До вищого класу зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).
Феномен середнього класу сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Головними характерними ознаками цього класу виступають такі:
- по-перше, це сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи функцію соціального посередника;
- по-друге, це порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності;
- по-третє, це елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах найбільш кваліфікованих та найдіяльніших кадрів суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад та т. ін.. Середній клас складає приблизно 80 відсотків західного суспільства;
- по-четверте, це більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм.
До нижчого класу належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної освіти.
Таким чином, основною характеристикою класової стратифікаційної системи є відносна гнучкість її меж. Класова система залишає можливості для пересування по соціальних сходах.

5.3. Соціальна мобільність

Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури.
Соціальна мобільність – це міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність до соціальних переміщень.
Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки.
Соціологи розрізняють основні види, типи та форми соціальної мобільності.
Види соціальної мобільності:
1. Міжпоколінна, яка припускає, що діти досягають більш високої або низької соціальної позиції, ніж їх батьки.
2. Внутріпоколінна, яка має місце там, де одні й ті ж індивіди протягом життя кілька разів змінювали свої соціальні позиції.
Типи соціальної мобільності:
1. Вертикальна мобільність – це зміна становища індивіда, яка підвищує або знижує його соціальний статус. У залежності від напрямку переміщення існують висхідна (соціальний підйом, рух вгору) та низхідна (соціальний рух донизу) мобільність.
2. Горизонтальна мобільність – перехід з однієї соціальної групи до іншої, яка розташована на тому ж рівні. Різновидом горизонтальної мобільності є географічна мобільність. Вона зумовлює не зміну статусу або групи, а переміщення з одного місця до іншого при збереженні соціального статусу.
Форми соціальної мобільності:
1. Індивідуальна мобільність – переміщення вгору, вниз або по горизонталі відбувається у кожної людини незалежно від інших.
2. Групова мобільність – переміщення відбуваються колективно, наприклад в ході соціальної революції.
3. Організована мобільність – переміщення індивіда або цілих груп керується державою.
4. Структурна мобільність – переміщення, викликані змінами в соціальній структурі економіки суспільства.
Можна виділити основні показники соціальної мобільності:
1. Дистанція мобільності – кількість сходин, на які вдалося піднятися чи опуститися індивідам.
2. Об`єм мобільності – число індивідів, які перемістилися по соціальних сходинах у вертикальному напрямку за певну кількість часу.
Соціальну мобільність зумовлюють об’єктивні обставини:
– структурні зрушення в економіці;
– зміни характеру й змісту суспільного розподілу праці й відносин власності;
– послаблення закріпленості працівників за соціально та економічно нерівноцінними видами діяльності.
Соціальні переміщення між групами складні, супроводжуються певними соціальними наслідками, найістотнішим з яких є постійна наявність перехідних (маргінальних) верств щодо певних соціальних спільнот.
Якщо у суспільстві відбуваються інтенсивні соціально-економічні зміни, то у ньому зростає проблема маргіналізації населення.
Маргінали (від лат. “який знаходиться на межі”) – це індивіди і групи, які знаходяться за рамками характерних для даного суспільства основних структурних підрозділів або пануючих норм та традицій.
Маргіналізація супроводжується втратою індивідом суб’єктивної ідентифікації з певною групою, зміною соціально-психологічних устроїв. Головними признаками маргіналізації є роз’єднання соціальних, економічних та духовних зв’язків.
Отже, соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ:

1. Визначте сутність поняття “соціальна структура суспільства”.
2. Охарактеризуйте основні елементи соціальної структури суспільства.
3. Розкрийте сутність теорії соціальної стратифікації.
4. Охарактеризуйте історичні типи стратифікації.
5. Розкрийте сутність процесу соціальної мобільності.

ТЕМА 6. СОЦІАЛЬНІ ВЗАЄМОДІЇ, СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ, СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ

6.1. Соціальні взаємодії

Протягом всієї історії соціології однією з важливіших її проблем була проблема: що представляє собою суспільство та які є механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальну стабільність.
Особливе місце в соціології займають поняття “соціальна дія” та “соціальна взаємодія”. З ними пов’язано пояснення динаміки суспільства: його функціонування, зміна та розвиток. Вони є провідними при вивчанні та опису діяльності людини у сучасному суспільстві, його самореалізації.
Польський соціолог Ян Щепаньський пропонував наступне визначення соціальної дії:
Соціальна дія – це система вчинків, методів та способів, за допомогою яких індивід або група намагаються змінити поведінку чи думку інших людей.
Елементарна соціальна дія має наступну структуру:
– діюче лице;
– ситуація;
– умови (мета дії та нормативні настанови).
Макс Вебер виділив основні типи соціальної дії:
– цілеспрямована дія;
– ціннісне-раціональна дія;
– афективна дія;
– традиційна дія.
Слід звернути увагу на те що, соціальна дія може проявлятися у вигляді соціального контакту, соціального зв’язку та соціальної взаємодії.
Соціальний контакт має нестійкий, короткочасний характер. Партнер з контакту може бути легко замінений на іншу людину.
Соціальний зв’язок – це залежність людей, яка реалізується через соціальну дію, здійснюється з орієнтацією на інших людей та очікує відповідної дії з їх боку.
Соціальна взаємодія – це такий соціальний зв’язок, невід’ємною частиною якого є система, яка включає до себе соціальні дії, статуси та ролі індивідів, здійснюючих їх, а також соціальні значення та сутність цих дій.
Для того, щоб найглибше зрозуміти соціальні взаємодії, необхідно проаналізувати їх основні типи.
Типи соціальних взаємодій:
– економічний тип (робітники, безробітні, підприємці та ін.);
– професіональний тип (викладачі, лікарі, банкіри, шахтарі та ін.);
– сімейно-родовий тип (мати, батько, сестри, брати, тітки та ін.);
– демографічний тип (стать, вік, національність, раса та ін.);
– політичний тип (представники різних партій, державної влади та ін.);
– конфесіональний тип (представники різноманітних релігій);
– територіально-поселенський тип (емігранти, міські та сільські мешканці).
В даній темі необхідно засвоїти такий факт, що існує два рівні дослідження соціальних взаємодій: мікрорівень (основний фокус дослідження концентрується на рівні міжособистих відносинах – сім’я, соціальна група) та макрорівень (взаємодії між великими соціальними системами – етносами, поколіннями, класами).
В соціології існують декілька теорій, які пояснюють механізм соціальної взаємодії на мікрорівні (інтеракції):
1. Теорія соціального обміну. Автор цієї теорії Дж. Хоманс розглядав соціальну взаємодію як складну систему обмінів, зумовлених засобами врівноваження винагород і затрат. А американський соціолог Р. Парк обґрунтував чотири основні види соціальної взаємодії: змагання, пристосування, соціальний конфлікт та асиміляцію. Суспільство, стверджував він, є найважливішим елементом соціальної взаємодії, що сприяє руйнуванню або зміцненню соціальних зв’язків.
2. Теорія символічного інтеракціонізму. Цю теорію сформулював американський соціолог і філософ Дж. Мід. Ідея концепції полягає в тому, що поведінка людей у відношенні один до одного та до предметів навколишнього світу визначається тим значенням, яке вони їм придають. Значущі події набувають символічного значення, коли поняття, дія чи  предмет символізують або виражають зміст іншого поняття, дії або предмета.
3. Теорія драматичного підходу. Автор теорії Є. Гоффман виходив з того, що люди самі створюють ситуації схожі на драматичні спектаклі, в яких люди-актори своїми взаємодіями прагнуть справляти та підтримувати гарне враження про себе.
Можна виділити наступні типи соціальних взаємодій:
– за кількістю суб’єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами;
– за характером взаємовідносин суб’єктів взаємодії: односторонні та двосторонні, солідарні (узгоджені) та антагоністичні (ворожі);
– за терміном: короткочасні й довгочасні;
– за наявністю (відсутністю) організованості: організовані та неорганізовані;
– за свідомістю взаємодії: усвідомлені та неусвідомлені;
– за “матеріальністю” обміну: інтелектуальні (ідейні), почуттєві (емоційні) та вольові.
Таким чином, всі соціальні взаємодії є відправним моментом при виникненні соціальних відносин між індивідами для задовільнення тих чи інших різноманітних суспільних потреб.

6.2. Соціальні відносини та їх класифікація

Суспільство складається з багатьох індивідів, їх соціальних зв’язків, взаємодій та відносин. Відносини призводять до становлення нових соціальних відносин. Соціальні відносини є найважливішою формою соціальних довгих, системних, різних за змістом зв’язків. Розглядання цієї проблематики й є нашим завданням в цій темі.

Соціальні інститути можна поділити на формальні і неформальні.
Формальні соціальні інститути регулюються законами, іншими нормативними актами. Коли ж функції, засоби соціального інституту не знаходять втілення у формальних правилах, маємо неформальний інститут.
Соціальні інститути класифікують на основі змісту, функцій, які вони виконують: економічні, політичні, виховні, культурні, релігійні, а також соціальні інститути у вузькому значенні цього слова.
До економічних соціальних інститутів належать ті, які займаються виробництвом і розподілом благ, послуг, регулюванням грошового обігу, організацією праці тощо.
Політичні соціальні інститути пов’язані із встановленням, виконанням підтриманням влади. Політичними інститутами є інститути, створені для розвитку культури, соціалізації молодого покоління, передачі йому культурних цінностей суспільства. До них відносять сім’ю як виховний інститут, школу, інші навчальні, наукові, художні заклади.
Релігійні соціальні інститути допомагають задовольняти запити, потреби, пов’язані з розумінням того, що вважається надприродним і священним.
Соціальними інститутами у вузькому значенні слова є ті, які створюються добровільними об’єднаннями, а також виконують „церемоніальну” роль, тобто встановлюють способи взаємної поведінки членів певної спільноти. Ці інститути регулюють щоденні особистісні контакти, полегшують взаєморозуміння, забезпечують рівномірний план повсякденного життя (святкування днів народження, шлюбних торжеств, способи звертання до вищих або старших осіб тощо).
Наведена класифікація належить відомому польському соціологові            Я. Щепанському. Проте вона не єдина й не вичерпна. У сучасному суспільстві є інститути, не охоплені нею, але вона охоплює так звані „головні” інститути, що регулюють основні суспільні функції, властиві цивілізації. Чим ширше індустріалізована сфера в системі соціальних зв’язків, тим більшими можливостями володіє суспільство.
Індустріалізація – процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства. Як і                      будь-який інший складний суспільний процес, індустріалізація є тривалою і поступовою.
Необхідність соціальних інститутів зумовлена суспільними потребами, насамперед необхідністю підтримання цілісності суспільства, що забезпечується комунікацією між членами суспільства; виробництвом товарів і послуг, необхідних для виживання членів суспільства; розподілом цих товарів і послуг; постійним відновленням членів суспільства як біологічним шляхом, так і за допомогою соціалізації індивідів у межах певної культури; контролем за поведінкою членів суспільства для гарантування виконання соціальних функцій. Всі ці соціальні потреби задовольняються не автоматично, а тільки організованими зусиллями членів суспільства, тобто за допомогою соціальних інститутів.
Таким чином, соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління і соціального контролю. За допомогою соціальних інститутів підтримується соціальний порядок або певна рівновага в процесі суспільного життя. Стабільність у суспільстві залежить від задоволеності потреб у межах, визначених системою соціальних інститутів. За тотального незадоволення інтересів, порушення процесу функціонування соціальних інститутів у суспільстві настає криза, система контролю розладнується.
Ще одним типом соціальних систем суспільства, а також основним його елементом є соціальні організації, що являють собою складну, ієрархічно взаємопов’язану систему соціальних позицій і ролей, котрі повинні виконуватися індивідами, що у наслідок цього стають її членами. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням – об’єднанням людей, закладам, установам тощо.

7.2. Соціальні організації

Суспільство розглядає соціальну організацію як інструмент досягнення певних цілей – економічних, соціальних, політичних та ідеологічних. Соціальна організація надає людині можливість реалізувати свої потреби та інтереси, але в строго визначених межах. Ці межі встановлюються соціальним статусом особи, соціальними ролями, які йому приписані, соціальними нормами і цінностями, прийняті в даній соціальній організації. Організація – свого роду „клітинка” соціальної структури, її мала сукупність. Таким чином, під організацією ми розуміємо тип колективу, створений для виконання певних намірів або цілей, який характеризується формальною структурою правил, владними відносинами, розподілом праці, обмеженим членством або прийомом. 
Сутність і проблеми соціальних організацій досліджувалися класиками соціологічної науки: К. Марксом, Е. Дюркгеймом, М. Вебером. Значний внесок у розуміння природи організації зробили основоположники наукового менеджменту Ф. Тейлор, А. Файоль, Г. Форд, Е. Мейо та ін.
Організація виконує функції: організаційну, встановлення порядку, нормативну, контролюючу, ціннісну, виховну, захисну.
Організація є засобом мобілізації ресурсів та помноження можливостей людей. Існує певна класифікація організацій:
1. За формами власності (приватні, акціонерні, кооперативні, суспільні, державні).
2. За розміром (локальні, регіональні, національні, міжнародні, світові).
3. За типом влади (тоталітарні, авторитарні, демократичні).
4. За ступенем формальності (формальні, неформальні).
5. За типом технології (адміністративні, суспільні).
6. За призначенням (ділові, благодійні).
7. За числом виконуваних функцій (однофункціональні, багатофункціональні).
Соціологи називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них риси:
1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності.
2. Соціальна організація має чіткий загальнообов’язковий порядок, систему її статусів і ролей – ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламенти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких – чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).
3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління.
На основі перелічених чинників виникає певний організаційний порядок як система відносно стабільних цілей і норм, що регулюють організаційні зв’язки, взаємодії та відносини.
Різні елементи людської поведінки – мотиви, ролі, цінності, настанови, цілі, потреби та ін. – „вистроюються” в межах організації зовсім інакше, ніж поза межами організації, оскільки в організації діють закони спільної кооперованої діяльності. Подібна організаційна діяльність породжує організаційний ефект, який називають синергією (від грец. synergia – співпраця, співдружність), тобто приростом додаткової енергії, що перевищує суму індивідуальних зусиль її учасників. В організаціях це явище виявляється керованим, його можна підсилювати, видозмінювати.
Диференціація завдань і координація дій на етапі їх реалізації впливають на структуру і форму організації. Основний критерій структурування соціальних організацій – ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням його розрізняють формальні і неформальні організації.
Сучасне суспільство – це сплетіння формальних організацій, які виникають, розпадаються, реорганізуються, зливаються та вступають одна з однією у величезну кількість взаємодій.
Формальні організації будують соціальні відносини на підставі регламентації зв’язків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислові підприємства, фірми, університет, муніципальна структура (мерія).
В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. В формальній організації передбачені лише службові зв’язки між індивідами і вона підкоряється лише функціональним цілям.
Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального розподілу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація раціональна, для неї характерні виключно службові зв’язки між індивідами.
Виокремлюють три основних типи організацій: добровільні, примусові та утилітарні.
Добровільні організації – це асоціації, члени яких володіють правом вільного вступу або виходу. Прикладом таких організацій є: спілка охорони природи, спілка риболовів, клуб шахістів та ін. Індивіди вступають у добровільні організації, щоб заповнити вільний час, поспілкуватися з однодумцями та ін.
Членами деяких примусових організацій стають проти власної волі. Люди можуть потрапити в клініку для душевнохворих, бути приговореними до тюремного ув’язнення або призвані на службу до армії.
Утилітарні організації представляють собою дещо середнє між добровільними та примусовими організаціями (членство в них не є повністю добровільним ні виключно обов’язковим).
Неформальні організації являють собою систему довільних соціальних зв’язків, норм, дій, що є продуктом більш-менш тривалого міжособистісного та внутрішньогрупового спілкування (наприклад, в трудовому колективі на основі симпатій і антипатій його членів).
Неформальні організації входять корінням в формальні.
До форм організацій зазвичай відносять ділові організації, суспільні об’єднання, проміжні та асоціативні організації.
Загалом, кожна організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному, політичному і соціальному оточенні й повинна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Немає організацій самодостатніх, закритих. Усі вони, щоб існувати, функціонувати, досягати цілей, повинні мати численні зв’язки з навколишнім світом.
З вищевикладеного можна зробити висновок, що організація являє собою засіб та інструмент забезпечення функції об’єднання та регламентації поведінки людей для такої мети, якої не можна досягти індивідам поодинці, і яка вимагає спільних „організованих зусиль”.

7.3. Праця, трудова поведінка, трудова організація як соціальні інститути

В суспільстві як соціальній системі соціальні групи, соціальні відносини, які мають між ними місце, набувають певних організованих інституційованих форм, які „зв’язують” ці групи, забезпечуючи їх стійкість, розвиток, взаємодію з іншими групами. Серед великої кількості функціонуючих у суспільстві соціальних інститутів виділяються такі найсуттєвіші як праця, трудова поведінка, трудовий колектив, дослідження яких висуває дану проблему в число ключових при вивченні курсу соціології.
Значний внесок у соціологію праці зробили: К.Маркс, який розглядав працю як родову якість людини, американський інженер Ф. Тейлор, засновник тейлоризму як системи раціоналізації індустріальної праці, на основі стандартизації методів; американський соціолог Е. Мейо, який на базі експериментів розробив теорії людських відносин, Ф. Херцбергер, який заклав основи теорії збагачення праці.
Праця – основа функціонування та розвитку людського суспільства. Сфера праці завжди була об’єктом вивчення природничих (фізіологія, психологія, ергономіка), суспільних (філософія, історія, соціологія), економічних (політекономія) наук. Важливе місце серед них посідає соціологія праці. Праця є фундаментом, на якому базуються соціальні процеси, формуються соціальні відносини. Вона змінює становище, формує соціальний та професійний портрет особистості. Праця завжди є формою колективної діяльності. У виробництві люди вступають у взаємини не тільки з природою, адже люди не можуть виробляти не об’єднуючись для досягнення спільної мети для взаємного обміну діяльністю.

Соціальні зміни – перетворення, що відбуваються протягом певного часу в організації, структурі суспільства, мисленні, культурі, соціальній поведінці.
Соціальні зміни відбуваються на рівні міжособистісних відносин, на рівні організацій та інститутів, малих і великих соціальних груп, на місцевому та глобальному рівнях.
За типом соціальних зв'язків виділяють кілька видів соціальних змін:
– структурні соціальні зміни (зміни в структурі сім'ї, організації, в структурах влади, інституційній сфері);
– зміни, стосовно соціальних процесів (взаємодії спільнот, інститутів, організацій, відносини солідарності, напруги, конфлікту, котрі постійно перебувають у процесі змін);
– функціональні соціальні зміни (зміни стосовно функцій різних соціальних систем);
– мотиваційні соціальні зміни (зміни у сфері мотивації індивідуальної чи колективної діяльності).
Якщо критерієм класифікації слугує сфера суспільного життя, то вчені поділяють соціальні зміни на соціокультурні, індустріально-технологічні, науково-технічні, соціально-політичні та соціально-економічні зміни.
За своїм характером, внутрішньою структурою, ступенем впливу на суспільство соціальні зміни можна поділити на еволюційні та революційні. До перших відносять часткові поступові зміни, котрі здійснюються як досить стійкі із тенденцією на збільшення чи зменшення будь-яких якостей, елементів у різних соціальних системах.
Суттєво від еволюційних змін відрізняються революційні. Це вищою мірою радикальні зміни, які обумовлюють корінну ломку соціального об'єкта. Вони не часткові (на відміну від еволюційних), а всезагальні, і, як правило, опираються на насильство. Але треба пам'ятати, що революційні, якісні зміни в розвитку суспільства настільки ж закономірні і неминучі, як і еволюційні. Форми, способи їхнього прояву залежать від конкретно-історичних умов даної епохи і даної країни.
У соціології існують різні точки зору стосовно факторів, які спричиняють соціальні зміни. Джерелами соціальних змін можуть бути і економічні, і політичні фактори, а також взаємодії між різними соціальними системами, структурами, інститутами, спільнотами. Важливим чинником у соціальних змінах служить роль технологічних факторів. Однією із форм такої взаємодії є конкуренція (як результат – підвищення асортименту, якості, зниження цін).
Суттєвим фактором соціальних змін у різних країнах світу за останнє століття стала ідеологія. Ідеологічні доктрини, ідеали, програми, стали тим імпульсом, який використовували багато політичних партій та громадських рухів, а також на підґрунті яких були зроблені радикальні зміни в усіх сферах життєдіяльності суспільства.
Значні соціальні зміни відбуваються на основі важливих відкриттів і нововведень, тобто інновацій. Нововведення розглядається як певна стадія процесу соціальної зміни.
Інновація (англ. innovation, від лат. snnovatio – оновлення, зміна) – комплексний процес створення, поширення та використання нового практичного засобу (нововведення) для задоволення людських потреб, а також пов'язані з цим нововведенням зміни в соціальному середовищі.
Інновація передбачає не тільки відкриття, а і його впровадження. Саме воно спричинює суттєві зміни в суспільному житті. Вони є соціокультурним процесом, що вносить у суспільне життя нові культурні зразки. Вони можуть не тільки приєднуватись до існуючих зразків, а й витісняти їх. Так, якщо наукові чи художні інновації в сучасному українському суспільстві приєднуються до того, що вже існує, то ринкові відносини можуть поширюватися тільки внаслідок втиснення адміністративно-командних відносин.
Соціальні ефекти інновацій є особливо актуальними. Сучасне суспільство змушене реагувати на інновації, сприймати і засвоювати їх у соціальній, культурній та іншій сферах діяльності. Несприйняття їх породжує застій соціального життя, регресивні соціальні ефекти. Нединамічне суспільство відстає від суспільств, що прагнуть до інновацій, і не може претендувати на соціальний добробут.
Важливим джерелом соціальних змін є соціальні рухи, спричинені незадоволеністю людей життям, певними його аспектами.
Соціальні рухи – сукупність колективних дій великої кількості людей, спрямованих на підтримку певних соціальних процесів і змін або на протидію їм.
До соціальних рухів можна віднести: екологічні, релігійні, молодіжні, політичні, реформістські, феміністичні, національно-визвольні, експресивні, утопічні, революційні та інші.
Соціальні рухи можуть нагнітати напруження і конфлікти у суспільстві, а також бути засобом та інструментом їх подолання. Вони завжди високодинамічні, але не стійкі. Постають у зв'язку з певними причинами і припиняють своє існування після їх зникнення. В них задіяна обмежена (хоча і не мала) кількість людей. Ставлення більшості людей до таких рухів байдуже, іноді й неприязне. Адже в них зацікавлені, зазвичай, тільки їх безпосередні учасники. Ці рухи не мають своєї організації, офіційного членства з фіксованими правами і нормами поведінки, санкціями, закріпленими статусними ролями. Якщо соціальний рух досягає певної формальної впорядкованості, дотримання встановлених правил і норм поведінки, він перетворюється на організацію.
Отже, соціальні рухи спрямовані або на стимулювання, розвиток соціальних процесів, або на їх стримування чи навіть придушення. Природа і характер, спрямованість залежать від змісту світових, регіональних і національних процесів, стану суспільства.

8.2. Соціальні процеси та їх класифікація

Значні соціальні зміни в суспільстві відбуваються внаслідок спільних односпрямованих і взаємоузгоджених дій людей, які беруть участь у всіх соціальних процесах.
Соціальний процес – послідовна зміна станів у соціальних системах і підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, соціальні зміни в динаміці.
Соціальні зміни в суспільстві відбуваються не самі по собі (деперсеналізовано), а в результаті цілеспрямованої діяльності людей, котра складається із окремих соціальних дій та взаємодій, що характеризуються спорідненістю та односпрямованістю.
Кожний соціальний процес складається з кількох стадій, які різняться за змістом та механізмами, які і визначають його характер, спрямованість, темпи. Характеризуючи соціальні процеси, треба враховувати і такі ознаки, як: стадійність, фазність, етапність (наприклад, процеси соціалізації охоплюють такі етапи життєвого шляху, як дитинство, юність, зрілість, старість). Не менш складну структуру мають і процеси, які відображають різні параметри колективів, соціальних інститутів та інших соціальних утворень (кожний колектив, організація, чи то інститут проходить етап формування, розвитку, розквіту, занепаду, розпаду).
Однією з умов типологізації соціальних процесів є з'ясування базових критеріїв класифікації. Один із таких критеріїв класифікації соціальних процесів – ступень їх загальності. З огляду на це розрізняють глобальні (процеси економічних, демографічних, національно-визвольних рухів і т. ін.), загальні, особливі (процеси урбанізації, адаптації, стабілізації) та окремі соціальні процеси.
Залежно від системи, де ці процеси проходять, їх можна поділити так:
– внутрішньоособистісні (наприклад, процес самоосвіти);
– процеси, які проходять між двома особами;
– між особою та групою;
– процеси, які змінюють організацію і внутрішню структуру спільності;
– процеси, які змінюють відносини між двома групами (спільностями).
Якщо в будь-якій системі виникають будь-які нові складові елементи або зникають старі відносини, то ми говоримо, що ця система підпорядковується зміні. Якщо зміни, які проходять в якійсь системі, призводять до диференціації із збагаченням складових елементів і існуючих між ними відносин, то ми говоримо, що ця система розвивається. А коли зміни призводять до зменшення складових елементів і існуючих між ними зв'язків, то система регресує. Якщо розвиток, який відбувається у будь-якій системі, наближає її до певного ідеалу, оціненого позитивно, то ми говоримо, що цей розвиток є прогресом. Це такий тип, напрям розвитку, який характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого.
За формами розвитку соціальні процеси поділяються на такі види:
– спрямовані процеси. Мають певну мету або тенденцію в своєму розвитку. Наприклад, процес створення єдиного європейського освітнього і наукового простору (Болонський процес), процес глобалізації;
– неспрямовані процеси. Випадкові, хаотичні, непередбачувані (дії збудженого натовпу, емоційні сімейні конфлікти);
– зворотні процеси. Призводять до певних змін у системі (часто радикальних), але потім відбувається повернення до попереднього її стану (гіперінфляція, посилення девіантної поведінки людей в період економічної кризи);
– незворотні процеси. Характеризуються незворотністю змін (старіння людини);
– лінійні процеси. Охоплюють поступові, безперервні висхідні або низхідні зміни в системі;
– циклічні процеси. Періодичні повторення основного змісту певних фаз розвитку системи (процес економічного піднесення в країні змінюється спадом, потім настає чергове оздоровлення економіки).
Із усієї багатомірності соціальних процесів також можна виділити наступні різновиди:
– кооперація (співробітництво) – узгодження дії і досягнення спільних цілей; для кооперації необхідні такі елементи поведінки, як взаєморозуміння, встановлення правил співробітництва, узгодженість дій;
– суперництво – протилежність інтересів або на базі прагнень до задоволення однакових інтересів за допомогою тих засобів, якими керуються інші особи (суперники); сюди відносять і конкуренцію – боротьбу між індивідами, групами або суспільствами за володіння цінностями;
– пристосування – прийняття індивідом або групою культурних норм, цінностей, еталонів дій нового середовища, коли норми та цінності, засвоєні в попередньому середовищі, не ведуть до задоволення потреб.
Всі розглянуті процеси тісно пов'язані між собою і завжди протікають одночасно, створюючи таким чином можливості для розвитку змін у суспільстві. Теоретичний аналіз і конкретне вивчення соціальних процесів – один із важливих напрямів соціологічної діяльності.

ПРИНЦИП ОБ’ЄКТИВНОСТІ, що потребує мінімізації впливу особистих та групових інтересів, інших суб’єктивних чинників;
ПРИНЦИП ОСОБИСТІСНОГО ПІДХОДУ, який передбачає врахування конкретних особливостей індивідів як суб’єктів конфлікту;
ПРИНЦИП КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧНОГО ПІДХОДУ, що підкреслює необхідність урахування в процесі вивчення конфлікту всіх конкретних умов, у яких вони діють (місце, час, обставини тощо);
ПРИНЦИП ЕВОЛЮЦІЇ, який зосереджує увагу на врахуванні головних закономірностей еволюції конкретних видів конфліктів;
ДІАЛЕКТИЧНИЙ ПРИНЦИП, що стосується внутрішнього джерела розвитку конфлікту (закон єдності та боротьби протилежностей), засобів еволюції та динаміки конфліктів, орієнтують на пошук закономірностей (закон переходу кількості в якість), дає змогу прогнозувати напрям розвитку конфліктів (закон заперечення).
При дослідженні конфліктів застосовують різні види аналізу, серед яких здебільше використовують наступні:
СИСТЕМНО-СТРУКТУРНИЙ аналіз, який охоплює визначення просторово-часових та змістових меж конфлікту, з’ясування максимальної кількості підструктур, елементів та зв’язків між ними, встановлення їх ієрархії;
СИСТЕМНО-ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ аналіз, який полягає у вивченні особливостей зовнішніх проявів конфліктів у соціумі;
СИСТЕМНО-ГЕНЕТИЧНИЙ аналіз, суть якого у розкритті обумовленості конфлікту факторами макро- та мікро- середовища, визначенні ієрархії причин, що його породжують;
СИСТЕМНО-ІНФОРМАЦІЙНИЙ аналіз, який охоплює вивчення ролі інформації та її функцій у зародженні, розвитку та завершенні конфлікту, дослідження закономірностей інформаційного обміну між його підструктурами;
СИСТЕМНО-СИТУАЦІЙНИЙ аналіз, при якому в якості одиниці аналізу використовується конфліктна ситуація, яка має систему змістових, часових та просторових характеристик. Зауважимо, що вона є найменшим цілісним елементом конфлікту, що зберігає всі його риси.

9.2. Типологія конфліктів

У суспільстві відбувається безліч різноманітних конфліктів, що викликає необхідність їх якось класифікувати. Найпростіший підхід до цього питання полягає у розподілі конфліктів за сферами життєдіяльності суспільства. У цьому випадку ми маємо конфлікти економічні, політичні, національні, культурні, релігійні тощо.
З іншого боку конфлікт може бути як, НЕГАТИВНИМ бо вносить дезорганізацію і шкоду у життєдіяльність суспільства, так і ПОЗИТИВНИМ, якщо він виконує  функцію розрядки напруженості, консолідуючу та комунікативну функції тощо. Інакше кажучи, можна виділити два типи конфлікту: функціональний конфлікт і конфлікт дисфункціональний.  Конфлікт вважається функціональним, якщо він веде до підвищення ефективності дії якоїсь суспільної системи. І навпаки, конфлікт вважається дисфункціональним, якщо він призводить до зниження ефективності життя суспільства. Зауважимо, що наведений поділ конфліктів дещо умовний, оскільки вони одночасно є і позитивним, і негативним явищем. І мова може йти лише про те, яка із сторін у конкретному випадку має перевагу.
Якщо класифікувати конфлікти залежно від суб’єктів і зон розбіжностей, то можна виділити наступні їх види.
1) особистісний конфлікт, який відбувається на рівні індивідуальної свідомості. Хоча цей конфлікт і не відповідає визначенню, поданому вище, однак йому притаманні дисфункціональні наслідки аналогічні наслідкам, інших видів конфлікту.
Зазначимо, що він може набрати форми: а) рольового конфлікту, який виникає, коли до індивіда висуваються суперечливі вимоги з приводу того, яким має бути результат його дій; б) внутрішньоособистісного конфлікту, який виникає внаслідок суперечливої системи цінностей, якими керується індивід.
2) міжособистісний конфлікт, що виникає внаслідок розбіжностей між двома чи більше людьми з однієї або декількох соціальних груп. Цей тип конфлікту проявляється внаслідок зіткнення цінностей, поглядів і навіть рис характеру.
3) конфлікт між особистістю і соціальною групою, який виникає, за правило, у двох випадках: а) коли сподівання групи суперечать сподіванням окремої особистості; б) коли особистість займає позицію, що докорінно відрізняється від позиції цієї групи.
4) міжгруповий конфлікт – конфлікт між соціальними групами і спільностями людей із протилежними інтересами.
5) конфлікт із зовнішнім середовищем, що виникає тоді, коли індивіди, що складають соціальну групу, зазнають тиску ззовні, наприклад, з боку економічних, політичних або культурних впливів.
6) конфлікт належності – це коли індивіди мають начебто подвійну належність. Наприклад, коли конфліктуючи сторони утворюють групу всередині якоїсь великої соціальної групи або коли індивід входить одночасно у дві конкуруючі групи, що переслідують одну мету.
Класифікувати конфлікти можна і у такий спосіб:
1. Конфронтація – це пасивне протистояння груп із протилежними політичними, економічними чи соціальними інтересами. Як правило, це протистояння не набирає форму відкритого зіткнення, але припускає наявність непереборних розбіжностей та здійснення тиску.
2. Суперництво – це боротьба за визнання особистих досягнень і творчих здібностей з боку суспільства, соціальної групи або соціальної організації. Мета суперництва – придбання кращих позицій, визнання, а також демонстрація переваги шляхом досягнення престижних цілей.
3. Конкуренція – це особливий тип конфлікту, метою якого є одержання вигоди, прибутку або доступу до дефіцитних благ.
Типологізувати конфлікти можна також і за їх об’єктом. Тоді ми маємо:
1) конфлікти, в яких об’єктом є людина;
2) конфлікти навколо матеріальних цінностей;
3) конфлікти навколо інтелектуальної власності;
4) конфлікти навколо “престижних” об’єктів, наприклад, посад тощо.
Звернемо увагу на те, що з боку соціології конфлікт – це передусім модель поведінки з особливим розподілом ролей, послідовністю дій, певними способами вираження поглядів, ціннісних орієнтацій, а також формами відстоювання інтересів та цілей. Якщо все це досить чітко виявлено, то ми маємо відкритий або повномасштабний конфлікт. Коли ж ці показники проглядаються слабо, то це прихований або неповний конфлікт.
Якщо брати до уваги особливості перебігу та реалізації конфліктів, то соціологія виокремлює прості та складні їх типи. Так серед простих конфліктів найчастіше маємо:
– бойкот, тобто повна чи часткова відмова від дій, що можуть бути корисними для іншої сторони (здебільшого це стосується економічних, політичних, організаційних аспектів взаємовідносин);
– саботаж, тобто форма боротьби, найчастіше прихованої, в якій використовують дезінформацію, підрив авторитету суперника, знищення його матеріальних засобів;
– переслідування, тобто активні дії спрямовані на послаблення, компрометацію супротивника.
До складних виявів соціальних конфліктів можна віднести:
– суспільний протест, тобто публічна дія з метою вираження незадоволення кимсь або чимось;
– бунт, формами якого є заколот, повстання, заворушення, які вирізняються крайньою агресивністю, стихійністю та відносною короткочасністю;
– соціальна революція, тобто процес різких радикальних змін, суттєвих суспільно-політичних перетворень;
– війна, тобто тотальна боротьба між великими суспільними групами, яка здійснюється шляхом збройного насильства.
В кінці підкреслимо, що навести якусь вичерпну типологію конфліктів взагалі неможливо, беручи до уваги їх безкінечність. Тому кожна з класифікацій має суто конкретний характер, бо використовується для визначеного кола задач. Але в цьому сенсі необхідно також зазначити, що, незважаючи на усе своє різномаїття, конфлікти так чи інакше мають схожі риси, технології їх використання тощо. В зв’язку з твердженням наведемо наступний приклад. Відомий фахівець у конфліктології професор Гарвардського університету Р. Фішер якось прочитав доклад під назвою “Перемови з Росією і перемови між подружжям – чи є між ними різниця?”. І на винесене в заголовку питання він відповів: “Не така вже й суттєва як може вважатися”.

9. 3. Причини та механізм дії соціального конфлікту

Наведене вище загальне визначення конфлікту як протиріччя в інтересах (дійсних чи уявлених) різних людей чи їх груп у реальності набуває вигляду якихось конкретних причин. Дослідження доводять, що майже в усіх соціальних конфліктах лежить кілька головних причин, а саме:
1. Обмеженість ресурсів (матеріальних, владних, організаційних тощо), що потрібно розподілити.
2. Взаємозалежність функцій та завдань, що виконують люди.
3. Різниця у цілях. Можливість конфлікту збільшується в міру підвищення структурованості соціальної групи, оскільки її частини самі починають продукувати власні цілі, яким і приділяють більше уваги.
4. Різниця в уявленнях і цінностях.
5. Різниця у манерах поведінки, досвіді, рівні освіти.
6. Погані комунікації.
Підкреслимо, що існування одного або більше джерел конфлікту збільшує можливість виникнення конфліктної ситуації.
Окремо визначимо також ті умови, які сприяють розвитку конфлікту. До них можна віднести таке.
1. Періоди, швидко досягнутих успіхів. Коли справи йдуть на краще, то надії людей зростають і якщо це відбувається швидко, то їх домагання можуть переходити межу реальності. Виникненню конфлікту особливо сприяє період, коли після зросту темпи задовільнення потреб починають падати і навіть зупиняються.
2. Невизначеність в оцінці співвідношення сил. Коли існує невизначеність в оцінці співвідношення сил, то кожна із сторін, сприймаючи бажане за дійсність, вважає себе сильнішою.
3. Образливе порівняння. Зародженню конфлікту сприяє усвідомлення того, що інша сторона, яка не має великих заслуг, користується більшими привілеями.
4. Статусна невизначеність. Статусна невизначеність (або рангова нестійкість) виникає тоді, коли для оцінки заслуг або вкладу людей існує багато критеріїв і хтось має перед іншими перевагу за одним критерієм, але не має її за іншими.
5. Руйнування нормативного консенсусу. Загальні і довготривалі діючі правила поведінки (норми) визначають, з одного боку, які права мають сторони, а, з другого, подружжями – законність їх претензій. Якщо ж соціальні норми слабкі і мінливі, то сторони наражаються на конфлікт.
6. Мислення за типом “все або нічого”. Коли одній із сторін конфлікту вважається, що у випадку виграшу протилежної сторони вона програє, то її домагання успіху може змінитись на острах програшу, що автоматично підсилює конфлікт.
7. Спілкування між членами групи. Взаємодія між членами групи підсилює дію кожного з факторів, що викликають міжгрупові конфлікти.
8. Наявність індивідів, здатних стати лідерами. Ймовірність виникнення конфлікту зростає, якщо лідери груп відчувають соціальну депривацію і ладні організувати групу для боротьби.
В соціології існує два підходи щодо вияснення механізму соціального конфлікту: статичний і динамічний.
З точки зору статичного підходу механізм соціального конфлікту охоплює такі елементи як конфліктна ситуація, учасники конфлікту, об’єкт конфлікту.
КОНФЛІКТНА СИТУАЦІЯ. Якщо виходити з того, що конфлікт є стадією розвитку протиріччя, то конфліктна ситуація – це та стадія, яка безпосередньо передує конфлікту. Її характерні особливості полягають у тому, що вона дуже хитка, включає в себе багато різних обставин, часто-густо породжують у конфліктуючих сторін ті чи інші несумісні вимоги. За правило, в конфліктній ситуації задоволення інтересів однієї сторони перешкоджає задоволенню іншої.
УЧАСНИКИ КОНФЛІКТУ. У конфліктній ситуації розрізняють опонентів, тобто тих людей, що зацікавлені в об’єкті конфлікту, втягнуті групи і зацікавлені групи. Поява останніх, тобто втягнутих і зацікавлених, зумовлена двома причинами або їх сполученням: 1) вони здатні вплинути на результат конфлікту; 2) результат конфлікту торкається їхніх інтересів.
ОБ’ЄКТ КОНФЛІКТУ. Це той ресурс, на який саме і поширюються інтереси конфліктуючих сторін. Об’єкт конфлікту є неподільним, оскільки його сутність або виключає розподіл, або він представлений в рамках конфлікту як неподільний (одна чи обидві сторони відмовляються від розподілу). Зазначимо, що фізична неподільність об’єкта не є обов’язковою умовою конфлікту, оскільки нерідко допускає його використання обома сторонами, наприклад, по черзі.
З точки зору динамічного підходу механізм соціального конфлікту проходить зазвичай наступні стадії протікання конфлікту.
1. ПРИХОВАНА СТАДІЯ. На цій стадії суб’єкти конфлікту, перш ніж зважитись на відкриті дії, оцінюють свої можливості (матеріальні цінності, владу, інформацію, зв’язки тощо), вживають відповідні заходи щодо консолідації сил протиборчих сторін, пошуку прихильників та розширення їх кола. На цій стадії протиріччя ще не усвідомлюються всіма учасниками конфлікту. Крім того, ця стадія є періодом формування кожною із конфліктуючих сторін своєї стратегії і тактики подальших дій.
2. СТАДІЯ ФОРМУВАННЯ КОНФЛІКТУ. На цій стадії чітко усвідомлюються претензії сторін, що можуть бути висловлені у вигляді умов, оформляються групи, що беруть участь у конфлікті, та висуваються їх лідери. В цей період конфліктуючі сторони, за правило, приховують свої плани чи аргументи. Може використовуватись також провокація, яка спрямована на формування певної громадської думки, несприятливої для іншої сторони. Підкреслимо, що з часом конфлікт змінюється, оскільки відносини, які складаються на початку і наприкінці конфлікту, істотно різняться: різною мірою проявляється активність учасників конфлікту, можуть також виникати несподівані перебіги подій, які додатково спричиняють поглиблення і розростання конфлікту. Стадія формування триває доти, поки не з’являться перші та відчутні результати протиборства, які осмислюються, обмірковуються та аналізуються суб’єктами конфлікту. Зазначимо, що в цей період учасники конфлікту ще вагаються, тому прихильники відкритих дій прикладають чимало зусиль, аби переконати інших іти до кінця.

ПРИЧИНИ ТРУДОВИХ КОНФЛІКТІВ

РОЗПОДІЛ РЕСУРСІВ Всілякі ресурси організації завжди обмежені, тому їх розподіл є потенціальним джерелом конфлікту

ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ ЗАДАЧ В організації наслідки праці одних робітників часто залежать від праці інших, що може призводити до виникнення конфлікту

РІЗНИЦЯ У ЦІЛЯХ В глибоко спеціалізованій та розгалуженій організації цілі її підрозділів не можуть достеменно співпадати між собою, що може викликати конфлікт

РІЗНИЦЯ У ЦІННОСТЯХ Оскільки люди завжди керуються цінностями, які не можуть співпадати у різних індивідів або груп, остільки це може викликати конфлікт

РІЗНИЦЯ В ПОВЕДІНЦІ ТА ДОСВІДІ Різниця між робітниками у стажі, освіті, а також в особистісних рисах зменшують ступінь взаємопорозуміння між співробітниками

НЕЗАДОВІЛЬНІ КОМУНІКАЦІЇ Погана передача інформації призводить до неоднозначності в розумінні обов'язків та функцій, критеріїв результатів та якості праці
В практиці використовується декілька підходів до управління трудовими конфліктами, які можна поділити на дві категорії: структурні методи та міжособистісні стилі вирішення конфліктів (див. табл.).

СТРУКТУРНІ МЕТОДИ ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТІВ

ПОЯСНЕННЯ ВИМОГ ДО ПРАЦІ Чітко пояснюються параметри та терміни виконання завдань, систему повноважень та відповідальності, хто яку інформацію видає, отримує

КООРДИНАЦІЙНІ ТА ІНТЕГРАЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ Встановлення ієрархії повноважень з метою упорядкування взаємодії робітників, прийняття рішень та інформаційних потоків, побудова міжфункціональних підрозділів та т. ін.
ЗАГАЛЬНООРГАНІЗАЦІЙНІ КОМПЛЕКСНІ ЦІЛІ Формулювання загальних цілей, що виходять за межі функціональних цілей окремого робітника або підрозділу

СТРУКТУРА СИСТЕМИ ВИНАГОРОД Винагорода працівників, підрозділів за внесок у досягнення загальноорганізаційних цілей і відсутність заохочення неконструктивності

Логіку використання міжособистісних стилів вирішення трудових конфліктів можна зрозуміти, якщо взяти до уваги, що в конфлікті задіяні дві сторони, кожна з яких має два варіанти виходу з цієї ситуації: виграш або програш. Тобто загалом ми маємо для обох сторін чотири варіанти: 1) виграш першої сторони та програш другої; 2) виграш обох сторін; 3) програш першої сторони та виграш другої; 4) програш обох сторін. Звідси викликають такі міжособистісні стилі вирішення трудового конфлікту.
УХИЛЯННЯ – фізичне або психологічне ухиляння від конфлікту, оскільки сторони не зацікавлені в його результатах, бо програють і ті, й інші (варіант «програш – програш»).
ЗМ’ЯКШЕННЯ – зміна своєї позиції на користь іншої сторони, оскільки у разі конфлікту програш буде ще більше (варіант «програш – виграш»).
ПРИМУС – ставка робиться на те, що протилежна сторона буде змушена за всяких умов погодитись з вимогами першої сторони (варіант «виграш – програш).
КОМПРОМІС – пошук «золотої середини», відмова від деяких сторін своєї сторони в обмін на такі ж поступки з боку опонента (наслідки не прогнозовані).
ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ – аналіз головних причин конфлікту, спільний пошук обопільного рішення (варіант «виграш – виграш).

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Дайте порівняльну характеристику головних соціологічних теорій конфлікту.
2. Розкрийте зміст головних функцій конфлікту.
3. Проаналізуйте можливі причини конфлікту.
4. Розкрийте зміст загальних методів управління конфліктами.
5. Розкрийте зміст структурних методів управління конфліктами.
6. Розкрийте зміст міжособистісних методів управління конфліктами.

ТЕМА 10. ОСОБИСТІСТЬ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ ЗВ'ЯЗКІВ

10.1. Особистість: поняття, структура

Соціальне буття людини є складним і багатогранним, пов'язаним з усвідомленням, реалізацією соціальних потреб, цінностей, розвитком (деградацією) і використанням соціальних якостей на різних життєвих етапах, пізнанням світу і себе в ньому. Саме в соціальному вимірі людина реалізує себе як особистість. При вивченні особистості слід взяти до уваги те, що людина сама по собі являє систему зі складною структурою. Але соціологію найбільш цікавить суспільне виявлення природи людини як продукту суспільства, як надзвичайно пластичну істоту, здатну до значних соціальних адоптацій та генерацій.
Вивчаючи особу, слід розділити поняття “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”, які часто ототожнюються.
Людина – найбільш узагальнене поняття, яке характеризує принципову різницю (біологічну) між людиною та твариною.
Індивід розуміється як окрема конкретна людина, як одиничний представник людського роду. Він є основою формування особистості. Тобто особистість є результатом розвитку індивіда, найбільш повним втіленням його людських властивостей.
Індивідуальність – це успадковані й набуті, особливі й специфічні якості (природні, фізіологічні, психологічні, соціальні і т.п.), які відрізняють одну людину від інших.
Поняття особистість – різноманітне. Воно характеризує “надприродну”, соціальну властивість людини. З одного боку, цим визначається конкретний індивід як суб'єкт діяльності, з іншого – розуміється соціальна властивість індивіда як сукупність соціальних рис, характеристик, які інтегрувалися в процесі суспільної взаємодії.
Особистість – усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.
Соціологію цікавлять фактори соціальної поведінки особистості. До них, перш за все, належать: потреби, інтереси, цінності. Люди у своїй життєдіяльності прагнуть забезпечити умови, засоби існування, реалізацію потреб, інтересів, цінностей.
Коли нам чогось не вистачає, ми відчуваємо потребу в чомусь, але водночас перебуваємо у залежності від цього чогось. Саме тому вважається, що потреба – стан живої істоти, який виражає його залежність від того, що і становить умову його існування. Задоволення потреби – процес повернення організму в стан рівноваги.
Потреби – це ті форми взаємодії людини зі світом (духовні чи матеріальні), необхідність яких обумовлена особливостями відтворення і розвитку її біологічної, психологічної, соціальної визначеності, і які тою чи іншою мірою відчуваються, усвідомлюються людиною.
Потреби демонструють протиріччя між необхідним і наявним. Це – рухома сила людської активності, причина багатьох наших дій. Першим, хто розглянув структуру потреб, виявив їх роль та значення, був американський психолог А. Маслоу. Послідовність і задоволення потреб та їх ієрархію можна відтворити в такій схемі: на самому нижчому (першому) знаходяться фізіологічні (природні) потреби, далі (на другому рівні) йдуть потреби безпеки життя, третій рівень складають соціальні потреби (колективність, приналежність, спілкування), на четвертому рівні знаходяться потреби престижу і, нарешті, п'ятий рівень складають потреби, пов'язані з  самореалізацією особистості.
Кожна група потреб по-своєму виявляється у людини, з різною силою та інтенсивністю. Якщо природні потреби (нижчі) притаманні всім людям у рівній мірі, то вищі (штучні) – в неоднаковій. У цілому, вищі потреби сильніше диференціюють людей, розрізняють одного від іншого, ніж нижчі, природні. Де починаються вищі потреби, там, починається формування особистості. В результаті виникає двоспрямований процес: потреби керують людиною, а вона формує їх зміст. Чим вищі запити особи, тим складніший процес формування потреб.
Наступний елемент, що виявляє сутність природи особистості, є інтерес.
Інтерес – це усвідомлення потреб особистості.
Це спрямованість дій індивіда залежно від можливості задоволення тієї чи іншої потреби, одна із рушійних сил поведінки та діяльності особи.  Соціологія виділяє, а також застосовує кілька типів інтересів особистості:
– інтерес-ставлення (тобто усна заява індивіда про інтерес до того або іншого об'єкта);
– інтерес-дія (як практичний вияв інтересу шляхом участі людини у певному виді діяльності);
– інтерес-установка (сформоване при довготривалій дії спрямоване ставлення);
– інтерес-орієнтація (виділення одного інтересу як головного із ряду інших).
Потреби й інтереси є основою ціннісного ставлення особистості до навколишнього світу, регуляторами її соціальної поведінки. Узгодження соціальної поведінки особистості із соціальними нормами груп, спільнот, суспільства відбувається завдяки цінностям.
Цінність – суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних ознак.
Індивід оцінює явища крізь призму існуючих у суспільстві ціннісних критеріїв, уявлень про справедливе, прекрасне, корисне тощо. Сукупність індивідуальних і загальних, особистих, групових цінностей формує систему ціннісних орієнтацій особистості, якими вона керується у житті.
Ми характеризуємо людину як особистість, залежно від того, на які цінності вона зорієнтована і чи збігаються вони із суспільно-визнаними. Але цінності відображають не просто дефіцит, потребу людини в чомусь, але і процес соціального порівняння. У процесі суспільного життя люди порівнюють себе з іншими. Все це виражає прагнення до самореалізації та самоствердження. Система цінностей виступає як механізм, і як результат соціального порівняння, способу упорядкування елементів культури.
Ми живемо у стратифікованому суспільстві, тобто у суспільстві, де має місце соціальна нерівність. Окремі члени суспільства і соціальні групи різняться між собою за рівнем багатства й доходів, обсягом владних повноважень і доступом до політичної влади, за рівнем освіченості й престижністю професії, і завдяки цьому – вони займають неоднакове місце у соціальній ієрархії.
Соціальний статус – це становище індивіда (або групи людей) у системі соціальних зв'язків і відносин, що обумовлюються її приналежністю до певної соціальної спільноти та визначає сукупність її прав та обов'язків.
Статус людини формується різноманітними ознаками, серед яких є ті, які успадковуються – стать, етнічна приналежність, соціальне походження, а також ті, які людина здобуває завдяки власним зусиллям – освіта, професія, доходи тощо. Відповідно до цього розрізняють статус аскриптивний (приписаний) і статус здобутий.
Якщо соціальний статус визначає місце індивіда в суспільстві, то особистий –  його позицію в середовищі безпосередньо до оточуючих.