На думку Т.Гоббса, “природний” стан людей – “війна всіх проти всіх”, суперництво індивідів у боротьбі за існування. Як наслідок – страх одних людей перед іншими, що змушує їх створити громадянське суспільство, яке ґрунтується на договірній основі, юридичних нормах, визнаних усіма. У результаті суспільного договору припиняється війна всіх проти всіх: громадяни добровільно обмежують свою особисту свободу, отримуючи взамін надійний захист.
Останній етап першого періоду розвитку соціологічних ідей (XVIII століття) примітний розробками таких мислителів епохи Просвітництва як Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, А.Фергюсон і К.А. Сен-Сімон.
Монтеск’є Ш. (1689-1775) у роботі “Про дух законів”, дослідивши різні форми правління в суспільстві, визначив, що воля індивідів у ньому залежить від рівноваги сил між різними соціальними групами чи установами. Відштовхуючись від цієї ідеї, він розробив принцип розподілу влади. Природними законами суспільства Монтеск’є вважав “мир”, “прагнення людини добувати собі їжу”, “прохання однієї людини до іншої”, “бажання людини жити в суспільстві”.
Руссо Ж.-Ж. (1712-1778) – розвивав ідею формування суспільства рівноправних і моральних людей, які б за допомогою позакласових народних зборів колективно визначали закони, що виражають волю кожного індивіда. Згідно з Руссо, за своїми природними даними люди споконвіку нерівні між собою. Пізніше, з появою приватної власності, це перетворюється на економічну й політичну нерівність. Небезпека зіткнення між власниками і незаможними формує потребу в громадянському мирі, що забезпечується укладенням суспільного договору. Суттєво, що в основі цього договору лежить невідчужуваність свободи особистості й “народного суверенітету”.
Фергюсон А. (1723-1816) – висловлював близьку для майбутніх поколінь соціологів ідею про виникнення цивілізованого (громадянського) суспільства з таких попередніх станів як “дикість” й “варварство”. Суттєво, що дикість за Фергюсоном не означає приватної власності, що з’являється тільки в період варварства, породжуючи егоїстичну гонитву за наживою. Згодом це перетворюється на проблему соціального порядку й відчужувальний вплив капіталістичного поділу праці.
Сен-Сімон К.А. (1760-1825) – вказав на необхідність створення нової науки про людину, названої ним “соціальною фізіологією” або “соціальною фізикою”, що, спираючись на всі інші науки, орієнтувалася б на факти й точні методи дослідження. За Сен-Сімоном, історія суспільства – це історія прогресу людського розуму, що проходить три стадії. Перша – теологічна, для якої характерні релігійні уявлення; друга – метафізична, при якій панують абстрактні філософські ідеї; третя – позитивна, коли виникає вже власне наука про суспільство, за допомогою якої воно управляється.
Усі ці різноманітні соціальні теорії, що належать передісторії соціології, відіграли помітну роль у подальшому розвитку науки, вплинувши на формування не тільки класичних, але й сучасних поглядів на закономірності становлення й розвитку суспільства.

2.2. Класична соціологія

У другій третині XIX століття соціологія вже перетворюється на окрему науку, що обумовлено такими теоретичними чинниками:
– ідеєю про те, що існування суспільства має певну логіку, виявити яку можна тільки за допомогою наукового дослідження;
– сформованою ідеєю історизму, що викликала прагнення збагнути зміст й спрямованість історичного процесу.
Незабаром у соціології визначилися такі напрямки:
ГЕОГРАФІЧНИЙ НАПРЯМОК – перша наукова школа в соціології, що розглядає географічне положення й природні умови існування суспільства як визначальні чинники розвитку суспільного життя;
СОЦІАЛ-ДАРВІНІЗМ – напрямок у соціології, що, вбачаючи в теорії Ч.Дарвіна універсальну модель еволюційного прогресу, пояснював еволюцію суспільного життя біологічними законами природного відбору й боротьби за існування;
ПСИХОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМОК – ряд соціологічних концепцій, що прагнули зрозуміти суспільство з позицій мотивації поведінки людей.
Так, наприклад, деякі представники цього напрямку первинними соціальними чинниками вважали бажання індивідів (голод, спрагу, статеві потреби), інші – “свідомість роду”, що обумовлює взаємодію індивідів, треті шукали підґрунтя суспільства в інстинктах й емоціях, четверті – у груповій психології та ін.
Провідними представниками класичної соціології, що визначили її розвиток не тільки в XIX столітті, але й протягом усього XX століття, є О.Конт, К.Маркс, Г.Спенсер, Е.Дюркгейм і М.Вебер.
Конт О. (1798-1857) – автор терміну “соціологія” і самої ідеї про необхідність створення цієї галузі знання. Конт прагнув виробити раціональний підхід до вивчення суспільства, основу якого становили б спостереження й експеримент, історичний метод. Такий підхід дістав назву позитивізму і мав забезпечити, на думку О.Конта, практичну основу для нового, стійкого суспільного порядку. Позитивістська соціологія Конта складається із двох взаємозалежних частин – соціальної статики й соціальної динаміки. Соціальна статика вивчає структуру суспільства, функції його основних інститутів, а соціальна динаміка – процеси соціальних змін, закони розвитку соціальних систем. Суспільство – складна система відносин, цілісний організм, про окремі структурні елементи якого можна судити тільки в співвідношенні із цілим. Дві ідеї Конта окреслюються у подальшому розвитку соціології: перша – застосування наукових методів для вивчення суспільства; друга – практичне використання науки для здійснення соціальних реформ.
Маркс К. (1818-1883) – німецький економіст, філософ, соціолог і суспільний діяч. Його загальна теорія суспільства має такий вигляд: фундамент суспільства – це економічні (виробничі) відносини, які в остаточному підсумку і визначають формування й розвиток як соціальних структур, так й ідей, що циркулюють у суспільстві. Основними елементами соціальної структури є класи – групи людей з однаковим ставленням до засобів виробництва, а відтак – з однаковими інтересами. Ці інтереси визначають поведінку класів і тим самим хід історії. Тому, за Марксом, вивчаючи класи й взаємини між ними, ми пізнаємо не тільки суспільство, але й напрямок його розвитку.
Спенсер Г. (1820-1903) – англійський філософ і соціолог-позитивіст, основоположник органічної школи в соціології. Він вважав, що вчення Ч.Дарвіна може бути застосовано до всіх аспектів розвитку Всесвіту, включно історію людського суспільства. Спенсер вважав, що подібно до біологічних організмів, суспільство розвивається від порівняно простого стану, де всі частини взаємозамінні, у напрямку складної структури із зовсім несхожими між собою елементами. Всі частини мають функціонувати на благо цілого, такий взаємозв'язок є основою соціальної інтеграції.
За Спенсером, “природний відбір” відбувається й у людському суспільстві, сприяючи виживанню найбільш пристосованих (“соціальний дарвінізм”). Для людства, на його думку, корисно позбутися непристосованих індивідів, що, при невтручанні права в соціальний процес, призведе до природної й стійкої рівноваги інтересів.
Дюркгейм Е. (1858-1917) – один із засновників класичної соціології. Розглядаючи соціологію як самостійну науку, стверджував, що її предметом є соціальний факт, головною особливістю якого є незалежне від індивіда існування й здатність здійснювати на нього тиск. До таких фактів, на його думку, належать щільність населення, частота контактів між людьми, наявність шляхів сполучення, характер поселень та ін., а також колективна свідомість, наприклад, релігія, право, мораль та ін. Відстоював ідею суспільної солідарності, що ґрунтується на поділі праці й обміні продуктами діяльності.
Найважливішими роботами Е.Дюркгейма є: “Поділ праці в суспільстві” (1893), “Правила соціологічного методу” (1895), “Самогубство” (1897), “Первинні форми релігійного життя” (1912).
Вебер М. (1864-1920) – видатний німецький соціолог, економіст, історик, соціальний філософ, соціологічні ідеї якого вплинули на розвиток соціологічної думки ХХ століття. Розробляв методологію пізнання суспільства, вважаючи при цьому, що при його вивченні виникають теоретичні узагальнення – “ідеальні типи”, які хоча й не в змозі охопити всю складність соціальної дійсності, все-таки є логічними еталонами, порівнюючи з якими емпіричні явища, можна краще зрозуміти причинну обумовленість, тенденції й закономірності їхнього розвитку. Розробку соціологічних проблем і категорій здійснював у руслі масштабних досліджень у галузі історії, господарства, права, релігії, культури. Предмет досліджень визначав як “розуміючу соціологію”, тобто як таке вивчення соціальної дійсності людини, що передбачає розуміння суті цієї дійсності й причинне пояснення. Для цього він ввів у соціологічну теорію поняття “соціальної дії”.
Суттю соціальної дії, вважав Вебер, є те, що воно, на відміну від інших проявів життєдіяльності людини, свідомо співвіднесено з діями інших людей і спрямоване на них.
Методи розуміючої соціології Вебер використав, наприклад, для вивчення соціальної стратифікації суспільства та її зв'язків з релігійними течіями. Так, капіталізм Вебер розглядав як тип економічної поведінки, характер якої формується за певних умов. Тому європейський капіталізм, за Вебером, це раціональна економічна поведінка, що виникла під впливом протестантських аскетичних цінностей, які поступово раціоналізували економіку, а потім і європейську політику, право, культуру.
У цілому, Вебер, як і К.Маркс, вважав, що економічні інтереси є головною, часто вирішальною, рушійною силою людської діяльності, заперечуючи при цьому, щоправда, марксистське положення про антагонізм основних класів буржуазного суспільства.

2.3. Сучасний етап розвитку соціології

Сучасна соціологія досліджує суспільство на двох рівнях: макро- і мікрорівні.
Макросоціологія досліджує більші соціальні об'єкти – суспільство в цілому, складові його частини (системи, підсистеми, сфери), масштабні соціальні явища, процеси, інститути, поведінку великих мас людей.
Мікросоціологія вивчає так звані мікрооб’єкти – міжособистісні взаємодії й відносини, комунікативні зв'язки в малих групах, поведінку індивідів, окремі “мікро масштабні” соціальні процеси та явища.
Серед усіх теорій обох рівнів найбільш визнаними є нижчезазначені.

Макросоціологічні теорії:

Структурний функціоналізм. У рамках цього підходу суспільство розглядається як соціальна система, що існує завдяки тому, що елементи її соціальної структури узгоджено виконують певні функції для підтримки цілісності соціальної системи. Найбільш повно основи цього підходу викладено в роботах американського соціолога Толкотта Парсонса (1902-1979). За Парсонсом, соціальні системи зіштовхуються із чотирма найважливішими проблемами. По-перше, вони мають забезпечити одержання ресурсів з навколишнього середовища та їх розподіл усередині системи. По-друге, соціальна система має бути здатна мобілізувати ресурси для досягнення певних цілей, попередньо встановлюючи пріоритет між ними. По-третє, відносини усередині системи повинні координуватися й регулюватися а, отже, мати налагоджений механізм “інтеграції”. По-четверте, повинні існувати шляхи вироблення такої мотивації індивідів, що входять у соціальну систему, яка забезпечила б відповідність їхньої діяльності цілям системи. З огляду на це, соціологія, за Парсонсом, має вивчати структуру суспільства, що у свою чергу повинна розглядатися в аспекті її функціональних наслідків для рішення названих проблем.
Розвитком структурного функціоналізму є теорія соціальних змін. Прихильники цього напрямку (наприклад, американський соціолог Р.Мертон) доповнили структурно-функціональну концепцію поняттям “дисфункція”, що дозволило створити причинно-наслідкову модель аналізу суспільних систем.

Потебня О. (1835-1891) – видатний лінгвіст світового рівня. Один із засновників психологічного напрямку в мовознавстві, у контексті якого досліджував соціологічну проблематику. Вказав на численні соціокультурні явища, де мова є найважливішим чинником їхнього існування як за змістом, так і за формою. Підкреслюючи, що “неодмінною умовою існування народу є єдність мови”, Потебня показував, як багато в чому завдяки цьому між членами етносу складається спільність уявлень, вірувань, особливості мислення, форми духовного життя й культури в цілому. І вже на основі цього виникає “дух народу” – його ментальність, культура, спосіб життя та ін.
Старосольський В. (1878-1942) – юрист і соціолог. Займаючись етносоціологією, вважав, що нація утворюється стихійною ірраціональною волею, інстинктом, почуттям приналежності, психічною настроєністю індивідів, тому основною характеристикою нації є національна самосвідомість, а вже потім територія, мова, культура.
Туган-Барановський М. (1865-1919) – відомий економіст, теоретик кооперативного руху, соціолог. Критикуючи марксизм, вважав, що не суспільне виробництво визначає життя суспільства, а господарство як сукупність дій, спрямованих на створення матеріальних умов для задоволення людських потреб. Він вважав, що історичний прогрес виявляється в зменшенні господарського моменту й збільшенні ваги вищих (духовних) видів соціальної діяльності, що існують незалежно від господарства. Велику увагу приділяв проблемі класів – суспільних груп, які перебувають в однаковому економічному становищі щодо процесу присвоєння доданого продукту і тому мають спільні економічні інтереси.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ:

1. На які періоди поділяється становлення наукової соціології?
2. Вкажіть спільне і відмінне в поглядах Платона й Аристотеля на суспільство.
3. Розкрийте зміст основної соціологічної ідеї Т.Гоббса.
4. Розкрийте зміст основної соціологічної ідеї Ш.Монтеск'є і вкажіть, який вплив вона здійснила на сучасну політичну практику.
5. Які теоретичні передумови виникнення наукової соціології?
6. Що являє собою “географічна школа” у соціології?
7. Розкрийте зміст соціал-дарвіністського напрямку в соціології.
8. Розкрийте зміст “психологічної школи” у соціології.
9. Соціологічна теорія К.Маркса та її зміст.
10. Е.Дюркгейм і його внесок у соціологію.
11. М.Вебер і його соціологічні ідеї.
12. Які сучасні макросоціологічні теорії ви знаєте?
13. Які сучасні мікросоціологічні теорії ви знаєте?
14. Розкрийте зміст теорії структурного функціоналізму в соціології.
ТЕМА 3. СУСПІЛЬСТВО

3.1. Визначення суспільства та його соціологічного змісту

У побуті суспільство визначається як сукупність людей, що об’єднані конкретними інтересами, потребами або взаємними симпатіями, чи певним видом діяльності. Але в соціології поняття суспільство має більш ширший і універсальний зміст. Недаремно побудова загальної теорії суспільства постійно супроводжується формуванням різних концептуальних засад навіть до визначення суспільства.
Так, наприклад, так звані “атомістичні” теорії визначають суспільство як сукупність діючих особистостей або відношень між ними. В сучасній соціології ці концепції більш відомі як “мережеві” теорії. Головний акцент тут робиться на діючих індивідах, що сприймають суспільно визначені рішення ізольовано один від одного.
В теоріях “соціальних груп” суспільство інтерпретується як сукупність різних перетинаючих одна одну груп людей, а ті, в свою чергу, є різновидами якоїсь однієї домінуючої групи. В порівнянні з “мережевими” концепціями, де в визначенні суспільства суттєвим компонентом є тип відносин, у “групових” теоріях таким компонентом визнаються людські спільноти.
Існують також дефініції суспільства за якими воно є системою соціаль-них інститутів і організацій. Суспільство тут – велика сукупність людей, спільно здійснюючих своє життя в межах мережі соціальних інститутів та організацій. За цими концепціями саме ці останні гарантують стійкість відношень між людьми, встановлюючи сталу структуру всіляких форм колективного життя. Визначення в цьому сенсі звуться “інституціональними”, оскільки саме в існуванні соціальних інститутів вони вбачають характерні риси суспільства.
Якщо узагальнити усі концепції, то суспільство можна визначити наступним чином: суспільство – це, підтримуван міццю звичаїв, традицій, законів, соціальних інститутів і таке інше, історично сформована і відносно стійка система засобів і форм  взаємодій індивідів та їх груп, в якій визначається всебічна взаємозалежність людей. 
У наведеному визначенні дуже важливо звернути увагу на те, що суспільство розглядається як дуже складна ієрархія соціальних систем, що якісно розрізнюються між собою і з яких утворюється цілісна суперсистема. З цього боку головна задача соціології взагалі полягає у вивченні суспільства саме як системи, а отже і її структури, функцій, підсистем та елементів.
Суттєво, що як велика соціальна (соцієтальна) система, суспільство складається з безлічі індивідів, їхніх соціальних зв’язків, взаємодій і відносин, які інтегруючись між собою утворюють особливу єдність, а ні в якому разі не просту суму елементів. Тобто суспільство є якісно визначеною самостійною субстанцією, де суспільні зв’язки і відносини носять надіндивідуальний, надособистісний характер. А це означає, що  вони завжди первинні за відношеням до індивідів. З цього випливає, що людина, народжуючись, вже застає сформовану структуру зв’язків і відносин у суспільстві, в яку вона і включається в процесі своєї соціалізації.
Оскільки ми розглядаємо суспільство як систему, то буде доречно нагадати основні характеристики систем.
Система – це сукупність двох або більшої кількості елементів, що задовольняють наступним вимогам:
1. Поведінка кожного елемента впливає на поведінку цілого.
2. Поведінка елементів та їх вплив на ціле взаємозалежні.
3. Якщо існують підгрупи елементів, то кожна з них впливає на поведінку цілого і ні одна з них не здійснює цей вплив незалежно.
Отже, система – це така цілісність, яку не можна розділити на незалежні частини. Звідси визначаються дві найважливіших властивості системи: частини системи мають якості, що втрачаються, якщо їх відокремити від системи; кожна система має такі суттєві якості, які відсутні у її частин. Тобто, суттєві властивості системи визначаються не діями окремих її частин, навіть якщо вони й найважливіші, а взаємодією між цими частинами. А отже, якщо система розчленовується, то як наслідок вона втрачає свої суттєві властивості.
Всі розглянуті властивості системи в повній мірі виявляються і в процесі функціонування суспільства.
Знову повертаючись до проблеми визначення суспільства додамо, що соціологія широко користується також так званою ролевою концепцією. З цього боку суспільство розглядається як найбільш загальна і складна природно-історична соціальна (чи соцієтальна) система, елементами якої є ЛЮДИ, соціальна діяльність, зв’язки і відносини яких обумовлюються:
1. СОЦІАЛЬНИМ ПОЛОЖЕННЯМ (статусом), що вони займають.
2. СОЦІАЛЬНИМИ ФУНКЦІЯМИ (ролями), що вони виконують.
3. СОЦІАЛЬНИМИ НОРМАМИ і ЦІННОСТЯМИ, прийнятими в даній соціальній системі, а отже на які орієнтуються люди в своїй діяльності.
4. ІНДИВІДУАЛЬНИМИ ЯКОСТЯМИ (мотивами, інтересами, ціннісними орієнтаціями та таке інше), які обумовлюють їх діяльність.
Стверджуючи, що суспільство існує тільки завдяки діючим людям, не можна оминути визначення поняття “дія”, точніше “соціальна дія”. Це важливо ще й тому, що мова йде про форму або спосіб вирішення соціальних проблем і суперечностей, основою яких є протистояння інтересів основних соціальних сил даного суспільства. Останнє означає, що лише через соціальну дію і завдяки їй здійснюється суспільний розвиток.
Соціальна дія може розглядатися як в широкому так і в вузькому значенні. В широкому розумінні – СОЦІАЛЬНА ДІЯ – це будь-яка акція, вчинена соціальним суб’єктом з метою забезпечення своїх інтересів та потреб у даній соціокультурній ситуації. Згідно з вузьким тлумаченням соціальної дії – це поведінка діючого суб’єкта, орієнтована на інших суб’єктів і взаємодію з ними.
Характеризуючи соціальну дію зазначимо також, що це дуже складний процес, у якому виділяються різноманітні аспекти і фази: суб’єкти, що діють, власне сама дія, її джерела, орієнтація, умови і результати. Підкреслимо особливо, що велике значення для формування змісту соціальної дії має ціннісно-нормативна структура суспільства, що є регулятивним комплексом, який скеровує та координує її орієнтацію та перебіг у конкретних умовах.
Звернемо увагу також і на те, що соціальні дії розрізняються за мірою впливу на відтворення і розвиток суспільних відносин (репродуктивні, креативні, деструктивні): залежно від типу проблем, що розв’язуються (політичні, економічні, екологічні та ін.); за типом суб’єктів, що діють (масові, колективні, індивідуальні); за способом здійснення (реформаторські, революційні); за ступенем раціональності (афективні, традиційні, раціональні); за типом орієнтації (інструментальні, комунікативні); за ступенем мотивування (глибоко мотивовані, свідомо сплановані) тощо.
Ще однією важливою характеристикою суспільства є наявність у нього ВЛАСТИВОСТІ ДО САМОВІДТВОРЕННЯ, яка здійснюються за допомогою системи різних функцій. Ці функції є, в першу чергу, наслідком розподілу суспільної праці і доповнюючи одна одну саме і визначають суспільство як особливий соціальний організм. При цьому суттєво зазначити, що диференціація суспільних функцій супроводжується створенням різних безособистісних структур (економічних, соціальних, політичних, культурних та інших інститутів і організацій) як матеріальних носіїв цих функцій. Саме ці структури і заповнюються людьми, що володіють визначеними якостями (соціальними, психологічними, професійними та т. і.), необхідними для виконання тих чи інших функцій. Тут треба додати, що люди, коли вони виконують суспільні функції, роблять це не ізольовано, а тільки взаємодіючи прямо чи опосередковано один з одним. Внаслідок цього в межах безособистісних соціальних структур складаються також структури міжособистісних відносин, за допомогою яких і виконуються функції безособистісних структур.
Як було зазначено вище, властивість суспільства до самовідтворення реалізується за наявністю особливих безособистісних структур, найважливішими з яких є:
ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА, що виконує функцію виробництва, обміну і розподілу матеріальних благ;
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА, що виконує функцію соціалізації індивідів, тобто їх перетворення на суб’єктів суспільного життя;
ПОЛІТИЧНА СТРУКТУРА, що виконує функцію соціального управління і соціального контролю;
ІДЕОЛОГІЧНА або ДУХОВНА СТРУКТУРА, що виконує функцію виробництва духовних цінностей.
Усі ці структури суспільства утворюють ієрархічну залежність, у якій економічна система є визначальною, а соціальна, політична та духовна – похідними від неї. Особливістю цієї залежності є те, що вона має діалектичний характер. Це означає, шо базове значення економіки до інших сфер суспільного життя не є безумовним. Тобто, за певних умовах визначальні і похідні структури міняються місцями і тоді, наприклад, ідеологічні або інші структури впливають на процеси, що відбуваються на рівні структур економічних, визначаючи при цьому їх кінцеву ефективність.
Взагалі, треба підкреслити, що з системного боку суспільство побудовано таким чином, що більш загальні соціальні системи завжди включають до своїх структур як свої похідні нескінченну безліч менш загальних систем, які, в свою чергу, мають зворотний вплив на функціонування базових систем.
Окремо зазначимо, що в процесі функціонування соціальної системи завжди має місце (за всілякими причинами об’єктивного і суб’єктивного характеру) “підміна” функцій, коли суб’єкти соціальних відносин починають виконувати невластиві їм функції. Внаслідок цього порушується баланс у функціонуванні як структурних, так і особистісних елементів соціальної системи, а отже її поведінка стає дисфункціональною, що призводить до деформації системи та її дестабілізації. Єдиним виходом із цієї ситуації є реформування як структурних, так і особистісних елементів соціальної системи, що, в свою чергу, забезпечує її перехід до нового якісного стану.

3.2. Базові компоненти суспільства

Стисло розглянемо базові компоненти суспільства, до яких належать особистості, соціальні групи (соціальні спільноти), соціальні організації, соціальні інститути та соціальні зв’язки, що утворюються між ними та в них.     Зазначимо, що особливості інтегрованості усіх цих компонентів обумовлюють таку характеристику суспільства як “СОЦІАЛЬНЕ ЖИТТЯ”. Соціальне життя – це сукупність багатоманітних видів та форм спільної діяльності людей, спрямованої на забезпечення умов та засобів їх існування, на реалізацію їх потреб, інтересів, цінностей. В свою чергу діяльність, що забезпечує соціальне життя, можлива тільки в разі наявності широкого кола так званих СОЦІАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ. Ці зв’язки, виникаючи під час виконання різних соціальних дій, своїм підсумком мають базові компоненти суспільства, функціонування яких і забезпечує цілісність соціальної системи. Різномаїття згаданих зв’язків має наступний вигляд:
1. зв’язки, що виникають на рівні взаємодіючих між собою окремих людей, кожна з яких є носієм індивідуальних якостей, наслідком чого є психологічні відносини;
2. зв’язки, що хоча й виникають на рівні взаємодіючих особистостей, але мають своїм наслідком становлення соціальних відносин і утворення соціальних груп;
3. зв’язки, що виникають на рівні взаємодіючих груп і в основі яких лежать ті чи інші загальні обставини (життя міста, села, підприємства та т. і.);
4. зв’язки, які виникають між соціальними позиціями (статусами), що займають діючі особистості, та між ролями, що виконують ці особистості на основі своїх соціальних позицій;
5. зв’язки між нормами та цінностями, що визначають характер і зміст діяльності усіх елементів суспільства.
У першому випадку ми розглядаємо суспільство з боку такого його базового компонента як особистість; в другому – з боку соціальних груп; в третьому – з боку соціальної спільності; в четвертому – з боку соціальної організації; в п’ятому – з боку соціального інституту.

3.4. Проблема визначення головних рис розвитку суспільства

Взагалі соціологія виникла як спроба усвідомлення тих величезних змін у суспільстві ХІХ сторіччя, що були викликані процесами індустріалізації, урбанізації, становленням капіталізму та руйнуванням традиційного, аграрного укладу життя. В зв’язку з цим головним у соціології було, є і буде питання розвитку суспільства, напрямів та механізмів цього розвитку.
Першою в часі спробою відповісти на це питання була так звана  “ТЕОРІЯ ЦИКЛІВ”, за якою розвиток суспільства періодично вичерпує свій потенціал і на якийсь час усе повертається до вихідної точки процесу. Це уявлення виникло ще в стародавні часи. Наприклад, вже Арістотель стверджував: “Те, що вже було, те ще буде; і те, що було зроблено, ще буде зроблено; і нема нічого нового під сонцем”. Ще раніше, у Геродота була наведена повна схема циклів політичної історії суспільства, за якою монархія змінюється на тиранію, потім з’являється олігархія, котру змінює демократія, потім наступає час охлократії, за котрою знову приходить монархія і далі по тому ж колу.
Вже в епоху Просвітництва італьянець Д.Віко, який чи не найперший припустив можливість наукового вивчення суспільства та його історії, стверджував, що історична регулярність в існуванні суспільства має вигляд висхідної спіралі. Тобто, цикли повторюються, але кожен раз на вищих рівнях спіралі з деякою модифікацією. Виглядає це наступним чином: спершу ми маємо анархію та дикість, потім порядок та цивілізацію, що супроводжується царюванням розуму, і, нарешті, знову повернення до варварства.
Ближче до наших днів парадигма циклів для пояснення функціонування суспільства стає досить популярною. Найбільш відомими в цьому сенсі є теорії росіянина Н.Данилевського, німця О.Шпенглера та анлійця А.Тойнбі.
Так Данилевський поділяв історію суспільства на так звані “історико-культурні типи” або цивілізації, що народжуються, досягають фази розквіту і, коли вичерпують свій потенціал, розпадаються. Він піддав критиці погляди європейських соціологів, що конструювали лінійний вектор розвитку суспільства і вбачали в Заході кульмінацію цього розвитку. За Данилевським в історії суспільства існувало багато цивілізацій, серед яких не було і ніколи не буде кращих або більш досконалих. І західна цивілізація з цього боку така ж сама як і інші і викремлювати тут щось особливе нема підстав.
Майже такої ж концепції дотримувався і О.Шпенглер, який, оцінюючи стан європейської культури (він ототожнював поняття культури та цивілізації), зробив висновок, що вона вже ввійшла в стадію власного розкладу і її чекають погані часи. Суттєво, що цей мислитель взагалі не вбачав ніяких причин як виникнення тих чи інших культур, так і цілей, до яких вони прагнуть.
Найбільш грунтовно ідею життєвих циклів цивілізацій сформулював А.Тойнбі, за яким останні виникають завдяки сполученню двох факторів: наявності творчої меншості та оточуючим умовам, які не дуже сприятливі, але й не дуже несприятливі. Такі умови кидають суспільству виклик, проти якого творча меншість знаходить відповідь. Потім виникає новий виклик, на який формується нова ж таки відповідь. Суттєво, що на початку циклу життя цивілізації відповіді більш ефективні, бо люди прикладають до цього чималих зусиль. Але потім творчий потенціал меншості вичерпується, що призводить до розкладу цивілізації, яка поступово зникає.
Наведені приклади циклічних схем функціонування суспільства відносяться більш до соціальної філософії, але цю ідею широко використовують і власне соціологи. Так, наприклад, італьянець В.Парето розглядав суспільство як соціальну систему, що проходить нескінчену низку фаз рівноваги, дестабілізації і знову рівноваги. Такі фази характерні як для суспільства в цілому, так і для його сегментів – політиці, економіки та ідеології. Суттєво, що первинними носіями цих фаз за Парето є суспільні еліти, які спершу підіймаються на вершину суспільства, а потім падають з неї, поступаючись місцем іншим елітам. Свій погляд цей соціолог влучно сформулював у виразі, що “історія – це могила аристократії”.
Видатний соціолог П.Сорокін теж пов’язував існування суспільства з циклами, які йшли в наступній послідовності: період умоглядності, впродовж якого панує духовність (служіння Господу, дао, Брахмі та т.ін.) змінюється періодом чуттєвої культури, коли потреби та мета людей мають матеріальний характер. Між цими двома циклами знаходиться ще проміжковий цикл, в якому умоглядність та чуттєвість урівноважують одна одну. Так за Сорокіним європейська цивілізація знаходиться сьогодні в кінці чуттєвого циклу, коли вона досягла найвищого рівня насичення, що необхідно викликає обвальне падіння культури і різке збільшення соціальної патології.
Іншою спробою відповіді на питанння розвитку суспільства був СОЦІОЛОГІЧНИЙ ЕВОЛЮЦІОНІЗМ, який набув дуже великої популярності, особливо в останні два сторіччя. Хоча взагалі ідея еволюції суспільства в зазначеному напрямі належить іудеохристиянській традиції, за якою історія людства має телеологічний характер (від грец. телєос – результат, завершення, ціль та логос – слово, вчення).
В Новітні часи першим еволюційний підхід виказав О.Конт, який припускав, що рушійною силою розвитку суспільства є постійне і нескінченне зростання кількості та якості знань, а це, в свою чергу, визначає такий же постійний розвиток інших аспектів соціального життя – економічного, політичного, культурного, військового та т.ін.
Наступник Конта Г.Спенсер теж стверджував, що суспільство еволюціонує в напрямку від простого до складного, за рахунок чого з’являється розгалужена система соціальних ролей, суспільних функцій, форм власності, посилюється нерівність і т.п.
Американський антрополог Л.Морган, притримуючись ідеї еволюції суспільства, припускав, що головну роль в цьому відіграє технологія та пов’язані з цим винаходи і відкриття. Саме тому в історії людства, вважав Морган, виділяються три фази: дикість, коли люди використовували найпростіші знаряддя праці; варварство, коли людина стала користуватися залізними знаряддями праці та відбулась децентралізація політичної влади; цивілізація, коли виникли фонетичний алфавіт та тотожня йому письменність.
Французький класик соціології Е.Дюркгейм еволюцію суспільства пов’язував з поглибленням поділу праці, що, в свою чергу впливає на демографію населення, посилюючи інтенсивність контактів та складність соціальних зв’язків.
Ще один класик теорії еволюції Л.Уорд висунув ідею розмежування самої еволюції. Він стверджував, що суспільство спочатку пройшло шлях стихійної природної еволюції, а потім  війшло в стадію усвідомленої, цілеспрямованої еволюції.
Якщо узагальнити ідеї еволюціоністів, то їх теорія виглядає наступним чином. По-перше, історія суспільства  має єдину “логіку” свого розвитку, яка розповсюджується на все суспільство, а не якісь його окремі частини. По-друге, розвиток – це необхідна і неминуча риса соціальної реальності. По-третє, розвиток суспільства спрямований від примітивних до розвинених форм, від простих до складних станів. По-четверте, цей рух постійний і незворотній, тому ранні стадії не повторюються і ні одну з них не можна оминути. По-п’яте, еволюційні зміни суворо лінійні, тому завжди здійснюються за єдиним зразком. По-шосте, внутрішній імпульс до змін знаходиться в самому суспільстві, оскільки визначається його потребою до самореалізації. І нарешті останнє: еволюційні зміни ототожнюються з прогресом, оскільки, як стверджуюють послідовники цього напряму, вони так чи інакше постійно змінюють суспільство і життя людини в ньому на краще.
Лінійне тлумачення розвитку суспільства знайшло сьогодні своє відображення в теорії МОДЕРНІЗАЦІЇ. За цією теорією країни, що відстають у своєму розвитку від передових держав, під тиском останніх вимушені йти по шляху свідомого їх копіювання. Тобто, модернізація є формою “наздоганяючого розвитку” з метою подолання історичної відсталості. Ця теорія містить наступні стрижневі ідеї:
– розвинутим може вважатися тільки суспільство, яке має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;
– суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до “традиційних”, або до “перехідних”;
– зразком розвинутості є західні країни (тому теорію модернізації інколи називають теорією “вестернізації”);
– модернізованість, розвинутість – це комплексний феномен, який має технологічні, політичні, економічні, соціальні, психологічні аспекти.
Сучасне бачення розвитку суспільства не обмежується еволюційною та циклічною ідеями, бо кожна з них має свої вади. Існує і третій погляд на цю проблему. Його головні положення зводяться до наступного.
Суспільство – це багаторівнева реальність, що має подвійну динаміку; внутрішнє функціонування та самоперетворення. Відповідно до цієї моделі суспільство не тільки будується особливим чином, а ще й постійно змінюються правила цього будування. Інакше кажучи, з часом принципи діяльності людського суспільства, засоби його функціонування і навіть зміни, що відбуваються в ньому, піддаються якісній трансформації.
Це означає, що справа не у тому, в який бік еволюціонує діяльність суб’єктів історичного процесу, а у тому, що сам цей процес з часом змінює свій сенс. Наприклад, до сьогодні уся історія людства була, по-перше, історією поступового підкорення природних ресурсів необмежено зростаючим потребам людини, а, по-друге, історією накопичення в суспільстві знань задля організації його життя та довіри до ролі цих знань. Але екологічна катастрофа, в яку неуклінно сповзає людство, та його розчарування у надмірній довірі до знань, які, не дивлячись на їх обвальний зріст, так і не зробили людину ні щасливою, ні навіть заможною, ставлять питання відносно наших можливостей якось однозначно пояснити власну історію.
Інакше кажучи, можливо треба визнати, що суспільство – це одвічний рух, в якому будь-який факт є подія, будь-який агент – є суб’єкт історичної дії, будь-який стан – є лише фаза поточного процесу. Це знімає усі питання відносно кінцевих цілей розвитку суспільства, оскільки таких цілей немає, а у кожній фазі цього розвитку вони інші. Це також слугує застереженням відносно наших можливостей прогнозувати власну історію на більш-менш віддалену перспективу. Згідно з цим соціологічна теорія може використовувати і еволюційну концепцію, і циклічну, але тільки для обмеженого кола випадків, і в ніякому разі для пояснення всієї наступної історії людства.

ПИТАННЯ ДО САМОПЕРЕВІРКИ:

1. Охарактеризуйте основні дефініції поняття “суспільство”.
2. Розкрийте зміст суспільства як системного явища.
3. Охарактеризуйте зміст циклічної теорії розвитку суспільства.
4. Охарактеризуйте зміст еволюційної теорії розвитку суспільства.
5. Визначте характерні риси постіндустріального суспільства.
6. Спробуйте визначити наслідки модернізації для українського суспільства.

ТЕМА 4. КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН І ЇЇ ФУНКЦІЇ

4.1. Культура та її соціальна сутність

Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Особливістю цього явища є те, що воно інтегровано в різноманітні сфери життєдіяльності людини, тому кульуру та її сутність  неможливо визначити якось однозначно.
В сучасному суспільствознавстві вирізнюють кілька наукових підходів щодо розгляду сутності та змісту культури:
1. Із семіотичної точки зори (семіотика – наука про знаки) культура може бути визначена як небіологічна знакова система, за допомогою якої передається соціальний досвід.
2. Із аксіологічної точки зору (аксіологія – наука про цінності) культура розглядається як світ цінностей, який являє собою ієрархію змістів та ідеалів, що поділяються всіма членами певного співтовариства.
3. Із діяльнісної точки зору культура визначається як сукупність “технологій”, які виробляються і використовуються людиною для досягнення певних цілей.

МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА охоплює всю сферу матеріальної діяльності людини та результат цієї діяльності, що становить матеріалізацію людських ідей, тобто є, як кажуть філософи, опредмеченим знанням. Це, наприклад, знаряддя праці, засоби транспорту, житло, предмети вжитку та таке інше. Соціологи називають їх АРТЕФАКТАМИ.  Артефакти відрізняються від інших матеріальних об’єктів тим, що вони створені людиною і створені для чогось, а тому завжди виконують якусь суспільну функцію. В цьому сенсі принципово важливо, що артефакти не тільки за своїм походженням протилежні природним об’єктам, а й завдяки своїй суспільній функції завжди мають певне символічне значення, яке зрозуміле усім носіям конкретної культури.
ДУХОВНА КУЛЬТУРА – це правила, зразки, еталони, моделі та норми поведінки, закони, духовні цінності, ритуали, символи, міфи, знання, ідеї, мова та таке інше. Це теж артефакти, але створені не руками, а розумом та почуттями. Підкреслимо, що хоча духовна культура і містить у собі все те, що не має безпосереднього матеріального субстрату, виражається вона все ж таки  завжди опосередковано через продукти матеріальної культури.
Суттєво також, що матеріальна культура виявляється через культуру духовну і навпаки. Тому зміни однієї сторони культури викликають зміни в іншій. Зауважимо, що цей зв’язок не автоматичний, бо духовна культура змінюється повільніше ніж матеріальна, завдяки чому виникає її запізнення. Це, в свою чергу, викликає вельми драматичні, часто трагічні, колізії в житті як суспільства в цілому, так і його окремих груп та особистостей.
Більш детальний аналіз культури як системи, що включає до себе і матеріальні, і духовні артефакти, дозволяє виокремити такі її підсистеми.
Особистісна підсистема усвідомлюваних знань, цінностей, норм, зразків, які регулюють поведінку та діяльність людини. Йдеться про моральну, естетичну, політичну, професійну, гуманітарну, науково-технічну культуру особистості, рівень якої визначається її соціалізованістю, зв’язками із культурною спадщиною, розвинутістю індивідуальних здібностей.
Локальна підсистема знань, норм, цінностей, зразків соціальної групи, спільноти (територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної, психологічної та інше). Ця культура, розвиваючись у часі, проходить етапи зародження, розквіту та занепаду. Вона виникає в конкретному оточенні, має власну систему цінностей, особливий культурний клімат і може розглядатися як субкультура.
Соціальна підсистема знань, норм, цінностей, зразків, формально прийнятих, функціонально корисних, які закріпилися у суспільній практиці та регулюють форми діяльності. Культура в такому разі представлена матеріальними предметами, в яких втілений досвід людства, а також духовними цінностями суспільства. Вона акумулює досвід багатьох поколінь, результат діяльності всіх соціальних груп, спільнот та індивідів, серед яких, до речі, є як її творці, так і її користувачі.
Оскільки культура завжди має свого суб’єкта, тобто того, хто її творить, остільки за цією ознакою вона поділяється на культуру елітарну, народну та масову.
ЕЛІТАРНА КУЛЬТУРА – це твори мистецтва, сприйняття яких вимагає високого рівня освіти. До елітарної культури належать академічна музика, література та образотворче мистецтво. Добутки елітарної культури створюються привілейованою частиною суспільства або за її замовленням. В широкому побуті за допомогою терміну “елітарна культура” позначають те, що незрозуміле для широкого кола людей і споживається тільки спокушеною частиною суспільства.
НАРОДНА КУЛЬТУРА – це твори мистецтва, у тому числі прикладного, які створюють непрофесійні, за правило, анонімні автори. Це казки, бувальщіни, пісні, міфи, перекази тощо. Основний прояв народної культури – це фольклор, характерною рисою якого є його локалізованість, тобто фольклор завжди поширений на певній території. Але зазначимо, що останнє не є обов’язковою ознакою для народної культури загалом.
МАСОВА КУЛЬТУРА як явище виникло у ХХ сторіччі внаслідок розвитку засобів масової інформації, які забезпечили наявність майже необмеженої аудиторії. Завдяки цьому культурні надбання стали доступними одночасно для дуже великого кола людей, тобто масова культура ввійшла в життя всіх верств, прошарків і соціальних груп. Суттєво зазначити при цьому, що головною ознакою цього різновиду культури є, на відміну від народної та елітарної, її вторинність.
Оскільки масова культура зорієнтована на величезну аудиторію, то як наслідок вона потребує і породжує розвинуту інфраструктуру, визначальними елементами якої є засоби масової комунікації, шоу-бізнес та інші види поточно-конвейєрного виробництва цінностей, спрямованих на масове невибагливе сприйняття. Така культура вирізняється високим рівнем стандартизації музичних, кінематографічних, літературних зразків, що культивують типові ціннісні орієнтації. Підкреслимо, що саме неусвідомлена масова згода у таких цінностях дає підстави для виокремлення масової культури як особливої форми буття культури і зіставлення її з високою, або елітарною. Хоча більш коректно зіставляти масову культуру з культурою народною або фольклорною.
Суттєво, що масова культура обтяжена фундаментальними суперечностями, які формують неоднозначне ставлення до неї соціологів, філософів, політологів та самих її споживачів. З одного боку, вона через майже необмежені можливості репродукування робить доступними для широких мас усі здобутки сучасної світової культури, а з другого – ці здобутки подаються (з метою досягнення саме доступності й полегшення сприйняття) в препарованому вигляді, в “усередненій”, спрощеній формі, що не лише не сприяє підвищенню рівня аналітичного сприйняття дійсності, а, навпаки, знижує інтелектуальний рівень її споживачів, культивує соціальну пасивність тощо.
Видатні філософи і соціологи XX сторіччя, наприклад, Т.Адорно, Г.Маркузе, Х.Ортега-і-Гассет, Е.Фромм, О.Шпенглер стверджували, що масова культура є відображенням кризи ліберально-демократичних цінностей. Саме ця криза потребує закріплення сконцентрованої у руках правлячої еліти безконтрольної політичної та економічної влади і перетворення її за допомогою засобів масової комунікації, через пропаганду міфологеми “вічності” і “незмінності” саме цих цінностей, на владу духовну. Таким чином, за умов постійних кризових ситуацій, в які періодично потрапляє сучасне суспільство, головною функцією масової культури є інтегрування за допомогою політики свідомого культивування масової орієнтації  на потребу у розважанні різно-спрямованих (ідеологічно, політично, культурно) індивідів, соціальних груп у існуючу систему суспільних відносин.
Для соціології суттєво, що дослідження масової культури – це насамперед вивчення функціонування засобів масової комунікації у суспільстві, соціального адресата та ефективності їх повідомлень. 
З диктатом масової культури тісно пов’язана КУЛЬТУРА МАСОВОГО СПОЖИВАННЯ. За цим різновидом культури криється: 1) орієнтація в сучасному капіталістичному суспільстві на маркетинг і споживання товарів (послуг); 2) “диференційно-статусна” та “сегментно-ринкова” культура сучасних суспільств, в яких індивідуальні уподобання відображають не тільки соціальні характеристики (вік, стать, зайнятість, національність і т.ін.), але й суспільні цінності, а також індивідуальний образ життя споживача.
Звертає увагу на себе те, що раніше соціологи вважали культуру масового споживання маніпульованою та стадіально керованою. Сьогодні ж ні модель культурного маніпулювання, ні модель індивідуального, так званого,  “споживацького суверенітету” дослідників вже не задовільняють. Пояснюється це тим, що в постмодерновому суспільстві:
споживання по-перше, безперервно заохочується за для підтримки підприємств, а отже і збереження  робочих місць, і забезпечення стимулу до праці;
по-друге, споживання є важливою ознакою статусної диференціації усіх соціальних груп;
по-третє, споживання є головним джерелом нашого задоволення.
Тобто масова культура в сучасному суспільстві сама себе продукує і в цьому сенсі майже некерована.
Соціологія виокремлює також так звану СУБКУЛЬТУРУ – культуру окремої соціальної спільноти, групи, класу, професії, регіону, конфесії тощо, що чимось відрізняється від традиційної культури суспільства. Особливим різновидом субкультури є контркультура.
КОНТРКУЛЬТУРА або АЛЬТЕРНАТИВНА КУЛЬТУРА – це будь-яка субкультура чи опозиційна культура, де зразки життя і цінності відмінні від основної, тобто пануючої культури, де заперечуються поширені переконання, ідеали, суспільні інститути та т.і. Групи, що є носіями контркультури, розвиваються, за правило, ізольовано від інших, знаходячись у більшій або меньшій небезпеці.
За суб’єктом або носієм культури, виділяють культуру СУСПІЛЬСТВА загалом або культуру НАЦІЇ, КЛАСУ та інших соціальних груп (демографічних, територіальних тощо). Взаємозв’язки між цими культурами не завжди складаються гармонійно, що призводить до виникнення численних культурних конфліктів.
КУЛЬТУРНИЙ КОНФЛІКТ – специфічна форма відносин соціальних об’єктів, що може виникати у ході спілкування представників різних культур, субкультур у межах однієї культури, мистецьких або наукових шкіл тощо.
Культурні конфлікти можуть виникати у випадках, коли одна культура може ставити перед іншою питання, які ця інша ще перед собою не висувала. Можна також додати, що такий конфлікт виникає ще й тоді, коли немає засобів для вирішення таких питань. За цих обставин виникає напруження “непорозуміння”, що може позначитися на всій системі взаємин відповідних суб’єктів.
Культурні конфлікти можуть грунтуватися на традиційних, мовних та інших засадах. Вирішення культурного конфлікту залежить від уміння й можливості знаходити необхідні відповіді за допомогою реконструкції нормативно-ціннісних систем, закодованих у різних явищах відповідної культури чи субкультури та співвідносити їх з власними нормативно-ціннісними орієнтирами. Іншими словами, вирішення культурного конфлікту перебуває у прямій залежності від уміння знаходити спільне в різних культурних системах та ідентифікувати його як загальнолюдське. Щодо конфліктів, які виникають між офіційною або домінуючою культурою та субкультурами, то їх вирішення прямо залежить від здатності суспільства асимілювати суб’єкти субкультур або утворювати необхідні механізми їх соціалізації для досягнення суспільного гомеостазісу, тобто стану рівноваги.
Ареною прояву культурного конфлікту можуть бути різні сфери суспільного життя, але ці конфлікти завжди пов’язані з руйнуванням сталих у часі зразків та стереотипів, що за відсутності їх наукового обгрунтування набувають ролі світоглядних ідеалів чи цінностей. Скажімо, в мистецтві причиною культурного конфлікту може бути виникнення нових напрямків, жанрів тощо, в науці – протидія різних шкіл або методологій пізнання та таке інше.
Культурні конфлікти часто обтяжені надлишковим емоційним перевантаженням конфліктуючих сторін і потребують подолання певних психологічних бар’єрів та зміни асоціацій.
Найбільш складно вирішуються культурні конфлікти, що грунтуються на ціннісних інтересах різних соціальних прошарків (соціальних груп, класів тощо) у межах одного суспільства. В такому разі вони можуть переростати у політичні конфлікти і слугувати показником глибокої кризи даного суспільства.
Особливим випадком культурного конфлікту є так звана АНОМІЯ, яка пов’язана з руйнуванням суспільно сталих та загальновизнаних норм і вакуумів ідеалів. Аномія може зумовлюватися не тільки суперечностями, що мають місце у соціальній структурі і порушують культурну єдність суспільства, а й суперечностями між суспільством і особистістю. Останні своїм наслідком мають зростання злочинності, самогубств тощо.