Диким Полем (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля).
Причини виникнення козацтва: 1) освоєння багатих південних степів; 2) необхідність захисту краю від татар; 3) масові втечі селянства від кріпосної залежності (основне джерело поповнення козацтва).
Переважну більшість козаків складали колишні українські селяни, міська біднота, українська православна шляхта, бояри (втратили свої права на землю), православне духовенство.
М.Грушевський в історії козацтва виділяє декілька етапів: 1) зародковий, “побутовий” – зародження козацтва; 2) класичний – перетворення його в стан українського суспільства (ХV–ХVІ ст.)
У ХVІ ст. козаки утворили власне державне утворення – Запорозьку Січ (1) як військове укріплення і 2) як державність). Першою Запорізькою Січчю традиційно вважається замок на острові Хортиця (1556-1557 чи 1552-1556), збудований Д.Вишневецьким.
Всього на території України відомо 8 січей (вже названа Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Покровська (Нова)) і 1 – поза межами України – Задунайська Січ.
Кульмінаційним періодом в історії Запоріжжя була Базавлуцька Січ (1594 – 1638 рр.), яка знаходилася на острові у гирлі р. Базавлук, там, де до Дніпра впадали ще три річки: Чортомлик, Підпільна й Скарбна. На час її існування припадають наймогутніші сухопутні й морські операції козаків на всьому узбережжі Чорного та Азовського морів, походи у Росію із Самозванцем, у Прибалтику проти Швеції, у Молдавію, Валахію, Трансільванію.
12. Проаналізувати внутрішній устрій Запорозької Січі.
Як козацька республіка Запорізька Січ мала цілий ряд елементів державності – окреслену територію володінь, військо для охорони кордонів, структуру влади і адміністративного управління, організацію господарського життя, міжнародні зносини.
Запорізька Січ займала територію сучасних областей: Дніпропетровської, Запорізької, Донецької, Миколаївської, Херсонської, частково Одеської та Кіровоградської. Поділ території здійснювався по паланках (областях), яких було вісім. Військо – Військо Запорізьке Низове – складалося з 38 куренів.
Частина козаків працювала в паланках (за кожною паланкою закріплювалися курені) з метою забезпечення свого формування продуктами харчування, фуражу тощо.
Вищим законодавчим органом Козацької республіки була Рада Січі. Вона скликалася у січні щорічно для обрання уряду республіки – козацької старшини. Рада могла скликатися і позачергово в будь-який час (за винятком району бойових дій) за бажанням будь-якого козака. Рада обирала кошового отамана та військових урядників – суддю, осавула, писаря, обозного, – вирішувала питання війни і миру, вела переговори з представниками інших країн, ділила земельні угіддя. Вища виконавча влада на Січі належала Кошу в особі кошового отамана.
Чисельність запорожців не була постійною: наприкінці ХVІ ст. становила 5-6 тис. (1/10 з них служила на Січі), у 1621 р. – більше 20 тис. Запорізьке військо поділялося на січових і волосних.
Правосуддя на Запорізькій Січі чинилося на основі звичаєвого козацького права (складено в ХV - сер. ХVІ ст.), яке визнавалося іноземними державами, у тому числі і польським урядом. Судили козаків на Січі за різноманітні злочини: вбивство товариша (!), побої, крадіжки, зухвалість проти начальства, дезертирство, приведення на Січ жінки, пияцтво під час походів (!).
Республіканська форма правління, участь широких кіл козацтва у вирішенні практично всіх господарських та суспільних питань дали підставу М.Костомарову (потім і К.Марксу) назвати Запорізьку Січ “християнською козацькою республікою”. Однак козацька форма державності мала свої особливості: 1) виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі; 2) З.С. була деформованим варіантом державності – переважав військовий сектор, економічний був примітивним. На думку О.Д. Бойко, З.С., маючи низку головних ознак державності, була своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною.
В історії українського народу козацтво відіграло велику роль:
захищало українські землі від турецько-татарської агресії, очолило антифеодальну боротьбу покріпаченого селянства, об’єднало зусилля народу на захист православної віри, освоювало південні землі, протягом майже трьох століть виконувало функції носія державності українського народу. Козацька республіка мала особливий статус в Речі Посполитій, а потім і в Російській державі, отримала міжнародне визнання.
13. Дати оцінку козацько-селянським повстанням кінця ХVІ – 30-х років ХVІІ ст.
Наприкінці ХVІ – у перш. чверті ХVІІ ст. Запорізька Січ стала центром антифеодального і визвольного руху українського народу. Причинами козацько-селянських повстань кін. ХVІ – перш. чверті ХVІІ ст. було посилення соціального, національного і релігійного гноблення українського народу польськими феодалами. Головними учасниками повстань були козаки, селяни і міщани. Характер повстань – антифеодальний, національно-визвольний.
Найбільшими козацько-селянськими повстаннями кін. ХVІ ст. були виступи під керівництвом К.Косинського (1591-1593), С.Наливайка і Григорія Лободи (1594-1596). Вони охопили Київщину, Волинь і Брацлавщину. С.Наливайко у своєму листі до Сигізмунда ІІІ висунув власний проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Бугом і Дністром, південніше Брацлава, де під його началом мало перебувати 2 тис. чол.; при цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опинялася територія від Дніпра до Дністра. Польські війська жорстоко придушили повстання, уряд скасував козацькі права і привілеї, оголосивши козаків “ворогами держави”. В Україні запанувало польсько-шляхетське всевладдя і терор.
Тільки гостра потреба у козацтві як військовій силі змусила уряд частково задовольнити його вимоги щодо повернення втрачених привілеїв (1601). І хоча право на власну юрисдикцію було визнане лише за реєстровцями, під козацьким “присудом” опинялися дедалі нові групи населення, а то й цілі міста.
Народна боротьба активізується у 1620-х роках. Особливе занепокоєння польського уряду викликало втручання козаків у внутрішні справи Кримського ханства, де вони підтримали антитурецьку партію, та кілька зухвалих походів низових козаків на Константинополь. У 1625 р. на Україну були виряджені війська під проводом гетьмана Конецпольського. Гетьману реєстровців Марку Жмайлу не вдалося швидко мобілізувати необхідні сили. Та й за цих умов поляки не змогли завдати козакам рішучої поразки. На Куруковому озері було укладено угоду, за якою кількість реєстровців обмежувалася 6 тис. чол. (тобто подвоювалася порівняно з 1619 р.). Крім того, козакам заборонялося провадити самостійну зовнішню політику щодо Криму й Туреччини та втручатись у релігійну боротьбу.
Після цього в Україні кілька років панував відносний спокій. Та вже на початку 1630 р. Подніпров’я охопило повстання, очолене Тарасом Федоровичем (Трясилом), якого запорожці обрали своїм старшим, відмовившись коритися реєстровому гетьману Григорію Чорному, котрий займав угодовську стосовно поляків позицію. Повстанці вирушили “на волость”, стратили Чорного, заволоділи низкою населених пунктів і зупинились у Переяславі, куди невдовзі підійшли польські війська під проводом Конецпольського. Тут поляки зазнали таких значних втрат, що коронний гетьман мусив піти на переговори з козаками. За укладеною між ними угодою реєстр зростав до 8 тис. чол.; водночас вдвічі, до 2 тис. чол., збільшувалася залога з реєстровців, яка мала постійно дислокуватися на Запорожжі.
У 1635 р. польський сейм приймає рішення про будівництво фортеці на нижньому Дніпрі. Розташований тут гарнізон мав узяти під свій контроль шляхи на Запорожжя. Замок було споруджено біля першого, Кодацького порога. Після закінчення будівництва замок захопив козацький загін на чолі з гетьманом запорожців Іваном Сулимою. Ця подія могла стати сигналом для нового козацького повстання. Однак Сулима був підступно виданий реєстровцями та невдовзі страчений.
Із ще більшою силою виявилися суперечності між запорозьким і реєстровим козацтвом 1637 р., під час повстання Павла Бута (Павлюка), коли було страчено гетьмана реєстровців та частину старшини. Повстанці діяли виступали за звільнення України від гніту Р.П. та релігійних переслідувань. Почалося масове “покозачення” селян Наддніпрянщини. І хоч після поразки у битві під Кумейками (6 грудня 1637 р.) козацько-селянське військо капітулювало, вже навесні наступного року боротьба спалахнула з новою силою, очолювана Яковом Острянином (Остряницею), а потім – Дмитром Гунею. Але перевага була не на боці повстанців, і в липні 1638 р. вони склали зброю.
На скликаній 30 серпня козацькій раді у Києві було оголошено ухвалену сеймом “Ординацію (впорядкування) війська Запорізького реєстрового” (встановлена сеймом у січні 1638 р.): скасовано виборність старшини і козацький суд, зменшено реєстр до 6 тис. чол., замість гетьмана реєстровцями командував обраний польським сеймом комісар, на Запорізькій Січі перебував постійний польський гарнізон. 24 листопада на раді в урочищі Маслів Став козаки прийняли ці продиктовані їм умови разом із новопризначеною старшиною. Під жорстким військово-адміністративним контролем опинилася не тільки “волость”, а й Запорожжя, де дислокувався постійний гарнізон. Запобігати втечам на Низ (що прирівнювалося до злочину) мала відбудована 1639 р. Кодацька фортеця.
Наступне десятиріччя в історії Польщі (1638-1648) було названо періодом “золотого спокою”. Козацько-селянські повстання стали важливим етапом у підготовці необхідних умов для Визвольної війни 1648-1657 рр.
14. Визначити причини, характер та рушійні сили Визвольної війни середини ХVІІ ст.
У 1648 р. розпочалась Визвольна війна українського народу на чолі з Б.Хмельницьким проти Речі Посполитої (тривала до 1667 р.).
Основні причини Визвольної війни:
– політичні – усунення від влади української шляхти і надання вищих державних посад польським чиновникам, обмеження прав реєстрового козацтва “Ординацією Війська Запорозького” від 1638 р.;
– національно-релігійні – переслідування української мови, звичаїв, культури, насильницьке покатоличення православних українців;
– соціально-економічні – знущання польських магнатів над українською шляхтою, подальше закріпачення селян (збільшення панщини до 5-6 днів на тиждень, податків, шляхетська вседозволеність); утиски міщан і реєстрового козацтва. Таким чином, політика Польщі на українських землях носила колоніальний характер і ущемляла інтереси всіх прошарків українського суспільства.
За характером війна сер. ХУІІ ст. була національно-визвольною, антикріпосницькою.
Рушійні сили: козаки (провідна роль в армії та державному апараті), селяни, міщани, купці, православне духовенство, українська шляхта (спільна їх мета – захист православної віри). Очолив боротьбу українського народу видатний полководець і державний діяч Б.Хмельницький (≈1595–1657).
Богдан Зіновій Хмельницький народився близько 1595 р. у сім’ї дрібного шляхтича Михайла Хмельницького. Він навчався у Львівській єзуїтській колегії (пройшов класи граматики, поетики й риторики). Перша згадка про військовий досвід Б.Хмельницького припадає на битву під Цецорою в 1620 р., у якій загинув його батько, а сам Богдан потрапив до турецького полону, де перебував два роки, доки його не викупила мати. Потім його ім’я з’являється у документах 1637 р., вже у ранзі військового писаря, а через рік – сотника Чигиринського реєстрового полку.
Б.Хмельницький для участі у повстанні 1648 р. мав особисті мотиви: Чигиринський підстароста Д.Чаплинський напав на Суботів і зруйнував хутір, забрав майно і дружину Хмельницького, а сина забив до смерті. Добитися справедливості з боку вищої влади Хмельницький не зміг, до того ж сам змушений був рятуватися від арешту втечею на Запорожжя.
Політика польського уряду на ліквідацію козацтва як стану, переслідування православної віри, зловживання і здирства з боку місцевої адміністрації та орендарів вже в середині 40-х років викликали гостре невдоволення серед козацтва. Є припущення, що починаючи з 1646 р., група козаків, очолювана чигиринським сотником Б.Хмельницьким, розпочала підготовку повстання (сотники Ф.Вешняк, К.Бурляй, полковники М.Нестеренко, М.Кривоніс, брати Нечаї). Для реалізації задуму Б.Хмельницький та його соратники намагалися скористатися намірами короля Владислава ІУ залучити козаків до війни з Туреччиною (козацьке посольство на чолі з Б.Хмел. навесні 1646 р., переговори в кінці літа 1647 р. з канцлером Єжи Оссолінським в Україні). У серпні – вересні 1647 р. проводяться таємні наради для обговорення планів повстання. Приймається рішення розпочати його в листопаді, коли хорунжий А.Конєцпольський мав вирушити у пониззя Дніпра проти татар. Однак ці плани були викриті, а Хмельницький заарештований. Наприкінці грудня він був випущений на поруки своїм кумом, чигиринським полковником Станіславом Кричевським, і поїхав на Запорожжя. У лютому 1648 р. козацька рада на Січі обирає Хмельницького гетьманом Війська Запорозького.
Хронологічні рамки війни та її оцінка в історичній літературі дискусійні:
1648–1654 рр., 1648–1657 (більшість істориків), 1648–1676; (Українська національна революція, порівн. з Нідерландською бурж. револ. 1566-1609 рр., – В.Смолій, В.Степанков, О.Бойко; Національно-визвольна війна – Ю.Мицик, І.Стороженко).
15. Проаналізувати основні етапи Визвольної війни середини ХVІІ ст., їх підсумки.
У розвитку Визвольної війни сер. 17 ст. можна виділити кілька етапів:
1) лютий 1648 – серпень 1649 рр. – підготовка і початок повстання, найбільший розмах національно-визвольної і соціальної боротьби.
4 лютого 1648 р. Хмельницький захопив Січ, розташовану на мисі Микитин Ріг. На бік повсталих перейшли реєстрові козаки. Через кілька днів на козацькій раді Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького. До кінця квітня велась підготовка до повстання (до сер. березня завершив переговори з Кримським ханством: воно обіцяло надати військову допомогу і не шкодити українцям, а українці обіцяли платити упоминки і не ходити у морські походи). До середини березня Хмельницький вів переговори з послами коронного гетьмана Миколая Потоцького, вимагаючи скасувати Ординацію 1638 р., вивести з України коронне військо і дозволити морські походи.
Наприкінці квітня 1648 р., дочекавшись 3-4 тис. татарського загону Тугай-бея, козацьке військо чисельністю близько 8 тис. чол. вийшло з Січі. Польське військо становило 15 тис. жовнірів (разом з реєстровими козаками). Військо Хмельницького оточило противника біля р. Жовті Води – у вирішальному бою 16 травня польське військо було повністю розгромлене. Щоб не допустити відступу у центральні райони України й об’єднання з військом Я.Вишневецького (обидва гетьмани стояли табором на лівому березі р. Росі поблизу Корсуня), Б.Хмельницький виступив проти головних сил противника. 26 травня полки М.Потоцького потрапили неподалік Корсуня у пастку й зазнали нищівної поразки. Обидва польські гетьмани потрапили до татарського полону.
Влітку 1648 р. до повсталих козаків приєдналися селяни й міщани. У червні на Лівобережній Україні швидко розгорілося народне повстання і до початку серпня вся тер-я Лівобережжя була звільнена від польського панування. На Правобережній Україні і західноукраїнських землях боротьба розгорталася значно складніше (багато міст-фортець). Народна боротьба у липні 1648 р. переросла у Селянську війну, яка тривала до 1652 р.
Польське військо з кінця червня концентрувалося на Волині. У вересні 1648 р. польське й козацьке війська зустрілися у битві біля с. Пилявців (нині Пилява Хмельницької обл.). Гетьман заманив сюди польське військо, яке 21 – 23 вересня було розгромлене. Після цієї перемоги Б.Хмельницький вирушив на захід, узявши в облогу Львів, а згодом Замостя. До середини листопада 1648 р. було звільнено увесь західноукраїнський регіон. Тут розпочалось формування державних інституцій – полково-сотенного територіально-адміністративного устрою. Вперше з часів Київської Русі виникла реальна можливість об’єднання українських земель. Однак 21 листопада 1648 р. Хмельницький укладає перемир’я з польським королем, за яким передбачалося повернення армії “на Україну”. На другий день нового 1649 р. (н. ст.) Хмельницький тріумфально в’їхав до Києва.
На початку 1649 р. гетьман переходить до розробки ідеї незалежності України: війна перетворюється на національно-визвольну. Головну мету своєї діяльності Б.Хмельницький виклав у розмові з польськими комісарами, які прибули у лютому 1649 р. до Переяслава для укладення мирної угоди: “виб’ю з лядської неволі весь народ руський. Якщо раніше за шкоду і кривду свою воював, то тепер воювати буду за віру православну нашу”. 25 лютого 1649 р. гетьман добився визнання де-факто автономії козацької України.
Влітку 1649 р. тривала Збаразько-Зборівська кампанія (10 липня – 17 серпня). Вона завершилася укладенням 18 серпня 1649 р. Зборівського договору, за умовами якого козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб, а козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. На цих землях влада належала гетьманові та його адміністрації.
2) осінь 1649 - червень 1652 рр. – невдачі та перемоги козацького війська, завершення Селянської війни.
Новий похід польського війська в Україну почався у лютому 1651 р. наступом на Поділля. Вирішальним моментом нового протистояння стала битва під Берестечком у червні 1651 р. (Б.Хмельницький потрапив у татарський полон, а козацький табір захопили поляки). Козацька держава втрачає автономію: згідно з умовами укладеного 28 вересня 1651 р. Білоцерківського договору козацький реєстр обмежувався до 20 тис. осіб, влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство, йому заборонялися зовнішні відносини, шляхта поверталася до своїх маєтків. Реваншем за цю поразку стала перемога у червні 1652 р. у битві під Батогом, у якій загинуло 8 тис. жовнірів, у тому числі половина всіх гусарів Речі Посполитої. Наслідками Селянської війни стало визнання Хмельницьким ліквідації великого землеволодіння і кріпацтва, зникнення стану великих і середніх світських землевласників, отримання привілеїв православною церквою та перетворення козацтва у провідний стан суспільства.
3) червень 1652 – серпень 1657 рр. – погіршення геополітичного становища України та активні пошуки союзників на міжнародній арені.
У 1652-1653 рр. Козацька армія була знесилена військовими походами, а економіка краю підірвана війною. Для продовження боротьби з Польщею Б.Хмельницький у 1654 р. уклав союз з Росією (8 січня 1654 р. Переяславська рада). Умови союзу з Росією закріпили т. зв. “Березневі статті”. Вони гарантували Україні широкі автономні права: укр. землі (Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства) перейшли під протекторат Російської держави; влада в автономії належала гетьману, який обирається військом і затверджується царем (Б.Хмельницький – пожиттєва влада); самоуправління, місцеву адміністрацію та суд; права і привілеї окремих станів; власну армію (60 тис. козаків); самостійну зовнішню політику (за винятком Польщі і Туреччини); автокефальність церкви; збір податків в Україні здійснювався лише місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем його представників. Загалом договір був складений так, що кожна з сторін трактувала його по-своєму. Однак з весни 1654 р. Московська держава вступила у війну проти Польщі.
Осінньо-зимова кампанія 1654 – 1655 рр. мала трагічні наслідки для України: у той час, коли козацьке військо вело бойові дії на території Білорусі, на Брацлавщину у листопаді 1654 р. вторглася 30-тисячна польська армія. На початку 1655 р. вона об’єдналася з татарами. До кінця березня завойовники спустошили Брацлавщину, взяли в неволю близько 200 тис. осіб. На початку листопада 1655 р. Швеція і Кримське ханство змусили Хмельницького відмовитися від ідеї возз’єднання Західної України і залишити Львів. У 1656 р. Росія та Річ Посполита без участі української делегації укладають Віленське перемир’я. Б.Хмельницький, надзвичайно цим обурений, з листопада 1656 р. розгорнув активну дипломатичну діяльність, спрямовану на пошуки нових союзників для боротьби з Польщею, та поновив переговори з Туреччиною, Швецією. Важливим кроком на шляху встановлення спадкового гетьманату стало обрання Корсунською радою у квітні 1657 р. гетьманом його сина Юрія. Однак реалізації планів Б.Хмельницького завадила смерть гетьмана 6 серпня (27 липня за ст. ст.) 1657 р.
Таким чином, основними підсумками Визвольної війни стали створення Української Козацької держави на чолі з Б.Хмельницьким, формування нової соціальної структури суспільства, поява національної ідеї та відродження православ’я.
16. Дати оцінку договору 1654 р. з Росією, охарактеризувати його зміст та наслідки для Козацької держави.
Спроби укласти союз з Росією Б.Хмельницький робив з 1648 р. – перший лист до царя був написаний відразу після перемог під Жовтими Водами й Корсунем у червні 1648 р., щоб відвернути виступ російського війська проти козаків і об’єднання з польською армією. Розпочати війну проти Польщі Росія на той час не мала достатніх сил. З січня 1649 р. дипломатичні зносини з Москвою були інтенсивними, однак без позитивних наслідків. У 1651 р. Хмельницький висловлює прохання прийняти козацькі землі під царську державу на договірних умовах (державний протекторат). У березні 1652 р. розпочалися переговори про умови можливого союзу. Наприкінці травня 1653 р. свій протекторат Україні запропонувала Туреччина. У червні 1653 р. російський цар Олексій Михайлович повідомив Хмельницького про свою згоду взяти Україну під свій протекторат. 1 жовтня 1653 р. Земський собор Московської держави ухвалив прийняти до її складу Військо Запорозьке.
З укр. сторони згоду на союз двох держав дала 8 січня 1654 р. Переяславська рада. Присутніми на раді були, за підрахунками М.Грушевського, 200 представників старшини та козацтва, у т. ч. 12 полковників (за іншими даними – 284 чол.). Протягом січня – лютого 1654 р. присягло 17 полків, понад 127 тис. чол., у тому числі 64 тис. козаків. Від присяги відмовилося вище духовенство, частина міщан Переяслава, Києва та Чорнобиля склала присягу лише під тиском козаків; не присягали Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив’янський полки. За деякими даними, до травня зволікала з присягою і Запорозька Січ. Проте має підстав говорити і про серйозний опір присяганню.
Умови союзу з Росією закріпили т. зв. “Березневі статті”. Вони гарантували Україні широкі автономні права: укр. землі (Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства) перейшли під протекторат Російської держави; влада в автономії належала гетьману, який обирається військом і затверджується царем (Б.Хмельницький – пожиттєва влада); самоуправління, місцеву адміністрацію та суд; права і привілеї окремих станів; власну армію (60 тис. козаків); самостійну зовнішню політику (за винятком Польщі і Туреччини); автокефальність церкви; збір податків в Україні здійснювався лише місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем його представників. Загалом договір був складений так, що кожна з сторін трактувала його по-своєму.
Оригіналів договірних статей істориками не знайдено, тому й оцінка союзу з Росією суперечлива:
деякі українські історики, історики Російської імперії ХІХ ст., а потім і радянські історики оцінювали даний договір як возз’єднання України з Росією;
історики права – як з’єднання на основі унії: реальної – тісний союз, ряд спільних установ центрального управління (російський історик Микола Дьяконов); персональної – обидві сторони мали спільного монарха, проте свої уряди (російський історик Василь Сєргєєвич);
встановлення васальної залежності від Москві – М.Грушевський;
договір Війська Запорозького з Росією – А.Яковлів;
тимчасовий військовий союз – В.Липинський;
конфедерація – сучасні українські історики О.Апанович, В.Горобець, О.Гуржій, Ю.Мицик, А.Рогожин, В.Смолій, В.Степанков. Проте Н.Яковенко вважає, що така оцінка договору необґрунтована, адже конфедерація передбачає рівноправне партнерство.
З весни 1654 р. Московська держава вступила у війну проти Польщі. Однак воєнні дії йшли на території Білорусі, а Брацлавщина наприкінці 1654 – на початку 1655 рр. зазнала нападу кримських татар та польської армії, які спустошили край та взяли у полон близько 200 тис. чол. У 1656 р. Росія та Річ Посполита без участі української делегації укладають Віленське перемир’я. Б.Хмельницький, надзвичайно цим обурений, поновив переговори з Туреччиною, Швецією. Однак реалізації планів Б.Хмельницького завадила смерть гетьмана у серпні 1657 р.
17. Проаналізувати процес становлення Української Козацької держави у роки Визвольної війни середини ХVІІ ст., визначити внесок Б.Хмельницького у її формування.
У роки Визвольної війни формується Українська Козацька держава. На початку 1649 р. гетьман під впливом вищих православних ієрархів (Єрусалимського патріарха Паїсія і Київського митрополита Сильвестра Косова) переходить до розробки ідеї незалежності України: війна перетворюється на національно-визвольну. Головну мету своєї діяльності Б.Хмельницький виклав у розмові з польськими комісарами, які прибули у лютому 1649 р. до Переяслава для укладення мирної угоди: “виб’ю з лядської неволі весь народ руський. Якщо раніше за шкоду і кривду свою воював, то тепер воювати буду за віру православну нашу”.
Першим визнанням з боку Речі Посполитої певної самостійності Козацької держави стало підписання 18 серпня 1649 р. Зборівської мирної угоди. За її умовами під владу гетьмана передавалась територія Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Польська шляхта мала покинути ці території. Козацький реєстр складав 40 тис. чол. На звільнених територіях почався процес формування органів влади, адміністрації, фінансово-економічних і військово-політичних структур.
Проте воєнні невдачі 1651 р. перервали процес творення української державності: у червні 1651 р. козацьке військо було розбите під Берестечком (Б.Хмельницький потрапив у татарський полон, а козацький табір захопили поляки). У вересні 1651 р. Б.Хмельницький змушений був підписати з Польщею Білоцерківський мирний договір. Його умови обмежували юрисдикцію Війська Запорозького тільки Київським воєводством, козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол., а польська шляхта дістала право повернутися в свої маєтки. Гетьман мав розірвати союз з татарами і взагалі не проводити зовнішньої політики.
Козацька держава будувалася за зразком Запорозької Січі (сувора військова централізація і народовладдя). Територія держави Б.Хмельницького складала ≈ 200 тис. кмІ (Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства), населення – понад 3 млн. чол. До цієї тер. вживалися старі назви – “Русь”, “Руська земля”, інколи – “Запоріжжя”, “Військо Запорізьке”. У ході війни з’явилася народна назва – “Україна”, а після Переяславської ради – “Мала Росія” або “Малоросія”.
Верховна влада в Україні належала гетьману (законодавча, виконавча і судова – визначав напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, очолював військо і був верховним розпорядником землі). Функції законодавчої влади мала також генеральна рада – розглядала питання війни і миру, відносин з іншими державами, обрання гетьмана, генерал. старшини, вручення їм атрибутів влади, а виконавчої – старшинська рада (функції уряду – полковники, генеральна старшина і козацькі урядники, скликалася 2-3 рази на рік і вирішувала всі законодавчі, адміністративні, господарські, зовнішньополітичні справи). Керівні посади займала генеральна (військова) старшина: наказний гетьман (командував окремими з’єднаннями під час бойових дій), обозний (керував постачанням армії, суч. мовою – міністр оборони), два судді, два осавули (відповідали за організацію і боєздатність військових частин), писар. Посаду генерального писаря при Хмельницькому займав І.Виговський.
Державна емблема – герб Війська Запорізького (козак з шаблею при боці і рушницею на лівому плечі). Столиця – Чигирин.
Адміністративний устрій держави – полково-сотенний. Полків (у 1649 р.) – 16 (пізніше ще кілька), полк ділився на 10-20 сотень. Полковники і сотники здійснювали військову і адміністративну владу (містами й селами управляли отамани, відновлювалось магдебурзьке право). Така адміністративна система гарантувала швидке виконання наказів та збір податків.
Військо у 1654 р. становило 60 тис. чол. Запорозька Січ отримала автономію і підпорядковувалася безпосередньо гетьману (не входила до жодного з полків).
Будівництво державного апарату вимагало великих фінансових затрат. Державна казна поповнювалася з трьох джерел: земельного фонду, з доходів від промислів і торгівлі та різних податків. Значні доходи давали сільські промисли, які здавалися державою в оренду: млини, винокурні, броварні, корчми. До військової скарбниці йшли і доходи з торгівлі та прикордонного торгового мита. Податки платили селяни й міщани. Загальна сума доходів військової скарбниці перевищувала 2 млн. польських злотих, що майже покривало державні витрати. Скарбові витрати йшли на військові потреби й утримання послів. До фінансового життя слід віднести й імовірні спроби карбувати в Чигирині власну монету, однак вона сама нумізматам невідома. У грошовому обігу використовувалися польські монети – злоті, таляри, червоні злоті; з 50-х рр. ХУІІ ст. зустрічаються російські гроші – рублі та єфимки; згадуються і турецькі леви або левки.
Великих змін зазнала соціальна структура суспільства: козацтво стало основним класом у суспільстві – право необмеженої участі в політичному житті (шляхта втратила панівне становище (зал. ≈ 300 родин), служила у війську та на державній службі); повернули свої привілеї православне духовенство і міщани (покозачилося від 50 до 80 % міського населення); селяни добилися ліквідації панщини (не юридичної, а фактичної) – особисто вільні землевласники платили податки до військової скарбниці за оброблювану ними землю, більш вигідно їм було переходити до стану міщан.
Українська держава здобула широке міжнародне визнання (Росія, Крим, Туреччина, Польща, Трансільванія, Молдавія, Венеція, Валахія, Швеція).
18. Визначити причини, особливості та етапи громадянської війни (“Руїни”) на українських землях у другій половині ХVІІ ст.
У історичній літературі період 50-80-х рр. дістав назву “Руїни” (гостра внутрішньополітична боротьба козацької старшини за гетьманську булаву супроводжувалася втручанням іноземних держав – Польщі, Туреччини, Російської держави і Кримського ханства).
Розпочалася громадянська війна у період гетьманування І.Виговського. У 1657 – 1658 рр. антигетьманське повстання підняли полтавський полковник М.Пушкар та кошовий Запорозької Січі Я.Барабаш. Збройна міжусобиця переросла у громадянську війну.
Основні причини громадянської війни (Руїни):
– провал зовнішньополітичного курсу Козацької держави (розпадається союз проти Польщі і загострюються відносини з Кримом);
– внутрішня політика І.Виговського сприяла загостренню соціальних суперечностей у суспільстві (відновлення великого землеволодіння та закріпачення селян, піднесення козацької старшини та ігнорування інтересів запорозьких і городових козаків);
– втручання в українські справи російського і польського;
– боротьба козацької старшини за гетьманську булаву.
Етапи громадянської війни:
1657 – 1663 рр. – визрівання причин громадянської війни, розкол України на Правобережжя та Лівобережжя;
Повстання 1658 р. та його придушення з допомогою татар змусили І.Виговського укласти союз з Польщею – Гадяцьку угоду 1658 р., за умовами якої Річ Посполита мала перетворитися у федерацію трьох держав: Польщі, Литви та України. Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення феодально-кріпосницьких порядків (усі права і вольності отримали лише козаки). Однак Гадяцька угода не була реалізована – розпочалася російсько-українська війна та повстання козацької старшини проти Виговського у вересні 1659 р. Перемога над цим військом під Конотопом не принесла користі гетьману. У вересні 1659 р. почалося повстання козацької старшини, під тиском якої у жовтні 1659 р. І.Виговський відмовляється від влади і виїжджає до Польщі. Гетьманом було удруге проголошено Ю. Хмельницького.
27 жовтня 1659 р. Ю.Хмельницький підписує новий Переяславський договір з Російською державою. За його умовами, цар мав давати дозвіл для переобрання гетьмана, призначення і усунення полковників, виступ у похід; гетьман втратив право закордонних зносин; збільшувалось число російських залог в Україні; Київська митрополія підпорядковувалась Московському патріархату. Однак підписання цієї угоди не вирішило українського питання: порозуміння з Москвою не було досягнуто, а українське суспільство залишалося роз’єднаним і цей розкол все більше поглиблювався. До того ж треба було відстояти у боротьбі з Польщею Правобережну Україну.
Нова кампанія боротьби з Польщею за українські землі розпочалася влітку 1660 р. Польсько-татарська армія, серед якої знаходились і прибічники Виговського, оточила і розгромила російське військо під містечком Чудновом (нині Житомирської обл.). Під тиском пропольськи налаштованої козацької старшини Юрій схиляється до союзу з Польщею. 17 жовтня 1660 р. під с.Слободищем гетьман підписав мирну козацько-польську угоду (Слободищенський трактат), яка в загальних рисах нагадувала Гадяцьку, але погіршувала становище Козацької держави. За її умовами Україна втрачала статус окремого Князівства Руського і право самостійної зовнішньої політики, та повертала маєтності польській шляхті і магнатам.
Опозицію проти гетьмана, яка виникла на Лівобережжі, очолив рідний дядько Юрія – Яким Сомко. У Переяславі він склав повторну присягу на вірність російському цареві і був проголошений наказним (тимчасовим) гетьманом. Україна фактично розкололася на дві частини, які воювали між собою: Лівобережжя під патронатом Москви, Правобережжя на боці Польщі. Однак одностайної єдності в обох регіонах не було (не всі полки Лівобережжя орієнтувалися на Росію, а на Правобережжі проти союзу з Польщею виступали народні маси). Це підсилювало анархію та невдоволення населення.
В умовах загального хаосу і безвладдя Юрій Хмельницький у січні 1663 р. відмовляється від гетьманської булави і йде в монастир. Наслідком його гетьманування став територіальний розкол України, який після обрання нових гетьманів доповнився політичним. Події 1663 р. стали апогеєм Руїни.
1663 р. – 1686 р. – боротьба між Лівобережжям і Правобережжям, спроби відновлення Української держави (об’єднати Правобережжя і Лівобережжя у одну державу намагалися П.Дорошенко (1668) та І.Самойлович (1674)).
Переможцем у боротьбі за владу на Правобережжі у 1663 р. вийшов переяславський полковник Павло Тетеря. На Лівобережжі переміг своїх конкурентів кошовий гетьман Запорозької Січі Іван Брюховецький. У жовтні 1663 р. польсько-татарське військо разом з полками П.Тетері переправилось на лівий берег. Ця остання спроба Польщі завоювати Лівобережжя завершилась невдачею вже у лютому 1664 р. До того ж на Правобережжі у 1664-1665 рр. розпочалося повстання народних мас проти польської шляхти, яке незабаром перетворилось на антигетьманське. Не справившись з ситуацією, П.Тетеря у квітні 1665 р. відмовляється від влади і виїжджає до Польщі.
Гетьман Лівобережної України І.Брюховецький своєю внутрішньою політикою (обмеження міського самоуправління, оподаткування міст на свою користь, ігнорування інтересів запорожців) теж стрімко втрачав довіру козацтва. У грудні 1665 р. він підписав з російським царем Московські статті, які ще більше обмежили автономні права України: розширювались повноваження російських воєвод та збільшувалась чисельність російських гарнізонів в українських містах, податки з українського населення мали збиратися під контролем воєвод і йти до царської скарбниці. На початку 1666 р. царські ревізори розпочали перепис населення Лівобережжя та його прибутків. На Переяславщині почалися збройні антимосковські та антигетьманські виступи.
Прискорило падіння авторитету І.Брюховецького у суспільстві укладення Андрусівського перемир’я 1667 р. між Польщею та Росією. За його умовами територію України було поділено на три частини: Лівобережжя залишалось під владою Росії, Правобережжя – Польщі, а Запорожжя мало перебувати під опікою обох держав. Розчарувавшись у відносинах з Росією, І.Брюховецький на початку 1668 р. проголошує війну Москві і Польщі. Однак “рятувати” Україну було вже запізно, 7 червня 1668 р. з гетьманом розправився натовп колишніх прихильників.
Гетьманом Правобережної України у 1665 р. був обраний П. Дорошенко. У 1666 р. він розгромив польські війська на Поділлі. Він також розпочав переговори з Туреччиною, які виявилися невдалими. У травні 1668 р. полки Дорошенка переправились на Лівобережжя, яке було охоплене антимосковським повстанням. Після смерті Брюховецького у червні 1668 р. П.Дорошенко був проголошений гетьманом усієї України і на деякий час об’єднав українські землі у одну державу. Однак Росія та Польща не визнали об’єднання України і гетьман змушений був вести війну на два фронти (проти нього була і Запорозька Січ). Активізація польських військ на Правобережжі змусила Дорошенка залишити Лівобережну Україну, призначивши наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многорішного. Д.Многогрішний, обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672), добився пом’якшення російсько-українських відносин (Глухівські статті 1669 р.). Росія повернула гетьманській адміністрації право збору податків, обмежила число міст, де мали бути російські гарнізони.
П.Дорошенко у цей час активізує переговори з Туреччиною: у березні 1669 р. Корсунська рада обговорювала перспективи прийняття турецького протекторату. У червні 1672 р. Дорошенка підтримав турецький султан і він розпочав війну з Польщею. Турецькі і українські війська оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова.
Однак від перемоги Туреччини Дорошенко майже нічого не виграв. Через безчинства татар, руйнацію фортець, роззброєння населення, сплата данини туркам гетьман став втрачав підтримку народних мас.
У цей час – у 1674 р. полки лівобережного гетьмана І.Самойловича та російські війська перейшли на правий берег та розпочали воєнні дії проти Дорошенка та його союзників – турок і татар. З осені 1674 р. у війну проти Дорошенка вступили і польські війська. Правобережжя було спустошене бойовими діями російських, польських і, особливо турецьких військ, оселі та фортеці зруйновані й спалені. У вересні 1676 р. П.Дорошенко складає гетьманські повноваження і здається Росії. Правобережжя ввійшло до складу Української держави І.Самойловича, тут був запроваджений і протримався два роки той же устрій, що і на Лівобережжі. Свої війська російський уряд з цієї території не вивів. Тому з 1677 р. почалася нова війна – російсько-турецька.
Наслідки громадянської війни (Руїни):
І. Територіальний і політичний розкол України у 1663 р., поділ її земель сусідніми державами: у 1681 р. Росія підписала Бахчисарайський договір з Туреччиною, у 1686 р. – “Трактат про вічний мир” з Польщею. Польща контролювала Правобережжя, Туреччина – Південну Київщину, Брацлавщину і Поділля (до 1699 р.), Російська держава – Лівобережну Україну і Запорізьку Січ.
ІІ. Великі демографічні втрати (найбільших втрат – від 65 до 90 % населення зазнала Правобережна Україна).
ІІІ. Занепад економічного життя.
У цілому період Руїни мав надзвичайно негативне значення для державності, суспільства та економіки України.
19. Дати оцінку соціально-економічним процесам на українських землях у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.
На Правобережжі Річ Посполита стала відроджувати порядки, які існували до Визвольної війни – активно відновлюється магнатське і шляхетське землеволодіння (на середину ХVІІІ ст. майже 40 магнатських родів контролювали 80 % території Правобережжя, захопивши не лише батьківські, а й королівські та шляхетські землі); народна колонізація (масові переселення селян з Волині, Галичини, Поділля у правобережні слободи) сприяла відродженню господарства краю; його основою стала фільварково-панщинна система, яка у сер. ХVІІІ ст. поширюється на всій території Правобережжя. На Лівобережжі земельна власність козацької старшини існувала у вигляді рангових і приватних (довічних) володінь. Зростанню козацько-старшинського землеволодіння сприяла політика гетьманського і царського урядів. Останній у 18 ст. все більше наділяв землею російських дворян.
Основу економіки у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. становило сільське господарство (землеробство і тваринництво). У період пізнього феодалізму підвищується врожайність зернових, технічних і городніх культур, поглиблюється господарська спеціалізація окремих регіонів (з сер. ХVІІІ ст.) – Лівобережжя і Слобожанщина – жито, картопля, тютюн, цукровий буряк, Південь – пшениця, цукровий буряк, соняшник. Земельні володіння поступово концентрувалися у руках козацької старшини (наймана праця) і російського дворянства, з поч. ХVІІІ ст. посилюються процеси закріпачення селян (остаточно у 1783). Тваринництво: конярство розвивалося спершу в інтересах армії, а потім – племінне (на Лівобережжі у 80-х рр. ХVІІІ ст. – до 200 кінних заводів, у гетьмана Розумовського – 5 тис. коней, з них 800 племінних); тонкорунне вівчарство. Успіхи тваринництва сприяли розвитку текстильних мануфактур. Особливо швидко мануфактури розвивалися на Лівобережжі і Слобожанщині, повільніше – на Правобережжі: винокурні, виробництво зброї, скляних та шкіряних виробів. Посилення економічних зв’язків між окремими регіонами (торгівля, чумацький промисел) сприяли розвитку національного ринку і включення України до системи всеросійського ринку. Елементи капіталізму вступають у протиріччя з основами традиційного феодального господарства.
Найбільш заможними у ХVІІІ ст. були шляхетські і старшинські родини Апостолів, Галаганів, Марковичів, Миклашевських, Скоропадських, Ханенків (Лівобережжя), Кондратьєвих, Голуховичів, Квіток, Ковалевських, Данилевських (Слобожанщина), Браницьких, Жевуських, Любомирських, Понятовських, Потоцьких, Чарторийських (Правобережжя). Саме з їх кола стали формуватися промислові підприємці.
Соціальна структура суспільства др. пол. ХVІІ–ХVІІІ ст. теж зазнала впливу капіталістичних елементів (станово-класова). Основними класами Лівобережної України були: шляхта, знатне військове товариство (заможні козаки, які виконували державну і військову службу), козацтво, духовенство, міщани і селяни.
Козаки у ХVІІІ ст. перетворилися: бідні у селян, заможні – на дворян (1785). Селяни були найнижчим станом суспільства. У 1701 р. Мазепа вводить дводенну панщину на Лівобережжі. У 1783 р. остаточно забороняються селянські переходи, кріпосне право встановлюється на Лівобережжі і Слобожанщині, а в 1796 р. – на Правобережжі та Півдні.
Посилення феодальних утисків у др. пол. ХVІІ–ХVІІІ ст. викликало невдоволення народних мас, яке досить часто перетворювалося на повстання і заворушення. Причинами народних виступів були майнове розшарування козацтва, зростання старшинського землеволодіння, посилення соціального, національного і на Правобережжі – релігійного гніту. Народні виступи мали антикріпосницький, національно-визвольний характер. Їх рушійними силами виступали козаки, селяни, міщани, православне духовенство.
Наприкінці ХVІІ ст. – на поч. ХVІІІ ст. народні повстання мали і політичне забарвлення: виступ у 1692 р. старшого писаря Генеральної Військової Канцелярії Гетьманщини Петра Іваненка (Петрика), повстання С.Палія 1702-1704 рр. на Правобережжі.
Посилення соціального і національного гноблення в умовах відсутності власної держави викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, яке переросло у гайдамацький рух. Гайдамаччина (від турец. “розбійник”, військові формування часто до 300-500 чол., спочатку займалися соціальним розбоєм) як форма антифеодальної і національно-визвольної боротьби виникає у першій пол. ХVІІІ ст.: повстання 1734-35 рр. (соціальний протест і політичні мотиви), 1750 р. і, особливо 1768 р. (у “коліївщині” добавилися релігійні мотиви – повстанці (≈ 2 тис. чол.) захопили Умань, жорстоко розправилися із магнатами, шляхтичами, євреями-орендарями, католицькими священиками.). У західноукраїнських землях (Галичина, Закарпаття, Буковина) народний протест проявився у русі опришків (з сер. ХV ст. до 20-30-х років ХІХ ст., з румун. “розбійник”, з пол. – винищувач, соціальний бандитизм). Особливого розмаху цей рух набув за життя Олекси Довбуша (1719-1745).
На Лівобережній Україні у ХVІІІ ст. виступи народних мас проти посилення феодальних утисків набули характеру “шукання козацтва” (Полтавщина, Новгород-Сіверщина, Слобожанщина). Найбільш знамените – повстання у с. Турбаях на Полтавщині (1789-1794): козаки і селяни, очолювані братами Рогачками та Семеном Помазаном, боролися проти панів Базилевських.
Отже, у др. пол. ХVІІ-ХVІІІ ст. на українських землях завершується формування феодальних відносин, складається велике землеволодіння та відбувається закріпачення селянства. Феодальні утиски викликають зростання антифеодальних рухів та народних повстань.