Для підвищення надійності інформації соціолог повинен підтримувати у незмінному стані якомога більше умов збору інформації: місцеві обставини опитування, порядок і формулювання запитань і відповідей на них, а також всі впливи дослідників на респондентів у процесі спілкування.
Для одержання достовірної інформації необхідно, щоб опитуваний:
а) сприйняв потрібну інформацію;
б) правильно зрозумів її;
в) зміг згадати, якщо необхідно, події минулого;
г) обрав достеменну відповідь на поставлене запитання;
д) зміг адекватно втілити відповідь у слова. Важливо також, щоб опитуваний не тільки міг, але й хотів щиро відповісти на запитання.
Якість первинної соціологічної інформації значною мірою залежить від вимірювального інструменту – соціологічного питальника (бланк інтерв'ю чи анкета). Критеріями оцінки тут є стійкість і обґрунтованість.
Стійкість інструменту вимірювання – ступінь відтворення результатів вимірювання за повторного використання цього інструменту на одній і тій самій групі і за тих же умов.
Обґрунтованість інструменту вимірювання – ступінь відповідності відповідності зареєстрованих у процесі вимірювання характеристик і характеристик, які планувалось виміряти.
Обґрунтований інструмент вимірювання повинен бути стабільними.
Перевірка якості вимірювального інструменту є складною, трудомісткою, але необхідною процедурою. Інакше неможливо визначити наукову значущість одержаних за допомогою того чи іншого методу результатів.
Опитування повинно проходити такі основні фази:
а) адаптація (встановлення контакту з респондентом, «зав'язка розмови», створення у респондента мотивації до відповіді на запитання і підготовка його до дослідження);
б) досягнення поставленої мети (збір основної інформації, необхідної для вирішення поставлених завдань);
в) зняття напруження (наприкінці опитування респонденту задають функціонально-психологічні "легкі" запитання, які знімають напруження у нього і дають змогу виявити свої почуття).
Опитування класифікують за різними критеріями. За характером взаємозв'язків соціолога і респондента опитування поділяють на заочні (анкетні) та очні (інтерв'ю), кожен з яких має свої різновиди. За ступенем формалізації опитування бувають стандартизовані і нестандартизовані (вільні), за частотою проведення – одноразові й багаторазові. Існують опитування суцільні і вибіркові. Специфічними видами даного методу є опитування експертів, соціометрія. Розглянемо детальніше основні зі згаданих видів даного методу соціологічних досліджень.
Анкетні опитування. Одним з найпоширеніших видів опитування є анкетування. Анкета заповнюється респондентом самостійно. Використовуючи роздаткову, поштову чи надруковану у пресі анкету, дослідник з мінімальною технічною допомогою за короткий час може зібрати первинну інформацію від сотень респондентів. Забезпечуючи повну анонімність, метод анкетування дає змогу ефективніше досліджувати морально-етичні проблеми.
Анкета – тиражований документ, який містить певну сукупність запитань, сформульованих і пов'язаних між собою за встановленими правилами.
У зв'язку з тим, що анкету респондент заповнює самостійно, особливо важливе значення мають її структура запитань, мова і стиль їх формулювання, рекомендації щодо заповнення анкети, а також її графічне оформлення, Починається вона зі вступної частини, в якій зазначають, хто, з якою метою проводить опитування, вміщують інструкцію щодо заповнення анкети, зосереджують увагу на способі її повернення після заповнення.
Далі вміщують контактні запитання. Їх мета – зацікавити респондента, полегшити йому входження у проблему. Ці запитання повинні бути простими за формулюванням, а відповіді на них – достатньо легкими.
Потім йдуть основні запитання, які й «постачають» сутнісну інформацію. Їх зміст повністю визначається цілями і завданнями дослідження. Найкраще, якщо кожному окремому завданню відповідає певний блок запитань, а перехід до нового супроводжується поясненнями.
Наприкінці найчастіше вміщують запитання для з'ясування соціально-демографічних характеристик респондентів – статі, віку, сімейного стану, місця роботи тощо.
Обсяг анкети має враховувати те, що час на її заповнення не повинен перевищувати 40–50 хвилин.
Запитання анкети – висловлювання, розраховане на одержання інформації, що дає змогу операціоналізувати ознаки певного соціального явища.
У закритих запитаннях респонденту дають повний перелік варіантів відповідей, пропонуючи обрати один або декілька з них. Закриті запитання поділяють у свою чергу на альтернативні (коли необхідно вибрати тільки один варіант відповіді) і не альтернативні ("питання-меню", які допускають вибір кількох варіантів відповідей). Відкриті запитання не пропонують жодних варіантів відповідей, і респондент може висловлюватися на власний розсуд. Напівзакриті запитання в переліку запропонованих відповідей мають позиції «інше» або «що ще?».

Рис.1. Різновиди запитань анкет

Прямі запитання дають змогу одержати інформацію безпосередньо від респондента («Чи задоволені Ви своєю роботою?»). Коли ж від респондента не-обхідно одержати його критичну думку про себе, інших людей, негативні явища життя, використовують запитання, сформульовані в непрямій формі. Респонденту пропонується уявна ситуація, яка не вимагає самооцінки його якостей та обставин його діяльності.
Основні запитання спрямовані на збір інформації про зміст досліджуваного явища; неосновні – на з'ясування основного запитання (запитання-фільтри), перевірку щирості, правдивості відповідей респондента (контрольні запитання).
Запитання про факти поведінки спрямовані на виявлення вчинків, дій та результатів діяльності людей.
Запитання про факти свідомості людей виявляють їх думки, мотиви, оцінки, очікування, плани на майбутнє та інш.
Запитання про особистість респондента утворюють соціально-демографічний блок запитань, що виявляють вік, стать, національність, освіту, професію, сімейний стан та інші статусні характеристики респондентів.
Підвищенню достовірності служить і забезпечення можливості для респондента ухилитися від відповіді або дати невизначену відповідь. З цією метою в анкеті передбачають такі варіанти відповідей, як «мені важко відповісти», «як коли», «буває по-різному» тощо.
У сучасних соціологічних дослідженнях використовують кілька видів анкетування: роздаткове, поштове, надруковане у пресі. Найпоширенішим є роздаткове анкетування, за якого респондент одержує анкету безпосередньо з рук соціолога. Поштове анкетування полягає в розсиланні анкет та одержанні на них відповідей поштою. Суттєва перевага цього виду полягає у відносно низькій вартості, простоті організації (з підготовкою дослідження, в якому розсилається 2–3 тисячі анкет, легко справляються 2–3 особи). Цей метод дає змогу одночасно провести опитування на великій території, в тому числі у важкодоступних районах. Водночас поштове анкетування має чимало недоліків. Основний з них – неповне повернення анкет (не всі респонденти заповнюють анкети і надсилають їх дослідникам), хоч це великою мірою залежить і від кваліфікованості соціолога (процес повернення анкет за поштового опитування теж керований). Ще один недолік відмінність тих, хто заповнив і надіслав поштову анкету, від тих, хто ухилився від участі в опитуванні, тобто зміщення вибірки. Нерідко надходять відповіді не від тих, кому надсилались анкети. Респондент іноді не сам заповнює анкету, а «перекладає» це на когось з членів сім'ї. Не можна повністю виключити і групове заповнення, використання порад інших осіб.
Надруковане у пресі опитування – вид анкетування, коли анкети публікують у газеті чи журналі. Кількість повернутих анкет тут незначна, як правило, не більше кількох відсотків усього цього читацького загалу того чи іншого видання. Але за значного тиражу можна одержати велику кількість заповнених анкет. Слід зазначити, що сумарні  статистичні розподіли відповідей важко інтерпретувати. Водночас із загального масиву заповнених анкет майже завжди можна виділити однорідні підмасиви, які належать респондентам конкретних соціально-демографічних груп. Таким чином відкриваються сприятливі можливості для дослідження диференціації думок, пропозицій, властивих різним групам респондентів. Часто учасники опитування супроводжують заповнені анкети листами, в яких дають розгорнуту аргументацію свого ставлення до порушуваної проблеми. Подібні самоінтерв'ю значно збагачують первинну інформацію і поглиблюють науковий аналіз.
Метод інтерв'ю. У практиці соціологічних опитувань метод інтерв'ю використовують рідше, ніж анкетування. Це зумовлено певними причинами, але передусім недостатнім розвитком мережі постійних спеціально підготовлених інтерв'юерів.
Соціологічне інтерв'ю – метод збору соціологічної інформації, що ґрунтується на вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтерв'юером і респондентом з метою одержання даних, які цікавлять дослідника. Порівняно з анкетуванням інтерв'ю має свої переваги і недоліки. Головна відмінність між анкетуванням та інтерв'ю полягає у формі контакту дослідника та опитуваного. За анкетування їх спілкування опосередковується текстом, питання, вміщені в анкеті, респондент інтерпретує самостійно, формулюючи відповіді і фіксуючи їх в анкеті.
Під час інтерв'ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою інтерв'юера, який ставить запитання, передбачені дослідженням, організовує і спрямовує бесіду з кожною окремою людиною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією.

Категорія аналізу – загальніші, ключові поняття, які відповідають дослідницьким завданням. Вони повинні: визначати теоретичні поняття дослідження, мати відповідні ознаки (смислові одиниці) у тексті, можливості для однорідної реєстрації прикмет.
Після визначення категорії аналізу, їх інтерпретації, побудови теоретичної схеми дослідження, настає процедура “накладання” згаданої схеми на конкретний текст. Тобто відбувається пошук для всіх категорій аналізу адекватних висловів у мові досліджуваних документів, що досліджуються. Такі вислови є одиницями аналізу (смисловими  одиницями). Ними виступають:
– окремі слова, словосполучення, терміни. Наприклад, економічні поняття: ринок, зайнятість, приватизація, управління тощо; політичні: демократія, референдум, вибори, влада тощо; моральні, правові поняття: закон, соціальні відхилення, норми, цінності тощо, соціальні: соціальний захист, соціальне самопочуття, бідність тощо;   
– теми, повідомлення, висловлені у смислових образах, статтях, частинах тексту, які забезпечують повнішу характеристику змісту документа, ніж попередні одиниці аналізу. Так, теми, в яких розглядаються міжнародне становища України, перехід до ринкових відносин, боротьба зі злочинністю, спосіб життя та здоров’я нації, її окремих спільнот, освіта, спорт, сімейні стосунки тощо, надають багатий матеріал для аналізу і подальших висновків відносно реальної соціальної ситуації, що склалася в Україні та окремих її регіонах;
– прізвища історичних діячів, політиків, видатних вчених і діячів мистецтва, представників різноманітних соціальних спільнот, що є певним узагальненим типом діяча, якому притаманні певні соціальні риси. Їх аналіз дає досліднику важливу інформацію про досліджувану історичну епоху, домінування конкретних політичних, соціально-економічних ідей, впливу певних діячів на формування громадської думки тощо. До цієї групи можна також віднести згадування організацій, закладів, інших соціальних інститутів;
–судження, закінчена думка, логічний ланцюг. Це  найбільш складні одиниці аналізу, оскільки мають великий ступінь конструктивності. Їх структура є більш диференційованою ніж в інших одиницях аналізу, і містить кілька елементів.
У більшості контент-аналітичних досліджень застосовують кілька одиниць аналізу. Визначивши одиницю аналізу, необхідно обрати й одиницю підрахунку. Найчастіше в соціологічних досліджень використовують такі загальні одиниці підрахунку:
1. Система підрахунку “час – простір”. У даному разі за одиницю підрахунку беруть кількість зображень (знаків, квадратних сантиметрів площі та ін.). Для аналізу інформації радіо, телебачення, за одиницю підрахунку беруть тривалість, висвітлювання подій.
2. Наявність ознак у тексті. За такої системи підрахунку визначають наявність ознак (видів) певної характеристики змісту в кожній частині, на які поділений текст.
3. Частота появи одиниць підрахунку.
Проведення контент-аналізу потребує попередньої підготовки дослідницьких документів. Обов’язковими серед них є: класифікатор контент-аналізу, кодувальна картка, бланк контент-аналізу та інструкція кодувальнику, каталог (список) проаналізованих документів.
Класифікатор контент-аналізу – загальна таблиця, яка містить список категорій і підкатегорій, присвоєні їм коди та одиниці аналізу. Можна провести аналогію між класифікатором та анкетою, де категорії аналізу виступають у ролі запитань, а одиниці аналізу – у ролі відповідей на них.
Кодувальна картка – документ, який містить спеціальні таблиці для реєстрації одиниць аналізу.
Бланк контент-аналізу – методичний документ, в якому зафіксовані результати збору документальної інформації у змістовій або закодованій формі.
Інструкція кодувальника – документ, який містить загальну характеристику документів,  використаних як джерело інформації, принципи їх відбору для аналізу, опис одиниць аналізу і рахунку. Її складають правила кодування, обґрунтування  можливих  труднощів, інколи – термінологічний словник категорій аналізу.

в) Соціологічне спостереження як метод збору первинної соціологічної інформації

Соціологічне спостереження – метод збору наукової інформації, сутність якого полягає в безпосередній реєстрації фактів, явищ, процесів, що відбуваються у соціальній реальності. Для соціологічного спостереження характерними є систематичність, планомірність, цілеспрямованість. Найважливішою його перевагою  перед іншими соціологічними методами є його синхронність з досліджуваним явищем, процесом. Це дає змогу безпосередньо вивчати поведінку людей за конкретних умов у реальному часовому просторі (“саме те”, “саме тут”, “саме зараз”). За допомогою соціологічного спостереження вивчають діяльність окремих людей, статичні і динамічні процеси, що відбуваються у соціальній групі, спільноті.
Метод спостереження ефективно застосовують у дослідженнях поведінки окремих індивідів, соціальних груп, спільнот у різноманітних сферах – на виробництві ( реакція трудового колективу на умови, організацію праці, ставлення до існуючої системи оплати праці, відносини робітників з керівництвом, конфліктні ситуації тощо), навчанні (поведінка учнів, студентів на заняттях, їх підготовленість до занять, інтерес до матеріалу, що викладається, стосунки між ними і викладачем, згуртованість учнівської, студентської групи тощо), громадському житті (участь населення у різних формах суспільно-політичної діяльності – зборах, мітингах, демонстраціях, страйках тощо), дозвіллі (зміст і структура вільного часу, реальні та бажані види дозвілля, інтереси, потреби та інфраструктура вільного часу тощо).
Загалом соціологічне дослідження, в якому застосовують спостереження, планують і проводять у такій самій послідовності як й інші дослідження, включаючи етапи, процедури щодо програмного забезпечення і розробки інструментарію. Конкретні зміст і спрямованість кожного етапу підготовки та проведення дослідження залежать від особливостей досліджуваної проблеми та  самого методу спостереження. Плануючи використання цього методу звертають увагу на  його сутнісні характеристики, які одночасно є його перевагами, оскільки спостереження:
1. Наводить характеристику об’єкта спостереження – кількість осіб, що беруть участь у досліджуваній ситуації, соціально-демографічна структура групи, особливості стосунків, розподіл у ній тощо.
2. Описує місце проведення спостереження, типову поведінку членів групи, а також відхилення у неї.
3. Встановлює мету діяльності групи, а також співвідношення загальної мети з  цілями учасників групи.
4. Описує соціально-психологічний клімат у групі, соціальну поведінку, мотиви і стимули  діяльності її учасників.
4. Встановлює частоту і тривалість елементів досліджуваної ситуації, їх  повторюваність, унікальність,  типовість і на цій підставі складає висновки щодо випадковості чи закономірності соціальної ситуації, яка підлягає дослідженню.   
Водночас спостереженню властиві певні об’єктивні і суб’єктивні недоліки. До об’єктивних недоліків спостереження належать обмеженість, локальність висновків відносно досліджуваної соціальної ситуації, що ускладнює узагальнення отриманих даних, поширення їх на великі масиви. Нерідко буває складно, а то  й неможливо повторно зареєструвати один й той самий соціальний об’єкт, оскільки на нього весь час впливають різноманітні соціальні чинники, які змінюють його, додають йому інших ознак. Група суб’єктивних недоліків зумовлена тісним зв’язком спостерігача з об’єктами спостереження, оскільки він спостерігає факти, події, явища і процеси, притаманні  суспільству, до якого належить сам. Крім того, спостерігач має певний світогляд, соціальний статус, інтереси, що накладає відбиток на сприйняття, розуміння, оцінку спостережуваних явищ, процесів дійсності і відповідно на його висновки щодо побаченого. Певну роль відіграє емоційність, попередні установки спостерігача щодо досліджуваної ситуації. Зниження  об'єктивності інформації можливе, якщо об’єкти дослідження, знаючи, що за ними ведеться  спостереження, істотно змінюють характер своїх дій поводяться за незвичним, штучним сценарієм. На результати спостереження впливають і настрій, здоров’я спостерігача, інші ситуативні чинники, які дуже важко передбачити і врахувати.
Види спостереження  класифікують, спираючись на різні підстави:
За ступенем формалізації виділяють структуроване і неструктуроване спостереження. Структуроване  спостереження застосовується тоді, коли дослідник має достатньо інформації щодо об’єкта дослідження і може заздалегідь виокремити всі значимі елементи досліджуваної ситуації, розробити чіткий план, спеціальні документи для  реєстрації фактів, подій, явищ, процесів, надати чіткі інструкції  спостерігачам. Неструктуроване  спостереження не передбачає  чіткого плану дій спостерігача, а лише визначення загальних рис ситуації. Найчастіше його застосовують у пошукових та розвідувальних дослідженнях.
За місцем проведення виділяють польове та лабораторне спостереження.
Польове спостереження  застосовують у реальній життєвій ситуації, використовуючи робоче приміщення або приміщення  для зборів,  аудиторію тощо. Лабораторне спостереження передбачає, що умови його проведення  визначає і створює дослідник. Часто його проводять з використанням допоміжних технічних засобів: магнітофонів, відеомагнітофонів, кінокамер тощо.
За ступенем участі спостерігача в досліджуваній ситуації розрізняють невключене і включене спостереження. За невключеного спостереження дослідник перебуває поза процесом чи явищем, які вивчає, будучи стосовно них зовнішнім спостерігачем. Таким є спостереження за масовими процесами (зборами, демонстраціями, мітингами), коли спостерігач перебуває на достатній відстані від об’єкта спостереження, щоб зафіксувати весь перебіг процесу, а також спостереження, мета якого – описати ситуацію в певній соціальній групі, наприклад соціально-психологічну атмосферу у студентській групі. За включеного спостереження дослідник певною мірою є учасником  досліджуваного процесу. Ступінь такої включеності може мати досить широкий діапазон: від пасивного спостереження, яке близьке до невключеного, до активного, коли дослідник настільки зливається з групою дослідження, що там починають вважати його “своїм” і відповідно до нього ставляться. Існують різні типи включеного спостереження. Один з найпоширеніших – коли спостерігач і його дослідницька мета невідомі тим, за ким він спостерігає. На виробництві він може виступати в ролі практиканта чи стажера, а, спостерігаючи за лекціями, зборами, дискусіями, – в ролі звичайного учасника. В інших випадках дослідник, не приховуючи своєї ролі, за згодою колективу спостерігає його життя протягом певного часу, маючи можливість спілкуватися з його членами, брати участь в обговоренні різноманітних проблем. Незважаючи на форму, включене спостереження завжди мусить бути морально обґрунтованим. Не можна спостерігати за фактами, подіями, явищами, які люди спеціально приховують від сторонніх. Необхідно також уникнути оприлюднення здобутої у спостереженні інформації.

12.1. Соціальна інженерія: поняття, ознаки, змістовне наповнення

Термін "соціальна, інженерія" був вперше введений в 1922 році Р.Паундом в його роботі "Вступ у філософію права". За іншими відомостями цей термін з'явився ще задовго до 1922 року. У вітчизняній літературі даний термін уживається за радянських часів приблизно з початку 70-х років ХХ ст. в роботах по критиці західної соціології і соціальної психології. Його остаточне визнання і конституювання відбувається у середині 80-х років ХХ ст. Проте в роботах тогочасних дослідників частіше використовується аналог терміну “соціоінженерія” – "соціоінженерна діяльність".
Для уточнення значення цього терміну звернемося до деяких визначень, що є в західній і вітчизняній літературі. Поняття "соціальна інженерія" застосовується головним чином для позначення особливої діяльності, орієнтованої на цілеспрямовану зміну і регулювання різних організаційних структур (соціальних інститутів, формальних організацій).
Деякі вчені (К.Поппер) визначають соціальну інженерію як діяльність по проектуванню нових соціальних інститутів, а також по перебудові і управлінню вже існуючими соціальними інститутами шляхом часткових, поступових реформ і змін. Така соціальна інженерія виступає  як "часткова", "поетапна" інженерія, що має обмежену сферу застосування.)
У більшості визначень соціальної інженерії указується на дві істотні ознаки цієї діяльності:
по-перше, організаційні структури, створювані в процесі соціоінженерної діяльності, покликані регулювати людську поведінку і здійснювати контроль за нею. На цій підставі ряд авторів розглядає соціальну інженерію як різновид управлінської діяльності, здійснюваної соціологами, психологами, іншими фахівцями сумісно з керівниками підприємств, організацій, адміністративних структур.
по-друге, соціоінженерна діяльність реалізується за допомогою спеціальних засобів, методів, технологій, створюваних і використовуваних для вирішення соціальних проблем, адаптації соціальних груп і інститутів до умов, що змінюються, упровадження соціальних нововведень тощо.
«Соціальна інженерія» - це не просто термін. Ця, по суті справи, узагальнена назва комплексу теорій, які засновані на перенесенні в соціальну область і використовуванні інженерних термінів, вживаних в технічній області. Поняття "соціальна інженерія" є символічно узагальненою формою виразу інженерного підходу в соціальній області. Його конкретний зміст обумовлений багато в чому специфікою самої інженерної діяльності.
На відміну від ученого (дослідника), соціальний інженер орієнтований не на вивчення сутнісних характеристик соціальних систем, а на виявлення їх конструктивних можливостей, тобто можливостей їх перетворення відповідно до заданих параметрів. У відмінність же від керівника-практика, що має в своєму розпорядженні певні засоби і ресурси (засобами матеріальної і адміністративної дії, фінансовими і готуємо ресурсами), соціальний інженер надає непряму дію на розвиток соціальних систем. Він розробляє і використовує в своїй діяльності засобу нормативної регуляції цих систем. Пропоновані їм нормативні моделі набувають силу закону після їх ухвалення в установленому порядку.
Отже, інженерна діяльність в соціальній області характеризується орієнтацією на створення, зміну і обслуговування природно-штучних систем і об'єктів – інститутів, організацій і груп. Такий смисловий зміст поняття "соціальна інженерія". Проте, подальша розробка цього поняття вимагає уточнення і конкретизації предметної області соціоінженерної діяльності.

12.2. Предметна область і принципи соціальної інженерії

Предметна область соціальної інженерії визначається багато в чому її управлінським статусом. Як відомо, соціальне управління є свідомою діяльністю, впливом на соціальні системи і процеси з метою їх впорядкування, збереження або зміни (на користь певних осіб або груп). При такому розумінні соціальна інженерія входить в систему соціального управління як одна з форм його наукового обґрунтування і забезпечення. Отже, специфіка соціальної інженерії обумовлена не тільки природою об'єкту, але і роллю, яку вона грає в управлінській праці.
Соціоінженерна діяльність зв'язана з реалізацією всіх традиційних функцій соціального управління: плануванням (проектуванням), програмуванням, організацією, (впорядковуванням), координацією і контролем. Слід відзначити, що сфера застосування соціоінженерії не обмежується тільки підготовкою управлінських рішень, а включає рішення управлінських задач. Це: вибір альтернатив (розробки стратегії розвитку), експертну оцінку схвалюваних рішень, управлінське консультування, контроль за упровадженням соціальних новацій тощо.
Таким чином, соціальна інженерія виступає одним із способів з'єднання науки і практики в соціальному управлінні. Предметна область соціальної інженерії внутрішньо диференційована. Її диференціація (класифікація) відбувається по двох підставах:
1. За характером об'єкту. Залежно від характеру об'єкту в ній виділяється
декілька рівнів:
– інституційний (вивчення, проектування і обслуговування соціальних інститутів);
– організаційний (тобто діяльність по науковому управлінню формальними і неформальними організаціями);
– груповий (вивчення і проектування групових відносин);
– особистісний (регуляція соціальної поведінки особистості).
2. За підходами і засобами. Залежно від використовуваних підходів і засобів можна виділити декілька напрямів соціоінженерної діяльності:
– соціоінженерне дослідження (аналіз і діагностика конструктивних можливостей і характеристик соціальних систем);
– інженерне конструювання соціальних систем (їх проектування, програмування і планування);
– інженерне обслуговування соціальних систем (консультування і експортування з питань експлуатації цих систем).
Специфіка предметної області соціальної інженерії виявляється в її нормативному характері. Цим вона принципово відрізняється від наукового пізнання, з одного боку, і інших форм управлінської дії, з іншого. Предметна область соціальної інженерії лежить у сфері належного стану і розвитку соціальних систем. Подібний стан задається за допомогою нормативних моделей і нормативних показників, що враховують об'єктивну логіку розвитку соціальних систем, їх якісну своєрідність і особливості функціонування.
Отже, предметом соціальної інженерії є форма управлінської діяльності яка полягає в науковій організації управління соціальними системами (природно-штучного типу), приведення їх у відповідність з дією об'єктивних соціальних законів, виражених і обгрунтованих в наукових уявленнях і концепціях, що виключають випадковість в управлінні. Цим вона відрізняється від інших форм соціального управління, в яких, з одного боку, не завжди враховується об'єктивна логіка розвитку соціальних систем, а, з іншого, - допускається управління лише системами штучного типу.
Слід зазначити, що соціальна інженерія є не єдиною формою наукового забезпечення соціального управління. Разом з нею в практиці соціального управління широко застосовуються наукові дослідження прикладного характеру. Відмінність між науковими дослідженнями прикладного характеру і соціальною інженерією полягає в наступному.
По-перше, соціоінженерна діяльність включена безпосередньо в процес соціального управління, тоді як науково-пізнавальна діяльність, використовувана в управлінні, має в основному рекомендаційний характер.
По-друге, соціальна інженерія на відміну від наукових досліджень у сфері управління є нормативною діяльністю, яка направлена на підтримку соціальної системи в заданому якісному стані або переходу системи в новий стан відповідно до заданих параметрів. Область її застосування – сфера належного, тобто конструктивні характеристики і можливості перетворення соціальних систем в заданому напрямі.
Соціальна інженерія є тільки інструментом соціального управління. Вона не може підміняти собою інші форми соціальної практики (економічну діяльність, освіту, релігійну діяльність, художнє конструювання і моделювання). Наприклад, сам процес навчання виступає предметом педагогічної діяльності, а ось розробка технологій навчання і управління навчальним процесом входить в сферу компетенції соціального інженера. При цьому соціальний інженер розглядає систему навчання не з погляду її змістовної специфіки, а з боку процесів управління нею.
Таким чином, інженерний підхід в соціальному управлінні – це конкретно-практична і методологічна установка на застосування наукових знань і методів в процесі вивчення і проектування конструктивних характеристик соціальних систем з метою їх оптимізації і зміни.
Соціальна інженерія як складова частина управлінської діяльності повинна керуватися наступними принципами.
1. Першим і основним принципом соціальної інженерії є принцип прямої участі соціального інженера в рішенні соціально-управлінських задач. Соціальний інженер не може займати позицію стороннього спостерігача або реєстратора подій. Він входить в систему управління як її повноправний учасник, на якого покладається безпосередня відповідальність за виконання схвалюваних рішень. Його задача – знайти джерело соціальних проблем і суперечностей, а потім знайти оптимальний спосіб їх рішення, а після цього допомогти реалізувати конкретний проект або програму дій.
2. Принцип безперервності соціоінженерного забезпечення процесу управління. Він означає, що дії соціальних інженерів повинні супроводжувати всі стадії управлінського циклу:
– на стадії підготовки управлінського рішення соціоінженер проводить: діагностику проблемної ситуації і розробляє соціальний проект і програму його реалізації.
– на стадії ухвалення управлінського рішення соціоінженер  розробляє комплексне обґрунтування і готує експертну оцінку проекту, що приймається.
– на стадії реалізації управлінського рішення і організації управлінської діяльності соціоінженер виробляє практичні рекомендації по ефективному упровадженню проекту і т.д.